Раді Вас бачити!

Захар

У понеділок заходжу до кабінету на летючку з особовим складом. Вже усі обговорюють нове завдання. Я усміхаюся. Хто б сумнівався, що варто чекати удару у відповідь від Терещенка через його доньку.

Стискаю у руках телефон, але вчасно зупиняюсь, поки він не тріснув. Напруга в мені зростає. Хочу війни, але не можна віддавати ініціативу опоненту. Лише маючи стовідсотковий план, я сунусь до логова полковника. Зараз я не хочу думати, що те блондинисте стерво все-таки змогла витягнути із мене кишки і намотала їх на свій маленький кулачок, через свої образи. Вона донька людини, яка мені неприємна й яку я ніяк не можу зараз обійти. Усі ці думки залишаю на потім. Я ніколи не дозволю собі діяти в запалі.

Гаджет пищить у руці. Дивлюсь на дисплей — і хвиля роздратування накриває з головою. Немов моє нутро навісили на гак. Рука знову стискає мобільник. Як він ще досі цілий? Глибоко видихую носом, різко випускаючи повітря.

— Слухаю, товаришу полковник, — видихаю. Слухаю не надто привітне запрошення з’явитися до кабінету начальства.

Відключаюсь. Коротко пояснюю хлопцям, у чому справа.

— Судячи з усього, плани Терещенка щодо доньки включає і розплату. Готуйтеся — зараз нас підгонять під потрібний фрагмент звіту, — скалиться Кобра.

— Тримаймо голови нижче, — тихо піддакує Хрест. — У таких справах відповідають ті, хто поруч.

— Досить стібатися, клоуни. Я йду, — кидаю хлопцям. — Слідкуйте пильно. Не знаю, що у голові в полковника, тому — на сторожі.

Заходжу в кабінет, постукавши один раз з пристойності.

Полковник сидить за столом, обличчя кам’яне. На столі — фото в рамці. Терещенко тримає його рукою, погладжуючи великим пальцем знімок доньки. Мовчить.

Тиша така, що чутно, як стрілка годинника перескакує з поділки на поділку.

— Присядь, майор.

Сідаю. Чекаю.

— Ну як справи, Захар, розповідай? Як тобі сподобався мій ювілей?

Напружуюсь. Не розумію, куди він клонить, але поки претензій немає — відповідати треба обережно.

— Відмінне свято, Дмитрію Натановичу. Все на найвищому рівні. І друзів у вас багато впливових. Радий за вас.

Полковник хмикнув на мої останні слова, так само погладжуючи фото, і продовжив:

— Це добре, що ти помітив їхній вплив. Треба розуміти, хто поруч. Я ж серйозна людина.

— Так точно, Дмитрію Натановичу, — видавлюю я, намагаючись не показувати напруги.

— А чому ж ти, майоре, так некрасиво поводиш себе? — раптом різко, — Я тебе у дім запросив, з сім’єю познайомив, у свій круг ввів — а ти мені нагадив просто під ніс, га?!

Його погляд — гострий, як жало, впивається в мене.

— Ніяк не розумію, про що ви, товаришу полковник, — відповідаю, стримуючись з усіх сил.

— Ти знаєш, що моя дівчинка вагітна?, — нарешті випускає він. Очі наповнюються кров’ю. Він жадає розплати.

Мовчу. Намагався переварити цю чергову нісенітницю. Ох ця курва! Треба було їй усе ж голову скрутити тоді.

—Тому, — піднімає очі Терещенко, — як порядна людина, ти, сподіваюсь, розумієш, що треба робити.

Я вже готовий до того, що цей виродок вдарить по всіх болючих точках, а потім відправить мене туди, звідки нема повернення. Можу піти — не пропаду. Але я не зможу покинути хлопців... Він їх миттєво спише.

На одній чаші ваг моя гордість і бажання плюнути Терещенку в морду, на іншій — команда, де кожен не просто боєць, а мій близький друг. Моїм хлопцям не місце на цивілці. Вони воїни! Спеціалісти! Привчені виконувати найскладніші бойові завдання і повертатися переможцями! Похерити їм кар’єру через мою гордість?

— Не розумію, — відповідаю.

— Одружись, майор, — відрізав він. — Ти скористався моєю гостинністю, прийшов у мій дім, їв мій хліб, пив моє вино… і мав стосунки із моєю донькою. Тепер будь ласка — вчини по-чоловічому.

Я встаю. Повільно. Я зараз як граната без чеки — стою, поки тримаю себе.

— Ви серйозно зараз, товаришу полковник?

Він дивиться пильно.

— Більш ніж. Я попереджаю один раз. Відмовишся — не доживеш до пенсії.

Пауза. Він поправляє рукав, ніби ненароком.

— Я пропонував тобі майбутнє. А ти не оцінив. Юля — дівка — хоч куди! Замість того, щоби відштовхувати дівчину від себе, краще було б приголубити. Вона тобі готова дитину народити! Погони твої — це її заслуга! Вона їх вибила. А ти — безтолковий. Гордовитий?

Мене накриває остаточно:

— Я вашу доньку не чіпав! Ні пальцем. Ні поглядом. Якщо вона вагітна — шукайте батька ближче до дзеркала. Може, варто показати її спеціалісту. Можливо і не тільки гінекологу, — відповідаю я.

Обличчя Терещенка смикається.

— Ти говори, та не заходься, майоре., майоре.

— Я завжди обережний. Особливо з брехнею, — відповідаю, дивлячись прямо в очі.

Розвертаюся до дверей.

— І ще. Якщо щось трапиться зі мною чи з моїми хлопцями — у мене теж є дещо, чим я готовий поділитися з вашими недругами.

Гепаю дверима.

Дзвінкий звук удару чогось важкого об стіну розноситься коридором.