Раді Вас бачити!

Захар

Захар ліниво відкинувся на диван, перекинув ногу на ногу й замовк, спостерігаючи, як полум’я грає в каміні, даючи Олесі змогу спокійно закінчити вечерю. Він було спробував зосередитися й обдумати наступний етап своєї подорожі, та ситість і розслаблююче тепло спонукали радше до філософських роздумів про витівки долі, наслідком яких і стала поява у його житті дівчини, що сиділа навпроти — Олесі Коваль.

Багато тижнів поспіль він до найдрібніших деталей розробляв план своєї втечі. Лежачи на тюремних нарах, він довгими безсонними ночами мріяв про першу ніч, яку проведе саме в цьому домі. Але жодного разу йому на думку не спадало, що він буде тут не один.

Звісно, з тисячі причин було б значно краще, якби він був тут сам. Але раз уже дівчина опинилася в цьому будинку, неможливо робити вигляд, ніби її немає. Хоча тепер, після цієї застольної розмови, Захарові дуже хотілося вчинити саме так.

Олеся змушувала його думати про те, чого в його житті ніколи не було і, схоже, вже ніколи й не буде. Наприкінці тижня він знову вирушить у дорогу, і там, куди він зрештою дістанеться, не буде розкішних гірських будинків з потріскуючим каміном; там не буде зворушливих бесід із прекрасними захисницями жіночих прав, у яких, до того ж, очі янгола й усмішка, здатна розплавити камінь.

Він ніколи в житті не міг уявити, що жіноче обличчя здатне так світитися зсередини, як обличчя Лесі, коли вона говорила про тих жінок, якими опікується.

Захар не раз бачив, як сяяли очі честолюбних жінок, коли він обирав їх на роль пасії або дарував їм коштовні прикраси. Вони наче найкращі акторки — майстерно та переконливо грали ніжність, кохання й турботу про ближнього. У житті, у ліжку і поза ним. До сьогодні він і гадки не мав, що все це може бути справжнім.

Дуже давно — тоді, коли йому було лише вісімнадцять і він поховав батька, — Захар поклявся собі ніколи не озиратися назад і не думати про «а що було б, якби».

І тепер, коли йому вже тридцять п’ять, коли він пройшов крізь вогонь, воду й мідні труби, дивлячись на Лесю, Захар раптом відчув, як піддається спокусі порушити цю клятву.

Продовжуючи крутити в руках келих із вином, Захар міркував: а якби вони зустрілися з Лесею за інших обставин, якби над ним не висіла чорна тінь провини за загибель побратимів і погоня?

Звернув би він на неї увагу? Ні.

Навпаки — він би порадив їй повернутися додому до свого майже-нареченого, вийти за нього, народити дітей і стати добропорядною матір’ю родини.

Спав би він із нею? Ні.

Хотів би цього? Ні!

Хотів би, щоб вона жила з ним? Щоб сиділа з ним за обідом, вечерею, ходила разом у гості?

Прокляття, звісно ж, ні!

А чому?

Захар уже чудово знав відповідь, але все ж вирішив ще раз глянути на неї, аби переконатися у своїй правоті.

Підтягнувши ноги під себе, Олеся зручно вмостилася на дивані. Розглядаючи гарний пейзаж за вікном, вона сиділа трохи боком і здавалася такою ж спокійною, безтурботною й невинною, як дівчинка. Саме тому він би ніколи не зв’язувався з такою жінкою до того, як потрапив до в’язниці, і саме тому він не хотів би, щоб вона була поруч зараз.

Дивлячись на неї — таку гарну й бажану навіть у цьому безформенному светрі — він хотів її дедалі сильніше, і від цього здавався собі ще огиднішим. Уперше в житті він думав про себе як про старого, брудного розпусника.

З іншого боку, їй вдалося його розсмішити, і Захар був їй за це дуже вдячний. Допивши напій, він трохи нахилився вперед і, продовжуючи перекочувати в долонях уже порожній келих, усміхався своїм думкам. Він настільки занурився в них, що мало не підскочив, коли Олеся, несміливо усміхнувшись, порушила мовчання:

— Ти зовсім не схожий на людину, яка отримує задоволення від своєї першої святкової вечері на волі.

— Я просто подумав, що треба обов’язково подивитися новини, — невизначено відповів Захар.

— Гарна думка, — сказала вона, підводячись і забираючи зі столу свою тарілку. — Чому б тобі не пошукати програму, поки я митиму посуд?

— Щоб ти потім звинуватила мене в тому, що я не стримав обіцянки? Навіть не мрій. Посуд митиму я.

З цими словами він зібрав посуд і попрямував на кухню. Олеся дивилася йому вслід. У двадцятий раз за останню годину вона намагалася переконати себе в тому, що справжній убивця не став би піклуватися про свою заручницю.

Розум казав, що треба бути останньою дурепою, аби повірити в помилку правосуддя. Але варто було їй глянути на цього чоловіка — і всі відчуття кричали в один голос, що він невинний.

Захар повернувся до вітальні, увімкнув телевізор і сів на диван навпроти, витягнувши довгі ноги.

— Після новин подивимося все, що ти захочеш, — сказав він і зосередив погляд на екрані.

— Добре, — відповіла Олеся, продовжуючи потайки розглядати його.

Привабливе обличчя несло на собі відбиток гордості, незламності, упертості й зверхності. Кожна риса говорила про колосальну внутрішню силу.

Олеся раптом зрозуміла, що саме в цьому і є один із секретів його неймовірного магнетизму — у виклику. Попри все, що їй довелося пережити через нього за останні два дні, їй захотілося пробитися крізь цей бар’єр. Побачити того малого хлопчика, яким він був колись, і навчити чоловіка, яким він став, ніжності, любові й умінню радіти.

А втім, те саме, мабуть, сталося б із будь-якою іншою жінкою, що опинилася б на її місці.