Раді Вас бачити!

Олеся

Голос диктора змусив її вирватися зі своїх тривожних думок і поглянути на екран:

— Добрий вечір, пані та панове. Два дні тому з тюрми втік Захар Рубіжний — у минулому військовий…

Обернувшись, Олеся побачила фотографію Захара в тюремній робі. Наче загіпнотизована цим огидним видовищем, вона повернулась до вітальні і почула, як диктор продовжує:

— Цілком можливо, що Рубіжний пересувається разом із цією жінкою…

Побачивши на екрані власне обличчя, Олеся злякано притисла долоню до грудей.

— Поліція міста повідомляє, що Олесю Коваль, двадцяти семи років, востаннє бачили два дні тому — коли вона сідала в синій «Santa Fe» разом із чоловіком, зовні схожим на Захара Рубіжного. Спершу поліція вважала, що пані Коваль була взята заручницею проти її волі…

— Спершу? — вигукнула Олеся, дивлячись на Захара, який повільно підвівся зі свого місця. — Що вони хочуть цим сказати?

Відповідь пролунала одразу ж:

— Версія про взяття заручниці, — продовжив диктор, — відпала після того, як до поліції звернулася працівниця придорожнього ресторану. Вона повідомила, що бачила пару, яка збігалася з описом Захара Рубіжного і Олесі Коваль, у своєму закладі.

На екрані з’явилося життєрадісне обличчя кучерявої продавчині з кафе. Кожне її слово вибивало землю з-під Олесиних ніг. Їй хотілося плакати від приниження і безсилого гніву:

— Вони замовляли в нас їжу й жартували. А коли забрали замовлення, Захар Бенедикт поцілував Олесю Коваль. І та була цілком не проти. І вона зовсім не була схожа на заручницю! Можете мені повірити!

До горла підступила нудота. Огидна, жахлива реальність увірвалася в затишну атмосферу гірського будинку й змусила відчути всю її неприродність.

Поглянувши на чоловіка, який силоміць затягнув її сюди, Олеся побачила його саме таким, яким він щойно з’явився на екрані — засудженим убивцею в тюремній робі.

Та перш ніж гіркі слова встигли злетіти з її губ, на екрані з’явилася нова картинка — ще болісніша.

— Наш кореспондент Сергій Приходько вирушив на південь, де Олеся Коваль жила і працювала рієлторкою. Йому вдалося взяти невелике інтерв’ю у батьків дівчини — Миколи Коваля та його дружини…

Похитнувшись, Олеся схопилася долонею за стіну. Захар помітив, як її почало трясти.

— Якщо Олеся справді перебуває разом із Рубіжним, то, я впевнений — проти своєї волі. Той свідок, який щойно виступав, явно помилявся. Він або погано розгледів пару, або неправильно витлумачив те, що бачив, — кинувши суворий і невдоволений погляд на репортерів, Микола Коваль додав: — Мені більше нічого сказати.

Олеся, наче п’яна, заплющила очі. Притискаючись до стіни, вона поволі почала сповзати донизу.

— Тихо… тихо… — Захар підхопив її, осідаючи разом із нею.

***

Захар

Дівчина дихала глибоко й судомно. Істерика…

— Ну що ти… дівчинко…

Пригортаючи її, тримаючи долонею за потилицю, він вклав її щокою на своє плече.

— Негідник! Покидьок! — ридала вона, відштовхуючи чоловіка.

Захар на мить відсторонився, підкорюючись її рукам, і несподівано «зловив» смачного такого ляпаса. Від удару його губа спалахнула болем, у вухах задзвеніло. Перехопивши її руку, чоловік почав цілувати її долоню. Знову притягнув ближче.

— Послухай, Лесю…

— Не торкайся до мене! — судомно смикалася Олеся, уривчасто вигукуючи в перервах між схлипами:

— Мій батько — поважна людина! А тепер усі думають, що його донька — брудна шльондра! Як я тепер зможу дивитися їм у вічі після того, що сталося? Після того, як я, наче остання розпусниця, цілувалась з утікачем-убивцею?!

Захар розумів, що вона має рацію, і кожне її слово різало йому по натягнутих нервах, наче удар батога.

— Леся…

— Я так старалася цілих п’ятнадцять років! — схлипувала вона, і далі намагаючись вирватися. — Я так хотіла досягти досконалості! І в мене майже вийшло! — Пекучий біль, що звучав у її голосі, передавався й Захарові, хоча він і не міг до кінця збагнути його джерело. — І все намарно! Усі мої старання були марними! Все пішло шкереберть!

Раптом, наче втративши будь-яку волю до спротиву, Олеся обм’якла в його руках. Лише плечі ще продовжували тремтіти від ридань.

— Я так старалася, — ковтаючи сльози, говорила вона, — я хотіла бути ідеальною, щоб вони могли мною пишатися. Я… я стала правильною, більше ніколи не зв’язувалася з сумнівними людьми. Відмінниця у школі й університеті. Правильна робота. Чоловік, який має сподобатися моєму татові…

Почуття провини, і так нестерпне від такого глибокого й щирого болю, стало просто несамовитим.

— Будь ласка, досить, — благав Захар, обіймаючи її міцніше. — Я все розумію. Коли це все закінчиться, я постараюся зробити так, щоб вони дізналися правду.

— Ти розумієш! — гірко вигукнула Олеся, підводячи до нього своє нещасне, залите сльозами обличчя. — Як ти можеш розуміти, що я зараз відчуваю?! —тварюка, брудна тварюка. Як він узагалі сміє таке їй говорити?

— Так, я розумію! — крикнув Захар, струснувши її за плечі доти, доки вона не подивилася йому просто в очі. — Я дуже добре розумію, як почувається людина, яку звинувачують у тому, чого вона не робила!

Олеся хотіла обуритися, закричати, що він робить їй боляче, але осіклась. Жахливий душевний біль, викарбуваний на його обличчі, не міг бути удаваним.

— Я невинний! Чуєш? Я скоїв багато поганого у житті. Але у смерті побратимів я невинний! Скажи, що віриш мені! Хай навіть це буде брехня! Благаю, скажи! Я хочу, щоб хоч хтось мені це сказав!

Олеся внутрішньо стиснулася вже від самої думки про це. Проковтнувши клубок, що застряг у горлі, вона подивилася на змарніле, але як і раніше гарне обличчя, схилене над нею, і прошепотіла:

— Я вірю тобі, — стримувані сльози знову хлинули по щоках. — Я справді вірю тобі.

Нещире співчуття тут було б безглуздим: у її голосі звучало щось значно глибше. Цілковите прийняття, щире співчуття зробили свою справу. Неприступна крижана стіна, яку Захар роками послідовно вибудовував навколо власного серця, пішла тріщинами й почала танути.

— Будь ласка, не плач… ходи до мене, — хрипло шепотів він, витираючи гарячі сльози з ніжних щік.

Вуста ковзали її шкірою, знаходячи тонкий шрам під вушком… поцілунок у край, у чутливу мочку…

— Давай, відмотаємо все назад… не треба плакати, — шепоче Захар, припадаючи до її ніжних, припухлих від ридань губ. — Будь ласка, не треба, прошу тебе…

В останню мить свідомість змусила мозок отямитися.

«О, твою ж…»

Захар завмер, повільно ковзаючи поглядом красою, що постала перед ним.

Різко підвівся і майже втік на кухню. Перехопивши подих, налив у пузатий келих ще вина.

— Зараз принесу тобі попити…

Він же вирішив її не торкатися…

Не можна її торкатися…

Не так…

Не тепер…

Сам робить кілька жадібних ковтків, щоб прийти до тями. Бо не чіпати її —це пекельне випробування.

Повернувся. Сів поруч, простягаючи склянку:

— Випий, будь ласка.

Він вкладає посудину їй у руку. Олеся наче через силу робить кілька ковтків, зуби стукають об кришталь. Відставляє склянку на столик. Її вже відверто п’яний погляд знову шукає його.

Йому раптом стає душно й тісно у власному одязі. Він торкається пасма, що сповзло на її плече, й обережно відкидає його за спину. Веде великим пальцем по її щоці, вона на мить заплющує очі, а потім довірливо дивиться на нього.

Він завмирає в глибині цих очей… і в якусь мить розуміє, що вони невпинно наближаються.

Усе наче пливе. Мозок вимикається.

— Поцілуй мене… — шепоче вона йому просто в губи.

Що там було «не можна»?… Захар уже нічого не пам’ятає. Серце б’ється глухо, аж заломлює слух. Заплющивши очі, він падає в цю бездонну прірву.

Тільки відчуття її теплих вуст… і те, як німіє шия від невпевнених пальчиків.

Що поганого в поцілунку?…

І коли вона нарешті розслабилася в його обіймах, повністю відкрившись цьому миттєвому захвату, Захар ледве не застогнав від насолоди. Розум відступив перед натиском нестерпно сильного бажання, і далі тіло діяло саме по собі, підкоряючись тільки примітивному, первісному інстинкту.

Руки, жадібно прослизнувши під светр, гладили ніжну, шовковисту шкіру спини й вузьку талію, а язик і губи робили поцілунок дедалі пристраснішим і інтимним. Пальці, невпинно пестячи оголене, піддатливе тіло, просувалися все вище й вище й нарешті торкнулися грудей.

Олеся застогнала, ще сильніше притискаючись до нього, і тоді Захар відчув, що остаточно втрачає контроль над собою.

Усе його тіло пульсувало від шаленої жаги, яка вимагала задоволення за будь-яку ціну. Тепер він уже просто не міг відірватися від її вуст і припав до них із тією жадібністю, з якою вмираючий від спраги припадає до нарешті знайденого джерела.

— Моя дівчинко… ти навіть не уявляєш, яка ти приваблива. Маленька, ти…

Олеся так і не зрозуміла, що саме порушило те солодке заціпеніння, в якому вона перебувала до цієї миті. Чи то їй здалося, що всі ці ніжні слова вона вже чула в якомусь дешевому фільмі. Чи то слух різонуло абсолютно дурнувате «маленька».

— Припини! — вигукнула вона й, різко вирвавшись із обіймів, що зводили її з розуму, почала судомно смикати светр донизу.

Цілком ошелешений таким поворотом, Захар на кілька секунд утратив дар мови. Перехоплене дихання не давало вимовити жодного слова, і він тільки мовчки дивився на дівчину, яка вже стояла перед ним. Щоки Олесі досі палали вогнем, очі були затуманені бажанням, але тепер, здавалося, вона мріяла тільки про те, щоб утекти від нього якнайдалі.

Абсолютно нічого не розуміючи, Захар м’яко, майже як неслухняній дитині, сказав:

— Маленька, що сталося?..

— Я ж сказала — припини! Негайно! І я зовсім не «твоя дівчинка». Ти мене плутаєш із кимось іншим. Я не бажаю, щоб мене називали «маленькою».

Захар був настільки розгублений, що не відразу помітив її пришвидшене дихання й насторожений погляд. Невже вона боїться, що він будь-якої миті може накинутися на неї, зірвати одяг і зґвалтувати?

Дуже спокійно й обережно Захар спитав:

— Ти боїшся мене?

— Звичайно, ні! — обурилася було Олеся й осіклась, зрозумівши, що збрехала.

Перший поцілунок, як вона інстинктивно відчула, був для нього своєрідним очищенням, і вона охоче відповіла. Але тепер, коли їй самій захотілося дати значно, значно більше, вона по-справжньому злякалася.

Злякалася насамперед власних бажань. Їй нестерпно хотілося відчувати його руки, віддатися йому повністю.

Вони мовчали, і настрій Захара почав поступово змінюватися. У міру того як пристрасть відпускала, ним усе більше оволодівав гнів. Тепер його голос уже не був ані добрим, ані лагідним.

— Якщо ти мене не боїшся, тоді якого біса? — різко спитав він. — Чи, може, ти нічого не маєш проти того, щоб поділитися з утікачем- засудженим крихтами жіночого тепла й ласки, але підпускати його ближче вважаєш недопустимим і негідним себе?

Олесі хотілося тупотіти ногами від злості на власну безпорадність і дурість. Як вона взагалі могла допустити, щоб усе зайшло так далеко? Але замість того вона змусила себе взяти себе в руки й сказала:

— Я не відчуваю до тебе відрази, якщо ти це маєш на увазі.

— Тоді в чому справа? — голос Захара звучав зовні рівно, але в ньому з’явилися якісь нові, чужі нотки. — Чи, може, я не маю права навіть питати про це?

Нервовим рухом відкинувши волосся з чола, Олеся безпорадно озиралася навколо. Зараз, коли все навколо, здавалося, стало з ніг на голову і повністю вийшло з-під контролю, їй украй потрібно було зайнятися якоюсь дрібницею.

На щастя, вона помітила, що картина поруч висить трохи криво, й повернулася, щоб її вирівняти.

— Справа в тому, — почала вона, — що я не звір…

— Отже, ти вважаєш, що звір — це я? Так?

Загнана в кут його прямим запитанням, Олеся й далі шукала очима хоч якийсь безлад, що можна було б виправити. Побачивши подушку, що впала на підлогу, вона попрямувала до неї, щоб поставити на місце.

— Я вважаю, що ти людина, яка протягом кількох довгих років взагалі не бачила жінок.

— Тоді ти вважаєш абсолютно правильно. І що з того?

Поставивши подушку суворо вертикально, Олеся відчула себе трохи впевненіше.

— З цього випливає, — пояснила вона, нарешті опанувавши себе настільки, що змогла відносно невимушено всміхнутися, — що я можу зрозуміти: після такого довгого утримання…

Помітивши зловісний вогник, що спалахнув у бурштинових очах, Олеся осіклась і поспішно взялася поправляти інші подушки.

Думки плуталися під його недобрим, пильним поглядом, але вона змусила себе продовжити:

— …Після довгого перебування у в’язниці будь-яка жінка має здаватися тобі… ну… чимось на кшталт бенкету для спраглого. Будь-яка жінка. — Зробивши особливий наголос на останніх словах, Олеся невпевнено додала:

— Я, звісно, не хочу сказати, що мені було неприємно, коли ти мене цілував. Тим більше, якщо це принесло тобі якесь полегшення.

Від самої думки про те, що вона сприймає його як якогось озвірілого голодранця, якому не соромно кинути дрібну подачку у вигляді поблажливого поцілунку, Захар ледь не захлинувся від люті й приниження.

— Як це шляхетно з вашого боку, пані Коваль, — з гіркою насмішкою промовив він і, не зважаючи на те, як смертельно зблідла Олеся, продовжив, ретельно добираючи найболючіші слова:

— Заради мене ви вже двічі пожертвували своїм дорогоцінним «я». Але, на жаль, я змушений вас трохи розчарувати. Всупереч вашій думці, навіть така тварина, як я, іноді проявляє стриманість і розбірливість. А отже, цілком здатна відмовитися від такого «бенкету», як ви. Навіть після трьох років за гратами.

Олесі здавалося, що вона буквально відчуває хвилі його гніву, причини якого були їй зовсім незрозумілі.

Налякана такою бурхливою реакцією на свої слова, вона інстинктивно відступила на кілька кроків і обхопила себе руками, намагаючись хоч якось захиститися від його отруйного сарказму.

Але скільки б Олеся не намагалася приховати свої справжні почуття й емоції, виразні очі неминуче видавали її.

Задоволено відзначивши, що йому вдалося досягти мети й завдати у відповідь на власне приниження максимально можливої болю, Захар різко розвернувся, повністю ігноруючи співрозмовницю, і почав натягувати верхній одяг та взуття.

— Ти куди? — перелякано спитала Олеся.

— Пройтися, — поглянувши у вікно, ніби бажаючи переконатися, що ніч остаточно заволоділа горами, Захар додав:

— Якщо не хочеш привертати увагу, кращого часу, ніж ніч, не знайти.

Краєм ока він стежив, як Олеся полишає вітальню, гордо розправивши плечі й зухвало піднявши підборіддя.

Що ж, це не перша й, мабуть, не остання втрата в його житті.

Зараз йому просто життєво необхідно було вибратися на повітря.