Раді Вас бачити!

Олеся

— Невже це справді необхідно, щоб бодай якось здобути подобу усамітнення? — моєму роздратуванню не було межі. Машина Мишка з увімкненими проблисковими маячками й сиреною мчала центральною вулицею міста. Представники преси не відставали від нас ані на крок. — Як я тепер маю працювати? Сьогодні я навіть до власного дому не змогла пробитися через натовп репортерів.

— Ти повернулася вже понад дванадцять годин тому і досі не зробила жодної заяви для преси, — сказав Мишко, стежачи в дзеркало заднього виду за машинами, що нас переслідували.

Вже дванадцять годин. І за всі ці дванадцять годин у мене не було жодної вільної хвилини, щоб подумати про Захара, оживити спогади, які, я знала, додали б мені сил і допомогли витримати всі випробування, що ще попереду. Я дуже погано спала. Коли прокинулася — слідчі вже були тут як тут і знову накинулися на мене зі своїми запитаннями. Це катування скінчилося лише дві години тому. Потім зателефонувала Катя, і тепер ми з Мишком їхали до неї додому. Я мала недобре передчуття, що брати збираються поставити мені ті запитання, які не наважувалися ставити при батьках.

— Невже ви не можете позбутися репортерів? — сердито запитала я. — Їх тут не менше десятка, і я впевнена, що вони в той чи інший спосіб створюють загрозу спільноті.

Обернувшись назад, я побачила, що машини з написом «Преса» й не думають відставати.

— Та їх усіх можна штрафувати за перевищення швидкості. У тебе на спідометрі майже сто сорок кілометрів. Мишко, — втомлено додала я, — я зійду з розуму, якщо не матиму можливості побути наодинці, зібратися з думками й хоч трохи відпочити.

— Якщо ти вирішиш залишитися в Каті, — сказав Михайло, не відводячи погляду від дзеркала заднього виду, — у тебе буде достатньо часу, щоб виспатися. Звісно, після того, як відповіси на наші з Женею запитання.

— Якщо ви збираєтеся влаштувати мені черговий допит, — мене аж сіпало від самої думки про те, які саме питання вони збираються мені ставити, — то одразу попереджаю: на сьогодні з мене досить.

— І все ж тобі доведеться відповісти. Ти вляпалася по самі вуха, Леся! — Ніколи ще брат не говорив зі мною таким різким тоном, мене наче морозом пройняло. — І боюся, що це очевидно не лише нам із Женею, а й слідчим. Я вирішив, що нам краще поговорити про все в домі Каті, щоб без лишніх вух.

З цими словами він зменшив швидкість і, різко повернувши кермо, звернув на приватну під’їзну дорогу.

— А також, думаю, деякі питання нам краще обговорити наодинці. Я, як твій адвокат, маю право нікому не повідомляти те, що дізнаюся від тебе. У Жені такого права немає, а в Каті — тим паче.

— Адвокат? — перепитала я. — Ти що, вже склав іспити?

— Поки що ні. Але давай припустимо, що склав, і не звертатимемо уваги на такі суто технічні деталі, як наявність офіційного диплома.

Мене біло в ознобі — і зовсім не через те, що Мишко вимкнув обігрівач у машині.

— Мені не потрібен адвокат.

— А я думаю, що він тобі дуже знадобиться.

— Чому?

— Тому що вчора вночі ти сказала не всю правду. З тебе кепська брехуха, Лисеня. Очевидно, бракує досвіду. І не дивися на мене так. Я ж намагаюся тобі допомогти.

Руки зовсім задубіли від холоду, і я заховала їх у рукави куртки.

— Сестричко, давай ти не будеш ухилятися від моїх запитань. Розповідай, що насправді сталося. Те, чого ти не розповіла на допиті, — наполягав Мишко.

Ніколи він так на мене не дивився. Я чула, що хлопці в частині за очі називали його «демоном», але зараз мені зовсім не хотілося думати про службу брата й його стосунки з особовим складом.

— Ти даси мені слово нікому не говорити того, що я тобі зараз скажу?

На це прохання Мишко тихо вилаявся.

— Отже, ти встряла ще глибше, ніж я думав. Він тебе скривдив? Примушував?!

— Міш, не вигадуй. Ніхто мене не скривдив. Думаєш, мені подобається те, що зараз відбувається? Думаєш, я вже пережила ситуацію з викраденням? Я нікого не намагаюся спеціально виправдати, зрозуміло тобі?

— А тепер по суті, — суворість у його погляді дивує.

— Міш, я не розумію, чого ти від мене хочеш? — намагаюся всміхнутися, звести все до жарту.

— Рубіжний щось зробив? — м’язи на його обличчі напружуються під шкірою.

— Ага, зробив! Зробив, Михайле! Він мені життя врятував! — я й сама не помічаю, як кричу. Усе дістало.

Брат підхоплює мій тон:

— Він злочинець, Леся. І брати на себе довіском додаткові смерті йому просто не з руки. Ось і весь його «шляхетний» мотив.

Моє серце завмирає, поки я намагаюся втямити слова брата. Але моя віра в Захара така сильна, що сумніви одразу відсіюються. Він не стане торгувати своєю честю й совістю. Мій чоловік викуваний із криги — його вчинки прозорі й чесні. Він хотів захистити свій підрозділ. Він ніколи не зробив би нічого лихого щодо своїх побратимів, тим паче до мене.

— Не з руки? — я схоплююся. — Його робота полягала в тому, щоб прикривати дупи нашим генералам, а коли він став незручним — від нього вирішили позбутися. У мене немає жодних сумнівів, що це внутрішні розбірки системи. Захара просто вирішили пустити під ніж і повісити на нього всіх собак. Мишко, ти ж як ніхто розумієш, як працює система. Перестань підспівувати репортерам! Я прожила з ним цей тиждень цілодобово. Можливо, я найгірший психолог у світі, але ця людина — не та, якою її виставляють у ЗМІ. Такі, як Захар, мають почуття гідності й честі. Я буду вдячна йому все життя за те, що він мене врятував. Це в мене тоді в голові каруселі крутилися… — на останніх словах мій голос зривається, сльози течуть по щоках. — Ти б за мною в крижану річку не поліз, — мій голос тихне.

— Леся, ти що, в нього закохалася? — запитання прилітає мені вже в спину — я вже намагаюся втекти. Мені зараз, як ніколи, хочеться до Захара.

— Закохалася, Міш, — не обертаючись, відчиняю дверцята машини.

— Він для тебе старий, — у голосі мікс злості і здивування.

— Сам ти старий…