Раді Вас бачити!

Захар. За кілька тижнів потому.

Дивлюся на своє відображення у дзеркалі ванної кімнати.

Зітхаю.

На носі красується широкий пластир тілесного кольору. Пелюстками він заходить аж під очі.

Вже проступають синці.

Ну й лице... хоч на плакат, хоч у морг, — зітхаю. — Поїхали.

У нас доповідь полковнику.

Витягую з бардачка хамелеони — так хоч виглядатиму пристойніше.

Залітаю до конференц-зали останнім, трохи запізнившись.

Роблю глибокий вдих, внутрішньо вмовляючи себе змиритися з будь-яким рішенням Терещенка щодо моєї персони. Головне — щоб хлопців не зачепило.

Відсторонить, мабуть. І, швидше за все, надовго.

І жодні виправдання, що я намагався витягнути підрозділ живими, зараз не допоможуть.

Та й їб… гори воно все!

Пацани, он усі в шеренгу стали й скаляться, побачивши мене.

— Гляньте-но, Голлівуд! Хтось явно сплутав розбір польотів із кастингом на «Солдата удачі».

— Так, а ну відставити сміх, компанія гопників! — ніздрі Терещенка зло сіпаються, обличчя пішло плямами. Поганий знак...

Переглядаюся з Коброю. Почалося. Це по наші душі.

— Чого ж одразу «гопники»? — показово обурюється Влад. — Члени групи спецпідрозділу — люди освічені, з гострим почуттям справедливості й нетерпимістю до беззаконня, готові будь-якої миті прийти на допомогу.

По строю глухо пробігає регіт, який миттєво згасає під поглядом полковника.

У кабінеті — тісно. Уся команда Терещенка в зборі.

Праворуч від полковника — тендітна блондинка. Зовсім юна, років двадцять, максимум двадцять три. Очі — величезні, вигідно підведені макіяжем і сховані за модною оправою окулярів. Губи бантиком, локони укладені, як у рекламі шампуню. Що за лялька!

Полковник, може, свою нову пасію на тепле місце влаштував?

Майор теж тут. Сергій спиняється, коли помічає нас у дверях.

— Продовжуйте, майоре, — холодно кидає Дмитро Натанович.

Ми з Сергієм обмінюємося поглядами. В нього теж обличчя розбите.

Отже, і тут було «весело».

Майор, то й діло зиркаючи на екран телефона, читає звіт:

— …На Таріка Саїда, голову угруповання «Аш-Сахр», заведено справу за кількома епізодами. На цей момент місцеперебування підозрюваного не встановлено.

— Оголосити в міжнародний розшук.

— Буде зроблено, товаришу полковнику. Увесь керівний склад «Аш-Сахр» затримано до з’ясування обставин.

З-за спин хтось запитує:

— А Рубіжний? Чому не затриманий?

Монах поруч напружується.

— Рубіжний з групою були впроваджені в організацію за моїм наказом. Відпрацювали відмінно. Будуть представлені до нагороди, — не відриваючи погляду від паперів, каже Терещенко.

Пауза. Потім він таки підводить очі.

— Від цього моменту переходять під моє особисте командування.

Сергій ледь помітно підморгує.

— Забирай назад свою банду, — продовжує Терещенко. — І берися за справу Саїда.

Не вірячи своїм вухам, перехоплюю погляд Влада.

Та ну на…?

Бровами запитую: що з ним?

— Що за вантажівка з цукерками? — шепочу, не рухаючи губами.

— Несподівано… — глухо відгукується Кобра.

Смайл бухнув по плечу так, що я ледь не осів:

— Ну що, Командире, ще повоюємо? Тільки тепер тур обирай краще на північ, до оленів. Я хоч на лижах покатаюсь.

Слідом підтягнулися решта — гепають по плечах, жмуть руки, регочуть.

Хлопці раді, що залишаємося тим самим складом.

Я ледь киваю, ще до кінця не вірячи, що пронесло.

І тут сам Терещенко підходить.

Тисне руку міцно, по-чоловічому, й каже:

— Добре спрацював, Сенс. Пишаюся вами.

Поруч тут же з’явилася блондинка — та сама, з губами-бантиками.

Стоїть трохи осторонь, але впевнено, своїми очиськами стріляє, як блискавками. Хижа.

Погляд — прямий, уважний, професійний.

— Отже, це і є славнозвісний Рубіжний? — каже вона з легкою усмішкою. — Гордість спецпідрозділів, зірка всіх оперативних зведень. Про вас тут легенди ходять.

Полковник усміхається, переводячи погляд із неї на мене:

— Знайомтесь, капітане. Моя донька, Юлія. Щойно закінчила університет за спеціальністю «кримінальна психологія», проходить у нас практику.

Киває, майже гордо:

— Скоро поповнимо колектив новими освіченими кадрами.

Юлія усміхається й простягає руку.

Пальці — тонкі, але хватка впевнена.

Ще крок ближче — й ніс вловлює свіжий, трохи пряний аромат.

Погляд прямий, аж мурахи по шкірі. Цікаво.

Таке враження, що ще мить — і вчепиться в горло.

Я не відводжу очей. Просто фіксую.

Новенька, значить. Донечка полковника.

Подивимося, що вона вміє, крім посмішок.

Поки обговорюємо з групою звіт операції, не перестаю відчувати цей погляд — ніби під прицілом. Терпіти не можу цього відчуття.

Повертаюся... і ловлю погляд Юлії.

Маленька, явно задоволена справленим ефектом, сприймає мою реакцію по-своєму й усміхається ще ширше — повільно, впевнено, як кішка.

***

Юлія

Я змогла б упізнати його навіть у темряві серед десятків інших чоловіків. Не могла уявити, що ось так пощастить попрацювати з капітаном Рубіжним. Легенда спецпідрозділів при житті. Його бояться й ненавидять, усі про нього чули, але ніхто не знає його в обличчя. А я знаю. Знаю з дитинства. Відтоді, як тато почав брати мене з собою на прийоми. Ми з дівчатами навіть «ділили» його між собою — кожна мріяла вийти за Рубіжного заміж. Тоді мені було років п’ятнадцять — що взяти з дурного підлітка?

Такі, як Захар, нас навіть не помічали — нащо їм ті зелені дівчиська, коли кожна друга коханка генерала готова була залізти до них у ліжко навіть без запрошення? За гроші можна й потерпіти на собі пихтіння старого хряка, але всім тим лялькам хотілося побути у владі молодих, сильних чоловічих тіл. Це не мої здогадки — результат підслуховування. Мій ангел-охоронець періодично забуває про мене, тому я постійно опиняюся не в тому місці й не в той час. Саме так я колись дізналася, що дружини й коханки можуть одночасно бути на офіційних прийомах. Для мене це було одкровенням. Убила б! Ну, або каструвала!

І зараз він дивиться поблажливо — як на «донечку» командира.

Але нічого, Захаре…

Ти ще мене згадаєш.

Раз доля подарувала мені такий шанс — від мене тобі не відкрутитися.