Раді Вас бачити!

Захар

Гул… Голова, наче роздута куля. Очі ломить. Із зусиллям прочиняю повіки. Мерехтіння. Погляд повільно фокусується — квадратні світильники під стелею, плечі, халати, скрип каталки.

— Прийшов до тями.

— Велика крововтрата… — крізь гул долинають уривки голосів лікарів. — Яка група крові, боєць?

Розчіплюю пересохлі губи, щоб сказати «перша», але з горла виривається лише хрип.

Не можу згадати, як опинився на каталці.

Зосереджуюся по черзі на руках, ногах, відчуттях…

Наче все на місці.

Спрага. Стегно — гаряче, важке, пульсує болем…

Темні плями плавають перед очима. Хтось витягує жетон із позначками групи крові, що висить на шиї.

Серце ядерним реактором гупає у вухах.

Поки б’ється. Отже, живий.

Свідомість гасне.

***

Перед очима знову спалахує пил і небо.

Губи потріскані, язик — ніби наждаком. Пісок у зубах, під нігтями, у складках форми. Одяг, тисячний раз просочений потом, втратив колір.

Напруга у повітрі така, що можна різати ножем.

Одна думка барабанить у скронях: «Як вони нас усе ж вистежили?!»

Можливо, це мій останній день.

Але раптом слух вихоплює гул. Мотори. Десь далеко. Примружуюсь у бік горизонту — три темні цятки. Секунда — літаки.

— Авіація! — голосно вигукую, привертаючи увагу. Повторюю, коли настає тиша, а звук двигунів стає чіткішим. Починається паніка. Авіація на будь-якій війні — грізна зброя, що наводить жах. Кобра й Монах біжать до кулеметів, знімають із упору гранатомет.

Серце гупає в скронях, перекриваючи гул паніки. Шукаю поглядом своїх, помічаю кілька деталей: Смайл — на щастя, ці гниди передумали його страчувати ще до мого сигналу, йому встигли розрізати мотузку на руках.

Хочеться вірити, що Терещенко розумів, що робить, віддаючи наказ про авіаудари. Ніхто не буде ховати полонених, рятувати їхнє життя.

Перші удари по табору лягають по периметру, прямих влучань у будівлі немає — дивовижна «неточність». Але мінне поле довкола все ще вибухає від уламків. Усі житлові споруди частково пошкоджені. Звідусіль крики, стогони, стрілянина. Є поранені, можливо, загиблі.

Серед нас, здається, всі цілі. Окрім полонених, у сховку залишилося ще кілька найманців. Перекинутися зі Смайлом парою фраз не виходить. Ну, не критично. Зараз головне — вижити!

Паніка в таборі наростає. Усі розуміють, що буде друга, а може, й третя хвиля ударів. Чудовий шанс прорватися. Завтра чи післязавтра такого вікна можливостей може й не бути — треба скористатися хаосом і слабкими місцями в обороні.

Піт застилає очі. Витираю банданою. Попри виснаження, хлопці готові рватися з пекла з боєм. Очі блищать рішучістю. Наша п’ятірка давно як один організм — усі розуміють: кращого моменту не буде.

Про полонених тимчасово забувають. Найманці тікають. Паскудно, що машин у таборі не залишилося. Якщо йти пішки… то тільки через мінні поля. Увага противника ослабла, мені вдається роздобути шість гранат, автомат і пару магазинів з набоями.

Дзвоню зв’язковому перед самим початком операції — але відповіді немає.

Погано. Дуже погано!

Години півтори йде на підготовку втечі. Жодного чіткого плану — навколо хаос! Шанс, що все вийде, мізерний.

Хто без мого сигналу віддав наказ на авіацію?!

Хтось нарешті згадує про полонених і пропонує їх розстріляти. Тихо прибрати покидьків не виходить — бойовики здалеку смикнули затвори автоматів й відкрили вогонь. Хрест жестом встигає попередити інших. Не одразу виходить відкрити вогонь у відповідь, спершу треба вискочити із зони видимості. Ми змушені стріляти в спини, щоб урятувати своїх. Тіла швидко відтягуємо до стіни, забираємо зброю. Час іде на секунди…

— Рухаємось! Бігом! — підганяю хлопців.

***

Приходжу до тями — ні руху каталки, ні голосів.

Тільки свіже повітря. І легке оніміння у всьому тілі. Голова вже працює нормально. Година йде на те, щоб уважно перевірити себе на цілісність. Реактор у грудях б’ється чітко. Прорвалися…

Медсестра відчиняє двері:

— Рубіжний, до вас відвідувачі.

— Хто? — хриплю.

— Побратими. Запросити?

— Так, звісно.

Двері розчиняються, і в палату ввалюються мої. Кава і сендвічі в червоній веселій коробці. Смайл навіть крихти з губ не витер. Хлопці, присівши на підвіконня, похмуро зиркають на мої ноги. Їх широкі плечі й кремезні фігури роблять палату ще тіснішою.

Прислухаюся до свого тіла. Розумію, що не відчуваю ноги. Злякано смикаюся, кладу долоню на стегно — і одразу зціплюю зуби, щоб не вилаятись.

— Не скигли, герой, — Хрест тисне на плече, вкладаючи мене назад. — Хоч тебе тільки чиркнуло, все одно лежи тихо — ще встигнеш назад у пекло.

— Капець, Сенс, — робить фейспам Влад. — Як це з тобою могло статися? Де твій хвалений тілесний інтелект?

Смішно. Але усміхатися поки боляче. Навіть страшно думати, яку картину зараз бачать хлопці.

Як же я втомився від цієї палати!

***

Ми — група спеціального призначення. Нам довіряють найбрудніші та найнепомітніші справи, часто за межами країни.

Я — «Сенс». Із тих часів, як сперечався з командиром, що смерть — не кінець, а перехідний стан. Командира вже давно нема, а позивний лишився.

Влад — «Кобра». Зняв снайпера раніше, ніж отримав команду — і впіймав кулю.

Сергій — «Хрест». Медик. Колись ніс побратима п’ять кілометрів під обстрілом — тепер носить його жетон на шиї.

Макс — «Смайл». На першому виїзді, коли по нас лупили звідусіль, сказав у рацію: «Усміхайтеся, хлопці, бо нас уже транслюють!»

Найстарший із нас — Андрій, ми кличемо його «Монах». Не п’є, не лається, але коли злиться — навіть дрони хрестяться. Є в нього своя маленька книжка, куди записує імена загиблих побратимів.

У спецпідрозділах своя логіка роздачі позивних — дивна, але залізна.

По-перше — ім’я не повинно перетинатися зі справжнім.

Друге — має звучати коротко й чітко в рації.

Третє — викликати у групи однозначну асоціацію. Тому позивний не вибирають — його дістають потом і кров’ю.

І якщо вже дали — значить, прийняли.

Хлопці приїхали відразу, щойно закінчили збори та виконали завдання.

Зітхаю.

Заходить медсестра.

— Крапельниця! — коротко кидає.

Натискає маніпулятор, узголів’я повільно піднімається. Допомагає попити мені з трубочки.

Красуня… Очей не відвести. Але я відводжу — дружина друга. У грудях щось гірко стискається.

А «своєї» так і немає. З моєю службою це взагалі проблематично. Хіба що випадкові дівчата. Таких — хоч греблю гати, усі люблять міцних чоловіків у формі, але мало хто хоче чекати їх на самоті, коли ті йдуть на завдання. До певного віку це мене влаштовувало. Але останнім часом — як відрізало.

Хочу саме таку — справжню. Яскраву. Із довгими косами. Щоб дочекалася.

Щойно медсестра виходить, Смайл розчиняє вікно, впускаючи холод, і простягає мені цигарку. Губи, як завжди, усміхаються, але в очах тривога:

— Що лікарі кажуть?

— Ще пару тижнів доведеться гріти койку — видихаю дим. Стара звичка повертає відчуття життя.

Монах, що сидить у кутку, нарешті подає голос:

— Ну давай, Сенс. А то нас тут, кажуть, до нагороди збираються приставити…

— До якої ще нагороди? — бурчу, випускаючи дим. — Ми ж навіть нічого не встигли підірвати.

Кобра фиркає:

— Та ми навибухали, Сенс, не хвилюйся! Тільки не на фронті, а по бюджету держави.

Потім усміхається ширше:

— Це ти, товаришу командире, вирішив здати квитки на перший ряд. А ми, між іншим, бойове завдання виконали — без втрат, без сну і без премії. Тож відзнака заслужена, не кіпішуй.

Смайл, усміхаючись, кидає з підвіконня:

— Ага. За те, що Сенс нарешті ліг. Скільки років ганяли — не впіймали, от тепер медаллю приколять, щоб не втік.

— Головне, щоб не посмертно, — хмикаю. — Бо нагороди в нас, як правило, приходять тоді, коли вже нікому радіти.

Усі регочуть.

Монах тихо усміхається, хитаючи головою:

— За це я вас і люблю, бісові діти — хоч у бинтах, хоч у броні, а все одно вперед лізете.