Раді Вас бачити!

У розкішній квартирі на верхньому поверсі однієї з нових столичних висоток, за великим письмовим столом, схилившись над паперами, сидів колишній побратим і найкращий друг Захара — Матвій.

Раптом двері розчахнулися, до кімнати влетіла його донька й плюхнулася йому на коліна. Довгим білявим волоссям і блакитними очима Міла так нагадувала свою матір, що Матвій мимоволі усміхнувся.

— Я думав, зараз саме час денного сну, — сказав він доньці.

Міла хитро поглянула на стопку глянцевих журналів, що лежали перед ним на столі, очевидно прийнявши їх за дитячі книжки.

— Ні, тату-уууу! Хочу-хочу-хочу!.

І заходилася розглядати його папери на столі.

Слідом за донькою до кабінету зайшла Луїза, дружина Матвія.

— Метт, — схвильовано сказала вона, — я щойно чула з новин, що Олеся Коваль — та жінка, яку Захар узяв у заручниці, — збирається давати пресконференцію. Вона починається за кілька хвилин.

Луїза ніколи не зустрічалася із Захаром — вони з Матвієм одружилися вже після його арешту, — але знала, що колись він був дуже близьким другом її чоловіка.

Матвій нервово ходив туди-сюди перед екраном телевізора, спостерігаючи за вродливою молодою жінкою у простій білій вовняній сукні. Її довге темне волосся було перекинуте через плече.

— Чорт забирай, тільки цього бракувало, — схвильовано пробуркотів Матвій. — Вона схожа на Білосніжку. Тепер увесь світ вимагатиме його крові за те, що він наважився її викрасти.

Та ось Олеся Коваль почала свою розповідь, і в міру того, як вона тривала, похмурий вираз поступово зникав з обличчя Матвія, поступаючись здивованій усмішці. Тиждень, проведений разом із Захаром, його полонянка зуміла описати радше як захопливу пригоду, постійно наголошуючи на галантності й «надзвичайній доброті» людини, яку всі вважали небезпечним злочинцем.

Вона розповіла про свій майже вдалий побіг біля АЗС про кмітливість, яку виявив Захар, аби зупинити її, так дотепно, що з натовпу журналістів долинув поодинокий сміх. А в описі її другого побігу засніженими дорогами й того, як Захар намагався врятувати її з крижаної річки, він і зовсім постав героєм, гідним поваги й співчуття.

Та ось Олеся Коваль завершила свою заяву, і з усіх боків на неї посипався шквал запитань, перші з яких знову змусили Матвія насторожитися.

— Пані Коваль, — запитував репортер, — чи погрожував вам Захар Рубіжний пістолетом?

— Я знала, що в нього є пістолет, бо сама його бачила, — спокійно відповіла Олеся, — і цього цілком вистачило, принаймні спочатку, щоб переконати мене не намагатися з ним битися чи критикувати його жарти.

У залі пролунав сміх, перемішаний з вигуками запитань.

— Пані Коваль! Якщо Рубіжного вдасться впіймати, чи порушите ви проти нього справу про викрадення?

Весело усміхнувшись, Олеся заперечно похитала головою й насмішкувато сказала:

— Не думаю, що мені вдасться переконати присяжних. Якщо серед них буде бодай одна жінка, вона одразу стане на його бік, щойно дізнається, що він робив половину всієї хатньої роботи.

У натовпі знову почувся регіт.

— Він не намагався вас зґвалтувати?

Олеся виразно закотила очі.

— Послухайте, я щойно докладно розповіла вам про все, що відбувалося протягом цього тижня, і особливо наголосила, що він жодного разу не допустив щодо мене жодного фізичного насильства. Невже ви думаєте, що я сказала б це, якби він дозволив собі щось подібне до того, про що ви зараз запитали?

— Він вам погрожував? — уперто допитувався той самий голос.

— Можу сказати одне: він говорив зі мною інколи дуже противним тоном.

— Пані Коваль, чи були моменти, коли ви його боялися?

— Я боялася його пістолета в перший день, — обережно відповіла Олеся, — але після того, як він не застрелив мене ні першого разу, коли я намагалася передати записку продавчині, ні другого, ні третього, я зрозуміла, що він за жодних обставин не завдасть мені шкоди, хай би як я його провокувала.

Матвій заворожено спостерігав, як ця дівчина раз у раз спритно відбивала будь-які запитання й поступово зуміла не лише нейтралізувати ворожість журналістської братії, а й викликати в них певну симпатію до свого викрадача.

За пів години потік запитань почав поступово вичерпуватися.

— Пані Коваль, ви б хотіли, щоб Захара Рубіжного спіймали?

Олеся повернулася до того, хто поставив запитання, і цілком серйозно сказала:

— Як можна бажати, щоб несправедливо засуджена людина знову опинилася за ґратами? Я не розумію, як його могли визнати винним. Якби він і справді так легко вбивав людей, ви навряд чи бачили б мене тут, бо, як я вже кілька хвилин тому розповідала, я неодноразово намагалася зірвати його втечу. Тож єдине, чого я справді хочу, — це припинення цькування й повторного, об’єктивного розгляду справи, через яку він потрапив до в’язниці. А тепер, шановне панство, — бездоганно ввічливим і твердим тоном сказала вона, — думаю, нам час завершувати наше спілкування й розходитися по домівках. Я безмежно хочу якнайшвидше повернутися до нормального життя, тож одразу попереджаю: жодних інтерв’ю більше давати не буду. Ваші гроші, звісно, суттєво поповнили бюджет нашого міста, і за це вам велика дяка, але якщо хтось із вас вирішить залишитися, то одразу кажу — він лише марно згає час…

— У мене є ще одне запитання! — перебив її ще один репортер. — Ви закохані в Захара Рубіжного?

Єдиного разу за всю пресконференцію витримка зрадила Олесю. Спостерігаючи, як вона намагається зберегти усмішку й безпечний вираз обличчя, Матвій відчув жаль і симпатію до цієї мужньої дівчини.

Очі все ж видали її — величезні, яскраво-сині, обрамлені густими чорними віями, вони раптом потемніли й набули якогось нового, ніжного й серйозного виразу. Матвію було дуже шкода, що вона опинилася в такому скрутному становищі, що репортерам усе-таки вдалося загнати її в кут. Але Олеся раптово змінила тактику й рішуче ступила просто в розставлену пастку.

— Думаю, в той чи інший період майже кожна жінка цієї країни була закохана в Захара Рубіжного або його побратимів. І тепер, коли я пізнала його ближче, це здається мені цілком зрозумілим і природним. Він… — Олеся завагалася, підбираючи найточніші слова, але, не знайшовши їх, сказала просто: — У такого чоловіка дуже легко закохатися будь-якій жінці.

З цими словами Олеся розвернулася, відійшла від мікрофона вглиб сцени й у супроводі двох охоронців залишаючи залу.

Кореспондент Першого каналу почав підбивати підсумки пресконференції, і Матвій, вимкнувши телевізор, запитально поглянув на дружину.

— Ну і що ти про все це думаєш?

— Я думаю, — спокійно сказала Луїза, — що вона — надзвичайна жінка.

— Так, але мене цікавить інше: чи вдалося їй змінити твою думку про Захара? Я й так упереджений на його користь, а ти його зовсім не знала, тож, найімовірніше, твоя реакція збігається з реакцією більшості.

— Не думаю, що мене можна вважати неупередженою телеглядачкою. Ти дуже тонко розумієш людську природу, любий, і якщо ти чітко дав мені зрозуміти, що вважаєш Рубіжного невинним, я теж дуже схильна в це повірити.

— Дякую за те, що так високо цінуєш мою думку, — сказав Матвій, ніжно цілуючи дружину в чоло.

—Але тепер я хочу поставити тобі одне запитання. Олеся Коваль сказала, що вони провели цей тиждень у відлюдному будинку десь у горах. Це був наш дім?

— Точно не знаю, — чесно відповів Матвій, але, помітивши скептичний вираз обличчя дружини, додав: — Та припускаю, що так. Захар уже бував там раніше, і я не раз казав йому, що він може приїздити туди будь-коли. Звісно, за теперішніх обставин він теж міг вважати, що має право скористатися ним як тимчасовим притулком. Тим паче доти, доки я не замішаний у цьому безпосередньо…

— Але ж ти замішаний! — у розпачі вигукнула Луїза. — Це ж твій дім і…

— Повір, досі не сталося нічого такого, що могло б якимось чином загрожувати тобі чи мені, — бачачи, що не може переконати дружину, Матвій продовжив: — Перед ув’язненням Захар надав мені необмежене право розпоряджатися всіма його заощадженнями й капіталовкладеннями, чим я й користувався всі ці роки й користуюся досі. Це абсолютно законно, і офіційна влада про це прекрасно знає. До втечі з в’язниці Захар постійно підтримував зі мною зв’язок.

— Так, але тепер він утік, — не вгамовувалася Луїза, тривожно вдивляючись у кохане обличчя. — А що, як він тепер спробує зв’язатися з тобою?

— У такому разі, — відповів Матвій, недбало знизавши плечима, — я зроблю те, що має зробити будь-який свідомий громадянин, — повідомлю поліцію. І Захар це чудово знає.

— Як швидко?

Весело розсміявшись із проникливості дружини, Матвій обійняв її за плечі й почав поволі підштовхувати до спальні.

— Достатньо швидко, щоб мене не змогли звинуватити у змові зі злочинцем, — пообіцяв він і подумав: «Але не анітрохи швидше, ніж це справді буде потрібно».

— А як щодо того, що він скористався нашим домом? Ти збираєшся повідомити владі про свої підозри?

— Думаю, — сказав Матвій після короткого роздуму, — це чудова ідея! Поліція сприйме це як жест доброї волі й додатковий доказ моєї непричетності до його втечі.

— І цей жест, — насмішкувато підхопила Луїза, — до того ж нічим не загрожує твоєму другові. Бо, якщо вірити Олесі Коваль, він залишив країну кілька днів тому.

— Я завжди казав, що в мене дуже розумна дружина, — широко усміхнувшись, погодився Матвій.

— Метт, а якби я попросила тебе більше не мати нічого спільного з усім, що бодай якось пов’язане із Захаром Рубіжним… — почала вона, але він не дав їй договорити.

— Луїзо, ти ж знаєш, що заради тебе я готовий на все. Але, будь ласка, не проси мене про це. Я ніколи не зможу жити в злагоді з самим собою, якщо так учиню щодо Захара.

Луїза замислилася, вкотре вражена тією лояльністю, з якою її чоловік ставився до цієї людини. Будучи широко відомим у ділових і фінансових колах, Матвій мав сотні знайомих, але ні до кого з них не відчував дружніх почуттів. Наскільки знала Луїза, Захар Рубіжний був єдиною людиною, якій Матвій по-справжньому довіряв і кого вважав своїм другом.

— Мабуть, він і справді незвичайна людина, якщо ти так до нього ставишся.

— Він тобі сподобається, — пообіцяв Матвій.

— Чому ти так у цьому впевнений? — насмішкувато поцікавилася Луїза, намагаючись здаватися такою ж легкою й безтурботною, як він.

— Бо тобі дуже подобаюся я.

— Невже ти хочеш сказати, що ви настільки схожі?

— Багато хто так вважав. Але справа навіть не в цьому, — раптом серйозно додав Матвій. — Річ у тім, що, окрім мене, в Захара більше нікого немає. Я — єдина людина, якій він довіряє. Коли його заарештували, всі, хто був йому дорогий, тікали від нього, мов від чуми, й насолоджувалися його приниженням.

— Але в одному ти все-таки помиляєшся, — м’яко додала Луїза. — Ти не єдина людина у світі, на кого він може покластися. У нього є ще принаймні один союзник.

— Хто?

— Олеся Коваль. Вона його кохає. Як ти думаєш, Захар бачив сьогоднішню пресконференцію?

— Сумніваюся. Де б він зараз не був, це напевно дуже далеко звідси. Треба бути повним дурнем, щоб залишатися в країні після всього, що сталося. А Захар — далеко не дурень.

— Шкода. Мені б дуже хотілося, щоб він почув те, що вона говорила. Можливо, йому ще пощастить і він дізнається, що вона намагається для нього зробити.

— Захару ніколи не щастило в особистому житті.

— Метт, а як ти думаєш, він не міг закохатися в Олесю Коваль за той час, що вони провели разом?

— Ні, — твердо відповів Матвій. — По-перше, тоді його, безперечно, турбували значно важливіші проблеми. А по-друге… у Захара своєрідний імунітет до жінок. Він із задоволенням спить із ними, але по-людськи зовсім не поважає — що зовсім не дивно, зважаючи на те, які жінки його завжди оточували.

Матвій ненадовго замислився й знову рішуче похитав головою:

— Захар нізащо не закохається в гарненьку провінційну дівчину — ні за кілька днів, ні за кілька місяців.