Раді Вас бачити!

Стиснувши в руці роздруківки з новинних інтернет-видань і кілька фотографій, високий чоловік ішов запиленою дорогою, що вела з села до доків. Його силует чітко вимальовувався на тлі заходу сонця.

Дорогою до пірса він не перекинувся жодним словом із численними рибалками, які вивантажували з човнів денний улов або лагодили рибальське спорядження. Вони також не намагалися заговорити з ним, проте кілька пар допитливих очей уважно стежили за незнайомцем, який прямував до доволі великого судна зі свіжим яскраво-синім написом «Olesya» на кормі. Окрім цієї назви, обов’язкової згідно з морськими законами, човен не мав жодних інших розпізнавальних знаків. Зовні він нічим не вирізнявся серед тисяч інших суден, що курсували прибережними водами цієї частини узбережжя Італії.

Власник «Olesya» також майже нічим не відрізнявся від оточуючих. На ньому був звичний для цих місць — вільна біла сорочка з грубої бавовняної тканини, штани кольору хакі, взуття на м’якій підошві й темна шапка, натягнута майже до самих брів. Засмагле обличчя вкривала чотириденна щетина, і на перший погляд воно нічим не різнилося від облич інших рибалок. Та варто було придивитися уважніше, як одразу ставало помітно: його шкіра була значно менш огрублою, а саме судно радше пристосоване для далеких переходів, аніж для рибальства.

Утім, придивлятися уважніше тут, у великому жвавому порту, особливо не було кому, і «Olesya» залишалася лише одним із кількох тисяч суден, що заходили сюди. До того ж багато з них перевозили далеко не легальні вантажі.

Двоє рибалок зі шхуни «Devil», пришвартованої з іншого боку пірса, уважно спостерігали за тим, як власник «Olesya» піднявся на борт. За кілька секунд там загуркотів генератор, і в каюті загорілося світло.

— Він витрачає купу пального, — зауважив один із рибалок. — Учора той генератор працював майже всю ніч. Що він там робить?

— Якось я бачив крізь фіранки: він сидів за столом. Здається, щось читав або писав.

Другий рибалка багатозначно поглянув на п’ять антен, що стирчали над рубкою «Olesya».

— На цій посудині в нього ціла купа обладнання. І водночас він сам не рибалить і не шукає клієнтів. Учора я бачив, як судно кинуло на якір неподалік острова, але не схоже, щоб він збирався ловити рибу.

— Бо він не рибалка, — зневажливо фиркнув його напарник.

— Думаєш, ще один контрабандист? Наркотики?

— А що ж іще? — відповів перший рибалка, остаточно втрачаючи інтерес до цієї теми.

***

Захар

Не підозрюючи, що моя присутність привернула таку пильну увагу, я неспішно вивчаю карти, продумуючи курс, який варто обрати наступного тижня. О третій ночі нарешті закінчую і вимикаю систему. Треба бодай трохи поспати, але я знаю: не засну, хоч як би втомився. Упродовж усього останнього тижня мене катувало жорстоке безсоння.

Неквапом, ніби в напівкоматозному стані встаю, наливаю собі склянку бренді. Постійно щось забуваю. Усередині неспокійно. Трусить. Зазвичай так накриває лише тоді, коли вже лягаю спати. І засинаю я або на снодійному, або на віскі, або вже вбитий у хлам втомою. Болить мені…

Переходжу у малий салон, що виступає вітальнею, вимикаю основне світло, залишивши лише настільну лампу. Усе потонуло в напівтемряві, яскраво освітленою лишилася тільки фотографія Олесі — я знайшов її в соцмережах і роздрукував в інтернет-кафе.

Розумію, що даремно себе катую, і водночас не маю сили зупинитися. Беру фото зі столу й, вмостившись зручніше, знову і знову вдивляюся у рідні очі. Проводжу пальцем по її усміхнених губах. Чи усміхається вона тепер, повернувшись додому? Сподіваюся, що так, але перед очима вперто постає нещасне обличчя. Саме такою я бачив Лесю востаннє — після того, як жорстоко порубив її надії. Заплющую очі, щоб тихо пережити відчуття, як одна за одною рвуться невидимі струни, натягнуті від мого серця до її.

Перед очима постійно спливає картина: як вона тулиться до мене, як хвилюється, піклується. Мої обраниці свого часу часто намагалися переконати мене, що чекали з відряджень, місця собі не знаходили, — але погляд у них при цьому залишався порожнім, байдужим. Леся дивилася так, що душу вивертало: своїми бездонними озерами очей, у яких плескалися тривога, неспокій, радість і образа. Не пам’ятаю, щоб раніше мене так глибоко чіпали чиїсь очі. А на ці — підсів.

Я розумію, що я недоречний. Але мені дуже хотілося б побачити її — якось поставити крапку в цій емоції, що роздирає груди від її погляду. Мені сняться її очі, пальці… Шепіт, губи… Ми ніби проросли одне в одного за цей короткий епізод.

У той самий час хотілося б відпустити її. Бути впевненим, що їй добре там, де вона є.

Не виходить.

І вбиває мене навіть не моя діра в грудях, а її. У неї ж така сама?

А що, як вона завагітніла? Тоді що вона обере — аборт чи ганьбу й усі «радощі» народження дитини від випадкового зв’язку з ув’язненим?

Допивши свій бренді, я знову відчуваю непереборне бажання написати їй листа. От такий із мене, виявляється, древній романтик. Я пишу їй ці листи щодня, хоч прекрасно знаю, що ніколи їх не надішлю. І знову повторюю собі, що треба припинити це дурне заняття.

Я мушу забути її, перш ніж у мене остаточно поїде дах…

Я мушу хоча б трохи поспати…

Усе ще думаючи про це, тягнуся по ручку й блокнот.

Зазвичай у своїх листах я розповідаю їй, де перебуваю, чим займаюся. Іноді описую деталі, які, на мою думку, могли б її зацікавити: острови на горизонті або звичаї місцевих рибалок. Але сьогодні настрій був зовсім інший. Втома й бренді зробили своє, у сто разів посиливши й без того майже нестерпні докори сумління. Якщо вірити новинним статтям, які я роздрукував сьогодні вранці, Олесю, до всього іншого, ще й підозрюють у співучасті та сприянні моїй втечі. І раптом мені спадає на думку, що їй може знадобитися адвокат — той, хто захистить її від цькування з боку слідства. Її можуть звинуватити у злочинній змові зі мною хоча б для того, щоб залякати й змусити зізнатися навіть у тому, чого не було. А щоб найняти такого адвоката, потрібні гроші. І чималі. Усі ці тривожні думки відсунули на задній план відчуття безвиході й відчаю, які затуманюють мою свідомість відтоді, як темно-синій «Santa Fe» зник за поворотом гірської дороги. Тепер мій мозок працює холодно й чітко, прораховуючи можливі проблеми й шукаючи найоптимальніші шляхи їх вирішення.

Уже світало, коли я знову відкинувся на спинку стільця, почуваючись неймовірно виснаженим і… переможеним. Переможеним, бо я таки збирався передати їй цього листа.

Я, звісно, все переживу. Але всередині — неймовірно хріново. Цей лист буде першим і останнім, але принаймні допоможе прибрати гіркий післясмак після того брудного фарсу, на який я перетворив наше прощання. Це моя капітуляція… Нехай вона побачить її. Вона нічого не змінює між нами. І все ж… змінює щось важливе.

Зависаю.

Крізь щільно прикриті фіранки в каюту почало пробиватися сонячне світло. Дивлюся на годинник. Пошту на цьому острові забирають лише раз на тиждень — отже, часу переписати свій безладний лист у мене вже не буде. Тим паче, що треба ще додати кілька рядків для Матвія, щоб пояснити, чого саме я від нього хочу.

Усі її й його дзвінки відстежуватимуться. А давній, як світ, спосіб — паперова пошта — давно зійшов з радарів перевірок: надто неефективне співвідношення витрачених ресурсів і результату.