Раді Вас бачити!

— Під’їжджаємо, бос, — повідомив водій.

Матвій закрив ноутбук, з яким працював у дорозі:

— Добре.

Кинувши погляд на стривожене обличчя дружини, він заговорив:

— У чому справа, Луїзо? Здається, я вже пояснював тобі, що в передаванні листа Олесі Коваль немає нічого незаконного. Поліції прекрасно відомо, що я — довірена особа Рубіжного.

Його зухвала безтурботність, як не дивно, подіяла на Луїзу заспокійливо. Злегка схиливши голову набік, вона дивилася на привабливого чоловіка, в якого була закохана. Він вірив у невинуватість Захара — і ця віра в його очах виправдовувала все, що б він не робив. Саме тому сьогодні вона наполягла поїхати з ним: у разі чого — не дозволити йому зайти надто далеко. Хоч і розуміла, що це навряд чи матиме сенс.

— Чому ти усміхаєшся? — запитав Матвій.

— Тому, що люблю тебе. А чому усміхаєшся ти?

— Тому, що ти любиш мене, — ніжно прошепотів він, обіймаючи її за шию. — А ще… — додав, залізаючи до внутрішньої кишені й дістаючи листа Захара, — ось через це.

— Ти казав, що він надіслав тобі низку вказівок щодо Олесі Коваль. Що смішного може бути у списку вказівок?

— У цьому й річ — у самому списку, — відповів Матвій, піднімаючи вгору вказівний палець. — Коли Сенса посадили до в’язниці, він залишив мені величезний статок із капіталовкладеннями по всьому світу.

Знаєш, які вказівки він мені дав, призначаючи довіреною особою?

— Ні. Які?

— Не які, а яке, — усміхнувся Матвій. — Єдине, що він сказав мені на прощання:

«Постарайся мене не розорити».

Луїза розсміялася.

— І які ж вказівки дав тобі Захар щодо Олесі Коваль?

Діставши складений учетверо лист із кишені пальта, Матвій пробіг очима кілька перших рядків і сухо мовив:

— Серед іншого мені доручено звернути особливу увагу на те, як вона виглядає, і з’ясувати, чи не схудла вона і чи не страждає на безсоння.

Така несподівана турбота Захара Бенедикта про свою колишню заручницю приємно здивувала Луїзу й ще більше схилила її на його бік.

— Але як ти зможеш це визначити? Ти ж не знаєш, якою вона була раніше.

— Можу лише припустити, що напруження останніх років не найкраще позначилося на його розумових здібностях, — пожартував Матвій, намагаючись не показати, наскільки насправді стурбований. — Думаю, тобі сподобається наступний пункт. Мені також потрібно з’ясувати, чи не вагітна вона.

— І це ти теж маєш визначити з вигляду? — вигукнула Луїза саме в той момент, коли водій зменшив швидкість і звернув на вузьку, обсаджену деревами вулицю.

— Ні. Гадаю, мені доведеться запитати її про це напряму. І тому я дуже радий, що ти поїхала зі мною. Якщо ж вона заперечуватиме, я маю повідомити Сенсу свою думку — вірю я їй чи ні.

Автомобіль, скрегочучи гальмами, зупинився біля охайного одноповерхового будинку. Натягуючи рукавички, Луїза додала:

— Щоб так хвилюватися за людину, треба мати до неї дуже сильні почуття, Метт.

— Гадаю, якщо він щось і відчуває, то лише провину, — відповів чоловік, виходячи з машини. — До того ж у Сенса завжди було дуже розвинене почуття відповідальності.

Не підозрюючи про несподіваних гостей, Олеся вийшла провести подругу. Вони попрощалися, Катерина сіла у своє авто й поїхала. Олеся помахала їй услід і ще деякий час стояла, дивлячись на машину, що зникала за рогом. Потім обернулася — й побачила на тротуарі перед будинком елегантно вдягнену пару. У згущених сутінках короткого зимового дня і чоловік, і жінка здалися їй дивно знайомими. Ввічливо всміхнувшись, вона уважно подивилася на них.

— Пані Коваль, — усміхаючись у відповідь, сказав чоловік, — мене звати Матвій, а це — моя дружина Луїза.

Роздивившись гостей уважніше, Олеся побачила, що перед нею надзвичайно гарна пара.

— Ви самі? — запитав чоловік, кивнувши в бік будинку. У Олесі ворухнулася недобра підозра, і вона досить різко спитала:

— Ви журналісти? Бо якщо так…

— Я — друг Захара, — спокійно перебив її Матвій.

Олеся відчула, як серце шалено вдарилося об ребра.

— Прошу, заходьте, — сказала вона, запрошуючи гостей до дому.

Через кухню, зі стін якої звисали мідні каструлі й пательні, вони пройшли до вітальні.

— Тут дуже затишно, — сказав Матвій, знімаючи пальто й оглядаючи світлу кімнату з білими плетеними меблями, синьо-зеленими картатими подушками та пишними рослинами у діжках.

Олеся намагалася усміхатися й не квапити події, але, приймаючи від Матвія пальто, не витримала:

— Із Захаром усе гаразд?

— Наскільки мені відомо — так.

Після цих слів Олеся трохи розслабилася, хоча їй усе ще було надзвичайно складно грати гостинну господиню. Причина візиту несподіваних гостей не давала їй спокою. І водночас їй хотілося, щоб вони залишилися якомога довше.

— Може, хочете келих вина або чашку кави? — спитала вона, вішаючи пальта до шафи.

— Кави, якщо можна, — відповіла жінка, і її чоловік схвально кивнув.

Олеся увімкнула кавомашину, поставила на тацю чашки й повернулася до вітальні так швидко, що її гості всміхнулися, немов чудово розуміли її стан.

— Я трохи нервую, — зізналася Олеся, стримуючи істеричний сміх. — Але… я дуже рада, що ви прийшли, — додала вона, ставлячи тацю на стіл і нервово витираючи руки об штани.

— Зате ви зовсім не нервували, стоячи перед натовпом репортерів, — з щирим захопленням сказав Матвій. — Вам тоді вдалося майже неможливе — ви таки відбили більшість на його бік.

Теплота в його погляді й голосі змусила Олесю відчути, ніби вона справді зробила щось дуже сміливе й важливе.

— Сподіваюся, інші друзі Захара думають так само.

— Боюся, що нині в Захара майже не залишилося друзів, — досить категорично відповів Матвій, але одразу додав із легкою усмішкою: — Втім, маючи такого захисника, як ви, він їх і не потребує.

— А ви давно його знаєте? — спитала Олеся, сідаючи на стілець навпроти дивана.

— Луїза його взагалі не знає, а я знайомий із ним багато років. Деякий час ми були побратимами.

Помітивши, як Олеся подалася вперед, уважно вслухаючись у кожне слово, Матвій зрозумів, що їй хочеться знати про Захара якомога більше, і додав:

— Ми також були діловими партнерами. Перед тим як потрапити до в’язниці, Захар довірив мені всі свої фінансові справи.

— Він, напевно, дуже поважає й любить вас, раз довіряє настільки безмежно.

— Це взаємно.

— Тож саме тому ви приїхали сюди зі столиці… — припустила Олеся. — Бо Захар — ваш друг, і ви хотіли особисто сказати мені, що схвалюєте те, як я поводилася із репортерами?

Матвій заперечно похитав головою, але до суті так і не перейшов.

Олеся, підводячись, сказала:

— Піду принесу каву, мабуть, вона вже готова.

Коли вона вийшла на кухню, Луїза нахилилася до чоловіка й тихо сказала:

— Метт, вона вже давно відчула, що ти приїхав із певною метою. І що довше ти відкладаєш розмову, то сильніше вона нервує.

— Не можу сказати, що горю бажанням одразу переходити до справи, — зізнався Матвій. — Я проїхав майже тисячу кілометрів на прохання Захара лише для того, щоб запитати цю дівчину, чи не вагітна вона, і передати їй гроші.

Може, порадиш, як делікатніше сказати:

«Пані Коваль, я привіз вам гроші, бо Захар боїться, що ви вагітні, відчуває провину й вважає, що вам знадобиться адвокат»?

Луїза вже почала пояснювати, як краще розпочати розмову, але саме в цю мить до вітальні знову зайшла Олеся з великим кавником.

Матвій прокашлявся й ніяково почав:

— Пані Коваль…

— Будь ласка, кличте мене Олесею, — перебила вона. В її голосі відчувалося ледь стримуване напруження.

— Добре, — погодився Матвій, намагаючись усміхнутися, але усмішка вийшла дещо похмурою. — Отже, Олесю, я приїхав сюди не через ваш виступ. Я приїхав, бо мене про це попросив Захар.

Її обличчя миттєво засяяло, ніби з-за хмар нарешті визирнуло сонце.

— Він… він справді попросив вас приїхати? А… а навіщо?

— Він просив мене з’ясувати, чи не вагітні ви.

Олеся була так збентежена й приголомшена настільки несподіваною темою розмови, що зовсім розгубилася. На щастя, Луїза прийшла на допомогу:

— У Метта є для вас лист. Думаю, він пояснить вам усе значно краще, ніж це зробив мій чоловік.

Олеся заворожено спостерігала, як рука Матвія потягнулася до внутрішньої кишені піджака й дістала звідти чистий, запечатаний конверт. Увесь світ довкола перестав існувати. Її рука, що простягнулася по лист, трохи тремтіла — як, утім, і голос.

— Ви… ви не заперечуєте, якщо я прочитаю його просто зараз? Наодинці?

— Звісно, ні. А ми поки що із задоволенням вип’ємо кави.

Олеся кивнула й, на ходу розпечатуючи конверт, рушила до сусідньої кімнати. Внутрішньо вона готувалася до чергової поблажливої лекції про те, що з її боку нерозумно й наївно надавати надто великого значення їхнім стосункам у горах. Але, прочитавши вже перші кілька рядків, зрозуміла, що помилилася, — і відчула гострий напад радості й ніжності, які миттєво загоїли усі старі рани. Увесь світ тепер умістився для неї в тих неймовірних словах, які вона читала, і в тій дивовижній людині, що їх написала, навіть не будучи певною, що вона коли-небудь прочитає ці рядки…

 «Колись, коли я вийшов після чергової м’ясорубки, мій психіатр порадив мені відокремитися від пережитого.

Через ведення щоденника. Або вигадати собі друга й писати йому про все — так, ніби відсікаючи спогади. Без жодних зв’язків.

Доти, доки не повернеться відчуття безпеки.

І ось уперше я в ситуації, коли старі прийоми відсікання більше не працюють.

Маленька, я знаю, що ти ніколи не побачиш цього листа… Але мені потрібно щось написати. Таке… щоб ти зрозуміла.

Лесю, навіть такий однобокий зв’язок допомагає мені жити.

Мені здається, що коли я пишу тобі, ти стаєш трохи ближчою.

Якби ти знала, як мене роздирає сум.

Я думаю про тебе щохвилини. Щосекунди.

Іноді мені здається, що було б краще, якби ми ніколи не зустрілися.

Ні! Я кажу зовсім не те.

Бо спогади про тебе — єдині світлі спогади в моєму житті.

Я постійно думаю, чи щаслива ти. Я волію, щоб ти була щасливою. Хотів би, щоб у тебе було прекрасне, чудове життя. Саме тому я не зміг сказати того, що ти хотіла від мене почути. Я боявся, що якщо скажу ці слова, ти чекатимеш мене все життя. Ти хотіла, щоб я сказав, що кохаю тебе. Мабуть, те, що я не сказав цих слів, було єдиним моїм неегоїстичним учинком щодо тебе. Але ж я обіцяв тебе повернути! Тепер я каюся навіть у ньому.

Я кохаю тебе, Лесю. Чорт забирай, як же я тебе кохаю. Не можу ніяк це відпустити…

Я віддав би все життя, що мені залишилося, за один-єдиний рік із тобою. Пів року. Три місяці. Місяць. До біса, скільки завгодно!

Ти викрала моє серце, кохана. Але натомість залишила мені своє. Я знаю, що це так — це було написано в твоїх очах щоразу, коли ти дивилася на мене.

Я більше не шкодую про втрату свободи й роки, проведені у в’язниці. Єдине, про що я тепер шкодую, — це те, що поряд зі мною немає тебе. Ти ще дуже молода, і я знаю, що зможеш швидко забути мене й зажити власним життям. Ти мусиш це зробити, Лесю!

 Я дуже хочу, щоб ти це зробила.

Хоча, звісно, це огидна брехня. Єдине, чого я насправді хочу, — знову бачити тебе, стискати в обіймах і кохатися з тобою знову й знову, аж поки в тобі не залишиться місця ні для кого, окрім мене. Назавжди.

Іноді мене прошибає холодний піт від думки, що ти, можливо, завагітніла. І я чудово розумію, що якщо це так, то я мав би першим попросити тебе позбутися моєї дитини. Але, трясця, Леся, не роби цього, прошу тебе.

Зачекай… Мені щойно спала на думку одна ідея. Я розумію, що не маю права просити тебе залишити мою дитину. Якщо ти захочеш, усе це можна буде влаштувати так: ти звільнишся й поїдеш зі свого містечка. Матеріально ти ні в чому не матимеш потреби — про це я подбаю. А коли дитина народиться, ти зможеш відвезти її до моєї бабусі. Якщо ти справді вагітна й погодишся на такий варіант, я попереджу її заздалегідь і все поясню. Я залишив їй досить значну суму на життя. Навіть мізерної частини цих коштів буде більш ніж достатньо, щоб виростити дитину й дати їй належну освіту.

Бляха, це все не може бути справжнім!

Я все ж таки вирішив надіслати тобі цього листа.

Це неможливо! Я знову косячу! Я не маю контактувати з тобою.

Я розумію, що не маю на це права, але усі правила летять до чортів, коли справа стосується тебе, маленька.

Ти маєш знати, як діяти в разі чого. Мене криє від самої думки про те, що ти так і не дізнаєшся про цілком реальну альтернативу аборту.

Людина, яка вручить тобі цього листа, — мій друг. Заради мене він ризикує своєю безпекою так само, як це зробила ти.

Ти можеш повністю довіряти Матвію. Якщо ти вагітна, скажи йому про це, так само як і про те, яке рішення ти прийняла. І ще одне — я хочу, щоб у тебе обов’язково були гроші на всі передбачені й непередбачені витрати. Кошти, які передасть тобі Матвій, належать мені, тож не витрачай його часу, відмовляючись від них. Він діє за моїми вказівками й виконає їх точно, тож не створюй йому зайвих труднощів.

Повір, у мене ще достатньо, щоб самому ні в чому не мати потреби.

Я хотів би написати тобі більш зв’язного листа, але, на жаль, на це немає часу. Я більше не писатиму тобі, тож не чекай і не сподівайся марно. Спілкування змусить нас обох віддаватися нездійсненним мріям, і якщо я якнайшвидше не припиню цього, то помру від бажання бути поруч із тобою.

Я кохаю тебе, Лесю. Я кохав тебе в будинку в горах. Я кохаю тебе тут, де зараз перебуваю. Я кохатиму тебе завжди. Усюди. Вічно.»

Олесі дуже хотілося прочитати лист Захара ще раз, але рядки розпливалися перед очима, і, розридавшись, вона випустила його з рук. Притулившись обличчям до стіни, вона плакала й плакала. Плакала від щастя й від болю, що роздирав серце. Плакала через несправедливість долі, яка зробила Захара утікачем. Плакала над власною дурістю, через яку поїхала від нього тоді. Плакала над власним безсиллям і безпорадністю.

Погляд Луїзи випадково впав на тремтячу спину жінки, що ридала в сусідній кімнаті.

— Метт, подивись! — злякано схопилася вона, поспіхом прямуючи до кімнати. — Олесю, — лагідно прошепотіла вона, поклавши руки їй на плечі, — я можу чимось тобі допомогти?

— Так! — схлипнула Олеся. — Ви можете прочитати цього листа й пояснити мені, як хтось узагалі міг повірити, що ця людина — убивця!

Луїза нерішуче підняла розкидані по підлозі аркуші й багатозначно глянула на чоловіка, який ніяково тупцював у дверях.

— Метт, може, ти подаси нам трохи вина?

На пошуки вина, штопора й відкорковування пляшки в Матвія пішло кілька хвилин, тож коли він дістав келихи, Луїза вже повернулася на кухню. Обернувшись, він хотів ще раз подякувати їй за те, що вона поїхала з ним, але, побачивши її приголомшене, раптово змарніле обличчя, зупинився, забувши і про вино, і про келихи.

— Що сталося? — запитав він, підходячи до дружини.

— Його лист… — прошепотіла Луїза, ледь стримуючи сльози. — О Боже! Метт… у це просто неможливо повірити!

Мимоволі розсердившись на ні в чому не винного Захара за те, що той так засмутив його дружину, Матвій однією рукою обійняв Луїзу, а другою забрав у неї лист. У міру читання його роздратування змінювалося здивуванням, потім недовірою і, зрештою, глибоким сумом. Він дочитував останні рядки, коли на порозі кухні з’явилася Олеся. Почувши її кроки, Луїза швидко промокнула очі й обернулася до неї.

— Олесю, я… — нерішуче почав Матвій. — Мені дуже шкода, що все так склалося. — Він і справді відчував велику симпатію до цієї дівчини, але його дещо збентежив незрозумілий вираз її очей. — Я впевнений, що Захар не хотів зробити вас нещасною.

Востаннє в свідомості Олесі промайнуло все, що вона втрачала, зважуючись на щойно розроблений план. Але відступати вона не збиралася. Остаточне рішення було прийняте ще там — у спальні. Намагаючись говорити якомога рівніше й спокійніше, вона звернулася до Матвія:

— Коли Захар зв’яжеться з вами, я попрошу нагадати йому одну річ. А саме: що я сама — безпритульна. Передайте йому також, що, переживши на власному досвіді, як це — рости сиротою, я ніколи не приречу на таке власну дитину. — Усміхнувшись крізь сльози, що вперто наверталися на очі, вона додала: — Скажіть йому ще, що якщо він справді хоче цієї дитини так само, як хочу її я, то все, що від нього потрібно, — це дозволити мені приєднатися до нього, де б він не був.

Остання фраза справила ефект вибуху. Початкове здивування на обличчі Матвія поступово змінилося відвертим захопленням. Однак заговорив він, дуже ретельно добираючи слова, намагаючись трохи охолодити дівочий запал:

— Я не маю жодного уявлення про те, коли Захар зв’яжеться зі мною наступного разу. Я навіть не знаю, чи збирається він це робити взагалі.

— Збирається… І дуже скоро! — розсміялася Олеся. Хоч її сміх і звучав трохи істерично, всередині все клекотало. Тепер вона точно знала, що власна інтуїція щодо справжніх почуттів Захара ніколи її не зраджувала. І якби вона уважніше дослухалася до неї, то, можливо, змогла б умовити Захара не відсилати її додому. Поїхала разом із ним.

 — Він обов’язково зв’яжеться з вами, бо більше не витримає невідомості й неодмінно захоче дізнатися, що саме я вам відповіла.

Розуміючи, що вона має рацію, Матвій насилу стримав усмішку:

— Що ще я маю передати йому, коли він зв’яжеться зі мною?

— Передайте, що… що в його розпорядженні максимум чотири тижні, аби забрати мене до себе. І ще скажіть, що… — Олеся завагалася, не наважуючись передавати те, що хотіла сказати Захарові, через сторонніх людей, навіть якщо один із них був його близьким другом. Але потім вирішила, що це не має значення. Головне — щоб Захар почув її слова. — Скажіть йому, що я теж не можу жити без нього. І… і якщо він не дозволить мені приїхати до нього, я витрачу всі його гроші на квиток в один бік. А якщо я раптом справді завагітніла… він просто ніколи про це не дізнається.