Раді Вас бачити!

Корнуолл, Англія. Жовтень, 1982 рік.

Вечірній дощ тихо барабанив по вітрині, і в крамниці пахло старим папером, воском і вологою землею. Гейзел перевернула табличку на дверях на "Зачинено" і звично клацнула замком. Сьогодні був особливий день. Двадцять років. Минуло рівно двадцять років з того дня, як вона вперше постукала у двері кімнати Сесілії.

— Здається, сьогодні всі вирішили, що найкращий спосіб пережити зливу — це купити нову книгу, — промовила Сесілія, обережно розставляючи на полиці останні томики.

Вона все ще трохи накульгувала, особливо у таку сиру погоду, але в її рухах була грація і спокійна впевненість.

— Або просто зайти, щоб випити твого жахливого чаю з чебрецем і попліткувати, — усміхнулася Гейзел, обіймаючи її ззаду і кладучи підборіддя їй на плече.

Вони стояли так деякий час у тиші, дивлячись на свій магазин. "Книжкова крамниця Гейзел та Сесілії". За ці десять років вона справді стала серцем містечка. Місцем, куди приходили не лише за книгами, а й за порадою, за теплим словом, за відчуттям дому.

— Пам'ятаєш, як ми колись боялися? — раптом прошепотіла Сесілія. — Кожного погляду, кожного шепоту за спиною.

— Ще б пак, — видихнула Гейзел. — Особливо після того скандалу з Томасом. Я була впевнена, що нам доведеться тікати.

Але вони не втекли. І з часом зрозуміли, що їхня історія, їхня таємниця, перестала бути таємницею. Вона стала... легендою. Тихою, місцевою легендою, яку не обговорювали вголос, але яку всі знали та приймали. Легендою про двох "сестер", які насправді були не сестрами, про їхню рудоволосу доньку і про шляхетного лорда, що час від часу приїжджав до них у гості. Корнуолл, як і казав Джуліан, вмів зберігати секрети.

— Емілі дзвонила з коледжу, — сказала Гейзел, змінюючи тему. — Скаржилася, що її новий викладач з літератури — жахливий зануда. Каже, він нічого не розуміє у творчості сестер Бронте.

— Вона вся в тебе, — засміялася Сесілія. — Така ж уперта.

Вони разом почали гасити світло, залишивши лише одну лампу над старим кріслом у кутку. За двадцять років вони пройшли через усе: хворобу, страх, осуд, через радість народження дитини та тихе, буденне щастя.

— Ти про щось шкодуєш? — запитала Сесілія, коли вони вже стояли на порозі.

Гейзел на мить задумалася. Про мрію стати лікарем? Про світ, який вона так і не побачила? Вона подивилася на Сесілію, на її обличчя, на якому час залишив ледь помітні зморшки біля очей, на її руку, що міцно тримала її власну.

— Ні, — відповіла вона. — Ні про що.

Вони вийшли під дощ, накрившись однією парасолькою, і повільно пішли до свого маленького будиночка біля моря, де на них чекали гарячий чай, тепло каміна та незмінний "Буремний перевал". Їхня бухта. Їхня тиха гавань, що витримала всі шторми.