Раді Вас бачити!

Гейзел

За день до прийому почали з'їжджатися гості. Серед них була і родина Кавендішів — давні друзі лорда Артура. Їхній син, Джуліан, був високим, світловолосим молодим чоловіком з легкою, впевненою посмішкою. Я одразу зрозуміла, що він — саме той тип, якого аристократичні родини називають "хорошою партією".

Вечеря стала для Сесілії першим справжнім виходом у світ. Я допомогла їй одягнути нову сукню і зробила зачіску. Коли ми спустилися вниз на кріслі-підйомнику, нас зустрів густий аромат хвої та воску: величезну, під саму стелю, ялинку, прикрасили не лише скляними іграшками, а й справжніми свічками на спеціальних прищіпках, які, мабуть, мали запалити пізніше.

Як я й очікувала, у їдальні нас розсадили. Сесілію посадили поруч з її батьком та Джуліаном Кавендішем. Мене ж відвели за невеликий бічний столик, де вже сиділа гувернантка однієї з родин гостей. Звідти я могла бачити Сесілію і прийти на допомогу, якщо знадобиться, але я була чітко відокремлена від родини. Я була персоналом.

На головному столі горіли свічки у срібних канделябрах, лежали гілочки гостролисту та традиційні різдвяні хлопавки. Я спостерігала за гостями, що пили херес перед їжею.

Джуліан був неймовірно чарівним. Він нахилявся до Сесілії, щось тихо говорив, і вона сміялася — справжнім, дзвінким сміхом. Він розповідав історії, жартував. Коли подали закуску — неймовірно модний коктейль з креветок у високих келихах — він навіть допоміг Сесілії зручніше його поставити.

Але ідилія тривала недовго. Літня тітка лорда Артура, трохи глухувата, голосно, на всю їдальню, запитала:

— Сесіліє, люба, а як же твоя нога після тієї жахливої аварії? Що лікарі кажуть, ти скоро знову будеш бігати?

Розмови миттєво стихли. Я побачила, як посмішка зникла з її обличчя, як її пальці сильніше стиснули виделку. Я відчула себе абсолютно безпорадною.

Сесілія

Спускатися вниз було страшно. Весь дім пахнув Різдвом — хвоєю, воском, спеціями для глінтвейну. Цей запах, який я колись так любила, тепер здавався задушливим. Їдальня виглядала, як сцена з журналу: свічки, срібло, різдвяні хлопавки, які я так любила в дитинстві. Гейзел була поруч, але коли нас розсадили, я відчула напад паніки. Вона була так далеко.

Джуліан Кавендіш був милим. Я пам'ятала його ще з дитинства. Він виріс, став гарним, впевненим. Він смішив мене, і я, на свій подив, сміялася. На мить я майже забула, де я і хто я. Коли нам подали коктейль з креветок, він жартував, що це "найсучасніша їжа, яку тільки можна уявити".

А потім пролунало питання тітки. "Жахлива аварія". Ці слова повернули мене в реальність. Я знову була не Сесілією, а "бідолашною Сесілією", експонатом, історією хвороби. Я відчула, як усі погляди свердлять мене, як повертається знайомий холодний жах. Я опустила очі, не знаючи, що сказати.

І тут Джуліан легко торкнувся моєї руки.

— Тітонько Елеоноро, — сказав він голосно і весело, — ви не повірите, але Сесілія щойно розповіла мені такий смішний анекдот про шотландця і вівцю, що я ледь не впустив келих. Сесіліє, ви ж не будете проти, якщо я поділюся ним з усіма?

Він не чекав на мою відповідь, а одразу почав розповідати дурнуватий анекдот, і за хвилину вся їдальня вже сміялася. Незручний момент минув. Він врятував мене.

Я подивилася на нього з вдячністю. Він був добрим. Чуйним. Ідеальним. Але коли я підняла очі й через усю кімнату зустрілася поглядом з Гейзел, то в її очах я побачила не просто співчуття. Я побачила розуміння. Вона єдина знала, що я відчувала насправді.

І я зрозуміла, що вся чарівність Джуліана, вся його доброта — це лише гарна вистава. А справжнє життя, справжні почуття — там, за тим маленьким столиком.