Раді Вас бачити!

Діана.

Вранішнє сонечко легенько обпікало щічки, а за вікном солодко щебетали пташки. Старий годинник на світлій дерев'яній тумбочці, вкритій скатертиною з малюнками квітів, показував рівно сьому ранку. Волосся спадало на подушку ніби утворюючи морські хвильки, а очі слідкували за життям поза межами віконної рами.

Напевно, няньо вже пішов працювати на поле. Робота там починається ой як рано, але завершується ще пізніше. Особливо сьогодні, коли нові постачальники пшениці мали привезти на автівці документи щодо співпраці з ними. Тож тато побачити сьогодні взагалі не вийде.

В селі Яворів у кожного було своє завдання. Люди багацько працювали, а туристи повсякчас навідувалися, аби пожити у дідовій хатчині та походити босоніж по світанковій росі, відчуваючи дотики природи та поцілунки туману, що ледве зникав з поля зору. Сама ж я обожнювала ходити до Яворівського Гуку, щоб послухати звуки води та шум водоспаду. Частенько це місце ставало в нагоді, коли кортіло побувати наодинці. Адже маючи трьох сестер та двох бешкетливих братів це зробити доволі складно.

Двері були ледве відчиненими, і з кухні доносився чарівний запах тільки-но приготованої їжі. Я одразу впізнала бундаш кенєр, який ніколи не зраджував мамцю. Вона завжди раненько вставала, аби тоненько нарізати скибочки запашного хліба та обмочити його в яйцях. За ними ж ходила звечора до сусідки, щоб попросити недавно знесені, а водночас прихопити молоко, чи сиру.

Тіло наче прикипіло до ліжка. Не в змозі поворухнутись я заплющила очі та на хвилину поринула у місто мрії. Он я гуляю вуличками Києва, дивлюсь різні магазини на розі якоїсь зі знайомих, на диво, споруд; ходжу парками та величними скверами з виром таємниць, які заховали лічені роки життя.

Ноги ведуть далі. Двері відчиняються і я потрапляю в розкішний ресторан. “Меню, пані”, — каже хлопець в краватці та світлій сорочці, простягаючи мені книжечку з різними стравами. Я посміхаюсь та трохи зачаровано гортаю ті кольорові сторінки повні смакоти. “Прошу, пані, — звертається до мене хлопець. Чи то поляк, чи ще хтось. Але от акцент то польський! – Що замовлятимете, чи ваші оченятка довго дивитимуться меню?”

Уся почервоніла дивлюсь на ноги, а на них…! Такі топанки! Такі топанки! І червоні, а підбори то які! А віган довга, а внизу наче хвилями спадає. Чи то весільна, чи то святкова. Та немов троянда на мені виглядає та сукня.

І тут все зникає. Чую мамця з кухні гукає:

— Уповіш ми правду, чи будеш вставати, або ж лежатимеш аж до завтра нічого не роблячи? — сестри кричать, а брати, на диво, мовчать. Знов щось задумали малі шибеники!

Тож я потроху встаю. Підлога здається холодною та якоюсь бридкою. Е, ні. В ліжечку на багацько приємніше. Та сваритися з мамцею не хочеться. Де ж мої капці? Може…

Хутко залазю під ліжко. Темне волосся хвилями спадає на лоба. І так, що взагалі не можу нічого бачити. Наче враз усе зникає. Кричу до матері:

— Мамцю, я позираю всюду, а капців своїх знайти не можу!

З кухні лине відповідь разом з ревінням сестер:

— Одягни штрімфлі та йди допомагати! Досить з себе дурня клеїти!

— То ти їх не бачила? — питаю я. Мати ж знову кричить. Від несподіванки я б'юся головою об нижню частину ліжка та хутко вилазю з нього. Леле, ґуля таки буде!

— Нико се не знає де ти їх кинула! Стривай, а де Петро? — таки задумали щось ці бешкетники! Треба швидше вибиратися, бо буде мені непереливки.

— А няньо на поле пішов? — питаю я, все ж таки знайшовши один капець. Де ж другий?!

— Так, і щось тобі казав передати! Але що саме скажу, коли піднімешся та покажеш своє файне личко. Ах, ти ж жіван! — несподівано вигукнула мамця.

Таки надумали щось утнути! Хоча по голосу лише один. І ніхто інший, як Петро. Де ж його посіпака Славко?

Тож мені зоставалось ні що інше, як йти в одному капці. На іншій же нозі красувались кольорові штрімфлі зі слоненятками.

Я чимчикувала вниз гарадичами. Дерев'яні стіни додавали деякого комфорту, а сходи вели все нижче та нижче. Ніби от-от я мала потрапити до царства їжі та смакоти! До носа долинув свіжий запах гомбовців. Ці пиріжки мамця готувала на пару, з любов'ю слідкуючи, аби ті не пересиділи у своїй “теплій домівці”.

Відчинивши кухню, ледь не впала з переляку! Петро стояв увесь в борошні, а його обличчя дещо знічено посміхалось. Славко ковтав шмарклі, слідкуючи за прибиранням мами. Віра та Марія, або ж мої сестри, сиділи на своїх стільцях, а Катя щось жуючи, тицяла рукою в нашу господиню.

— Що сталось?! — вигукнула я.

Славко лише перевів погляд на брата близнюка та потер рукою лоба, ще більше забруднюючи його борошном. Петро стенув плечима та з повною спокійністю вимовив:

— Ми гралися, — в цю мить його очі засяяли, і я зрозуміла, що це була не просто гра.

— Сестло, — мою увагу привернула Катя, тягнучи за футболку своїми маленькими пальчиками, які так і хотіли усе дослідити. Тому, звісно, теж постраждали від, так званої, гри братів. Вона не вміла вимовляти літеру «р», тому виходило те, що виходило, — хочеш гомбовець? Він ще тепленький!

Але я лише похитала головою.

— Ні, сонечко, іди пограйся.

Катя хутко побігла до сестер, і вони жваво про щось забалакали. Згадавши про батька, запитала мамцю:

— А що саме няньо хотів мені передати?

— Передати? — ніби забувши про нещодавню розмову, перепитала мама. Я лише підняла брови від несподіванки.

— Ну так, сама ж казала!

Сильно ляснувши себе по лобі, мама защебетала, ніби радіючи та одночасно забувши про нещодавній переполох в оселі.

— Прийшов лист із зарахуванням до Київського університету! Я така щаслива, доню!

— Мамцю! Ой як же ж я рада! — не стримавшись кинулась в обійми. Братики наче пораділи, що їхнє бешкетництво на хвилинку забулося. Поки мамця не бачили, почала їм махати руцею, ніби наказуючи йти звідси. Еге ж, от їм перепаде, якщо згадається вся зроблена шкода!

Повеселішавши, низько вклонились та повтікали хто куди, залишивши нас з сестрами на кухні.

Мамця легенько змахнула сльозу з щоки та засміялась. Я ж і собі повеселішала. Невже мої мрії таки реальні? Чи по-справжньому зможу ходити вуличками Києва, милуючись різними спорудами? А, може, таки знайду собі когось? Кияни дуже файні люди. А хлопці то які! Чорняві, і світлі, і говорять! Ой, як говорять! Так би й слухала цілими днями розповіді свого хлопця. Але от треба спочатку дорогу пересидіти. Бо погана це прикмета думати наперед.
Краще житиму сьогоденням. Реальність іноді виявляється набагато кращою за наші солодкі мрії.

— А де ж лист, мамцю? — питаю я, повертаючись до нашої спільної розмови.

— Ой, Леле! Його ще забрати треба. В нас пошта знаходиться трохи подалі будинку баби Палажки. Пам'ятаєш таку? — от чом і не пам'ятала ту старезну жінку, яка ледь не прокляла мене, коли крала біля її хати яблука! Ледве тоді втікла, до речі. Після того обходила ту домівку десятою дорогою.

— Ну, мамцю! Вона страшна! Ще й відьма! — ну, це за чутками то. Але все ж таки!

— А я й не кажу до неї на святкування заходити!

Та я трималася свого:

— А на чому поїду? А як…,— не хотіла таки проїжджати повз баби Палажки.

— Не миригуйся! — вигукнула мамця. Вона виглянула у вікно та вказала пальцем на гараж няньо. Катя ж лише зацокала язичком, весело поглядаючи на мене. — Поїдеш на біціглях.

От і домовились! Узявши старий ровер, поїхала рівною дорогою до підніжжя гори на пошту. Колеса швидко крутились, набираючи швидкість, а темне мов ніч волосся підіймав вітерець. Щічки припікало сонечко. Я перевдяглася в зелену сукню та батьків бриль. Капелюх ледве не злітав з голови, тому підтримувала його рукою, а іншою трималась за кермо. Птахи пролітали повз, співаючи солодкі пісні. І все було таке приємне та казкове!

От і хата баби Палажки! Тихцем злазю з ровера та навпочіпки крадуся до невеличкого будиночка листоноші.

— Добридень, пані. Що замовлятимете? — на мене поглянув молодий хлопець зі смішними коротенькими вусами та хитрими оченятками, які чи то слідкували за мною, чи то намагались згадати моє ім'я.

— Добридень, я Діана Лашкевич, донька Івана. Мені повинен був надійти лист з Києва, — відповіла я.

— То з самого Києва? І що це за лист, світла пані Лашкевич?

Трясця! Зі своєї хатинки вийшла старезна баба Палажка. Потерши підборіддя, жінка сплюнула на землю та почала підходити до мене. До мене, Леле!

— Швидше, будь ласочка, — прискорювала я листоношу. Він тільки щось буркнув та продовжив копирсатися в листах.

— Тримайте, пані. І підпис не забудьте!

Швиденько зробивши закарлючку на папері, побігла до ровера. Ця бабця майже наздогнала мене! Ледве відірвалася!

— Якась дивна дитина, — прошепотів голос позаду. — Я всього лише хотіла пригостити її яблуками, — розвівши руками, сказала бабуся.

Колеса набирали швидкість, і невдовзі я опинилась біля своєї оселі, де мене вже чекала повна родина з купою торб та сльозами на очах.

Було важкувато прощатися з тими просторими полями та рідною хатою, де я й народилась та жила усе своє життя! Але нарешті розпочинається моє самостійне буття. Наче квітка я розпускаю свої пелюстки та готуюсь немов пташка злетіти над широкими океанами пригод. Чекай мене, Київ!

Дорога видалась доволі складною. В потязі пахло свіжо завареною кавою та печивом. Я увесь час дивилася у вікно та не могла відірвати погляд від містечок, які бовваніли за цим тоненьким склом. Відчинивши його, висунула голову та з усією силою вигукнула:

— Києве, я вже поряд!

— Тихо! — почувся голос позаду. — Люди відпочивати намагаються! – старий вуйко ще дужче закутався у плед та через хвилину захропів. Я ж лише посміхнулась.

Невже це і є місто?

За вікном люди кудись бігли, хтось відставав. І всі були зайняті. Іноді ми по-справжньому дивні. Потяг зупинився. Почувся скрип та неприємний звук. Узявши валізи, вийшла з купе та пішла довгими коридорами вагона до виходу. За мною рушили й інші пасажири, щось вигукуючи про мою повільність, штовхалися, кидаючи чорняву дівчину хто куди. На щастя, протиснувшись крізь натовп, потрапила на величезну станцію перону. А звідти трохи пройшлася до лав з невеликою кількістю бабусь та дідусів. Валізи поставила на землю, а сама озирнулась навкруги. Ліхтарі вже почали сяяти, випромінюючи світло охочим глядачам. Білі метелики миттю злетілися на нього. Від сусідських крамниць долинав аромат кави та пиріжків. Зачаровано ідучи, я й не зчулася, як зустрілась з ним. Волосся легенько підіймав вітер, а наступний потяг під гул людей, почав своє відправлення.
 

Пояснення слів:

Гарадичі – сходи;

Няньо – батько;

Бундаш кенєр – страва з хліба обмоченого в яйці;

Біціглі – велосипед;

Жіван – злодій;

Гомбовець – пиріжок;

Уповіш ми правду – скажи мені правду;

Штрімфлі – шкарпетки;

Нико се не знає – ніхто цього не знає.

Віган – сукня;

Топанки – туфлі.