Раді Вас бачити!

Давид.

Ми стоїмо біля автівки Зорі. Вона стоїть та ледве не плаче. Ось тільки-но подарували автівку, а вона вже зламалась. Марк довго не розбирався в запчастинах, бо швидко зачинив капот. Він подивився на Зоряну.

— Ну, тут все у повному порядку.

— А що це ж тоді може бути? — запитала Зоря.

— Ти давно дивилась на стрілку бензину, може скінчився — мені в голову прийшло саме таке запитання, бо воно очевидне. Якщо є якась проблема, то спершу треба подивитись чи не закінчився бензин, бо без нього нікуди. Це так само як з комп’ютерами, якщо щось не працює у 99% треба його просто перезавантажити.

Марк сів у машину та подивився на стрілку бензину. А після почав голосно сміятись.

— Зоря, так у баку бензину немає, — Зоря почала сміятись істеричним сміхом — у тебе є каністра з бензином?

— Не знаю... Можливо є.

Ми всі підійшли до багажника. Зоря його відчинила. І таки так, каністра є, навіть дві. Головне, щоб там бензин був. Але бензину на жаль в каністрах не виявилось. Тому ми не довго думаючи, вирішили, що треба йти до найближчої заправки, бо ж автівку туди не будемо штовхати.

— Всі підемо на заправку? — запитав Роман та подивився на всіх.

— Так — сказала Зоря. Нам з Марком нічого не залишалося як їх підтримати. Роман у Києві частенько буває, тому метро Вокзальна та й взагалі що є поблизу метра все знає. Він нас повів до заправки.

Ми йдемо, а в моїх думках лишень одне “Тато мене вб’є”. І ця фраза крутиться у мене в голові, що й розмову друзів не чутно. Та раптом я почув якесь запитання у свою адресу.

— Давиде, а, ти куди?

— Пробачте, а про що мова?

— Куди вступати будеш? Вчитися далі плануєш?

— У КПІ. Тільки сьогодні дізнався про це — я почав сміятись.

— О, то круто. Ось, наприклад я піду вчитись в інститут Т.Г. Шевченка — сказала Зоря — червоний корпус це взагалі щось. Була там складала іспити. Мені атмосфера дуже сподобалась.

— А ми з Марком будемо в НАУ.

— Ви будете жити у гуртожитках? — поцікавився я.

— Я буду жити саме у гуртожитку. Мені так буде зручніше. І не буде проблем от як зараз... Це ж треба не перевірити чи є бензин у баку... Якою ж дурепою треба бути?

— Нічого, з ким не буває.

Я йду та думаю, якщо Зоря забула про бензин, а саме залити його у бак машини, до того як поїхати у Київ, то що з нею буде безпосередньо у самому Києві? Можливо подрузі треба буде допомога з тим де та що знаходиться. Зоряна взагалі цікава дівчина, щось забути зробити — раз плюнути. Тому я не здивований цій ситуації. На щастя вона зараз йде та посміхається, бо поплакати вона теж любить. Ми взагалі частенько час разом проводимо, тому знаю про свою подругу все... мабуть, все. Вона з батьками переїхали сюди й ми з нею зразу познайомились, знайшли спільну мову. Це з хлопцями ми познайомились не так давно. Знаємо їх лише два чи три роки. Історія взагалі цікава як ми познайомились з ними. Нам всім тоді було по п’ятнадцять років. Ну, я із Зоряною пішли гуляти у центр міста. І наштовхнулись на Марка та Романа. Зоря випадково їх зачепила, а саме Романа. Він виявляється дуже проти аби хтось до нього доторкався без його дозволу. Ну, й він почав агресивно себе вести. Трохи побились, а після цієї сутички ми якось розговорились. Вони просили вибачення. І ми дізнались про наше спільне хобі. І з того часу ми дружимо. Майже щодня бачимось, говоримо на різні теми, особливо про перегони.

Ми дійшли до заправки. Марк пішов допомагати Зорі з бензином, а саме купити та його перелити у каністри. А я з Романом зайшли у магазинчик, купити собі якусь воду, бо в горлі пересохло. Поки ми стояли в черзі наші друзі встигли зробити все. Черга звісно була з трьох людей та касир був на стільки повільним, що порівняти ні з ким. Купивши цю воду, я зробив ковток, а після попили води всі.

Нарешті ми прийшли до машини. На стоянці машин залишилось не багато, тому можна було вільно ходити. Марк залив у бак бензин.

— Зоря, давай я сяду за кермо, бо не дай Боже щось ще станеться — сказав Марк та подивився на Зорю. Вона усміхнулась йому та звичайно ж погодилась з ним. Сказавши, що по трасі майже у темряві їхати за кермом якось лячно.

Їхали ми у Фастів швидко, бо на дорогах машин майже не було, що добре. Якби були затори — це був би жах. І не знаю коли б я додому потрапив. Навіть не знаю, що очікувати дома. Тато напевно злий як чорт... а, може й ні. Складно щось думати з цього приводу, адже він може бути у будь-якому настрої. Ми заїхали у місто і тут раптом якийсь придурок виїхав на дорогу, ми ледь не зіштовхнулись з ним.

— Дурень! Куди ти прешся!? — вигукнув у вікно Марк. Так, він спокійний, але за кермом він таким запальним буває, що просто жах. І це ще цензурні його слова. На щастя аварії не сталося, обійшлося, так би мовити.

Мене завезли додому першого, адже я нагадав, що це через мене ми рано вийшли та пішли до стоянки. Ще згадалась та дівчина з якою зіштовхнулись лобами. У мене від неї буде лоб боліти ще довго, головне, щоб ніяка ґуля не з'явилась.

Я зайшов у будинок та побачив тата. Він на диво у гарному настрої, чого по голосу коли він дзвонив не можна було сказати.

— Нарешті приїхав — що? Мені не почулося? Він не сказав “Якого дідька ти десь ходиш так довго” чи “Де тебе носило?” Він просто сказав “Нарешті приїхав”. Я чогось не розумію. А після я побачив, що з кухні виходить бабуля. А ось чому він такий “добренький”. Бабуля підбігла до мене та міцно обійняла.

— Як я рада тебе бачити — сказала вона, що теж мене здивувало. Ми не бачились з нею три роки. І тут вона з’явилась вся така біла та пухнаста, напевно забула, що тоді було.

— Пройдімо на кухню, поп’ємо чаю з тортиком... Карина сьогодні спекла — ми зайшли на кухню та сіли за стіл.

— А, де мама?

— Вона відпочиває у кімнаті. Їй щось стало зле — ах, ну так. Коли бабуся приїжджає, то мамі завжди “зле”. Ну у нас й сімейка, правда? Бабуся свариться зі всіма, що після довгий час не бачимось, а мама як тільки бабуся приїжджає, закривається у кімнаті та каже що їй зле. Бо бабуся та мама ненавидять одна одну. Вона просто вважає її ніякою дружиною, невісткою і так далі по списку. Але мама не така, вона хороша, та бабуся наче у рожевих окулярах. Я не здивуюсь, якщо дізнаюсь, що бабуля вже образила маму.

— Ти так виріс за цей час поки ми не бачились.

— Авжеж. Три роки минуло. І ти теж змінилась — сказав я, а після про себе додав, сподіваюсь в кращу сторону. Бо сваритись я вже більше з нею не хочу. Вона три роки тому назвала мене “не вдячним чудовиськом”, тому що мені не сподобалось, те, що вона для мене зробила. Якщо бути чесним, то я не пам’ятаю, що вона мені тоді зробила.

— Як справи? Гімназію закінчив?

— Та, добре.

— Правда не однієї десятки не було — додав тато. Роблячи в очах бабулі мене тупим.

— Це нічого, головне, що атестат вже у кишені, як то кажуть. У мене є пропозиція до тебе — бабуля подивилась серйозним поглядом на мене.

— Яка? — з непорозумінням та розгубленим поглядом запитав я.

— Ти закінчив гімназію. Тому я хочу запропонувати тобі поїхати зі мною в іншу країну вчитися — я подивився на тата. Він сам сидів з незрозумілим виглядом обличчя.

— Мам, ти серйозно?

— Так. В Італії, в Палермо де я живу є гарний інститут. Будеш вчитися там. Житимеш зі мною та з моїм чоловіком — я дивлюсь на бабулю з відкритим ротом. У цій фразі є дві причини аби так відреагувати. Перша, це вчитись в Італії, що серйозно? І друга, у неї з’явився чоловік. У мене новий дідусь — італієць? — я приїхала, щоб забрати тебе до себе — так ось воно що, чому вона приїхала. А якщо відмовлюсь, а я відмовлюсь назве мене знову “не вдячним”. Я подивився на тата, він сидить у шоку, приблизно як я.

— Він вже вступив до інституту — сказав тато через двох хвилинної паузи.

— Ви звісно пробачте Ельвіро Павлівно, але мій син залишиться у рідній країні біля нас! — почувся голос мами, яка зайшла на кухню — я нікуди не відпущу свого сина... — мама підійшла до мене ззаду та поклала свої долоні на мої плечі — особливо з вами.

— А ви взагалі в курсі, що я сиджу з вами? Що я все чую? І нікуди не хочу їхати. Я не знаю італійської мови! Тату, я не проти вчитись у КПІ аби тільки не їхати в Італію. У мене всі знайомі, всі друзі тут, а там я нікому буду не потрібен.

— Ну, як це нікому. Ти потрібен мені.

— Це мене теж лякає.

— Як це розуміти? — бабуля вже не була спокійною. Ця стара дама з сивим волоссям, яке накриває чорною перукою, стала серйозною.

— Розумій як хочеш.

— Молодець, синку — сказала мама та поцілувала мене у голову — я не дам вам занапастити мого сина. Ви ж до нього ставитесь як до якогось...

— Лесю, тихіше. Не треба таких різких слів — сказав тато. Я не витримавши їх розмову встав зі стола та пішов у свою кімнату. Ось це так вечір, краще б я гуляв десь, ніж вислуховував сварки бабулі та батьків. Поки піднімався сходами на другий поверх. Чув як вони розмовляють на підвищених тонах. Ще й плюс діда згадали, який помер через вину бабулі. Яким чином? Вона його довела до цього, у нього серце не витримало. Лікарі сказали, що у нього був інфаркт.

Я зайшов у свою кімнату, включив комп’ютер та одягнув навушники. Не встигнувши включити якусь музику як почув розлючений голос бабулі.

— Я їду завтра зранку! Ви мене більше ніколи не побачите! Якщо ви так до мене ставитесь — я почав з її слів сміятись. Ми до неї ставимось погано. А пригадати їй скільки вона болю принесла моїй мамі, мені, а татові, про діда я взагалі мовчу. Якщо вона хоче щезнути з нашого життя, я буду лише радий цьому! Не буде приїжджати та псувати нам життя. Мамі ніколи не буде зле через неї. Тато буде спокійний, ну це якщо через мене не буде хвилюватись чи то кричати на мене за щось. Та і я буду спокійним, адже ці сварки коли приїжджає бабуля мене дістали. Як не приїде так чую тільки крики.

Я включив музику на повну гучність у навушниках, щоб нічого не чути та заплющив очі. Через декілька хвилин музика в навушниках пропала. Я розплющив очі, подумав, що це може щось з навушниками сталося чи то трек закінчився. А, ні. Музику на паузу поставив тато. Я зняв навушники.

— Ти щось хотів?

— Це правда? Ти будеш вчитись в інституті?

— Так, аби ти мене не відпустив з бабусею. Краще так, ніж з нею їхати

— То й добре — тато посміхнувся — але май на увазі, навчання вже скоро почнеться, треба готуватись до нього — тато вийшов з кімнати. Цікаво, а, щоб було якби я приїхав, тут не було бабулі. Тато на мене б кричав? Сварив мене? Серйозна розмова у нас би сто відсотково була б. А про початок навчання думати аж ніяк не хочеться, бо це псує настрій. І я зовсім не думаю, що воно повинно мені сподобатись. Мабуть, все ж навпаки. Ну, потім подивимось як воно буде. А зараз як завжди безтурботність, друзі та гулянки з ними. Ось думаю, а чи не влаштувати нам вечірку з приводу початку навчання?