Раді Вас бачити!

Давид.

Кожен день влітку починається “весело”. У мою кімнату під час звуку будильника заходить покоївка, відкриває штори та відчиняє вікно. Мої очі ніби ріже це світло. Сонце таке нестерпне, що словами не передати. Світанок починається саме з моєї кімнати на жаль. Живу тут з самого народження та ніяк звикнути не можу. Через відчинене вікно стало чутно спів птахів. Хоч якийсь позитив зранку є.

Літо у мене це коли не треба нікуди поспішати. Шкода, що воно скоро закінчиться і знову будуть повчання тата. І все ж на одну й ту ж тему. А саме: “Давиде, тобі треба взятися за ум”. Чув цю лекцію неодноразово. І вона мене аж ніяк не тішить.

Я вкрився ковдрою з головою, щоб на мене не попадали промінці сонця, але все одно відчув, що на мене дивиться покоївка.

— Давиде, прокидайся. Скоро сніданок, а твоєму батькові не подобається, щоб бодай хтось запізнювався на сніданок — покоївка підійшла до ліжка та відкинула ковдру з мого обличчя. Вона називає мене на ти, бо має право так говорити. Коли батьків не було дома, а я залишався, то саме вона зі мною сиділа. Няньок у мене не було ніяких, ось тільки вона. Покоївку звати Карина. Вона у нашому будинку працює вже одинадцять років. І з кожним роком ця дама змінюється у зовнішності та й взагалі. Раніше вона часто посміхалась та зараз вона робить все рідше й рідше. А її одяг? Тато не встановлював якісь правила до уніформи. Він також у неї з роками змінився.

Я повільно розплющив очі, звикаючи до світла. Побачив Карину, тоді ж я просто її чув. Сьогодні вона виглядає як завжди... зелена з квітками сукня до колін. Сиве довге волосся заплетено у косу та хустинка на голові зав’язана як бандана. Останнім часом вона її носить. Тільки не зрозуміло чому.

— Вставай, не затримуйся в кімнаті довго

— Добре, добре — я сів на ліжко та позіхнув. Вчора пізно ліг спати, грав у комп’ютерну гру зі своїми друзями, то так затягнула, що не міг відірватися та й друзі не відпускали мене з криками “Ти дійсно йдеш спати, ми грати не закінчили”. В цю гру можна грати довго. Що за гра? Це Divinity. Така рольова гра, де грають декілька людей. Моїй компанії ця гра дуже сподобалась, що втягнули й мене. Я встав та підійшов до вікна та вдихнув свіже повітря, а воно дійсно чисте, бо ми живемо не у великому місті, а набагато меншому та ще й у приватному будинку. Місто Фастів, моє улюблене. Мабуть, тому що, тут живуть мої друзі. Ну ті, хто не давав мені довго лягати спати. Вдихаючи це свіже повітря та слухаючи спів пташок, я навіть не помітив як минуло десять хвилин, а може навіть більше. Відірватися від всього мені допомогла Карина, яка проходила повз кімнату та ще раз нагадала, що сніданок почнеться через десять хвилин. Я швиденько одягнувся, а саме у сірі шорти та жовту футболку. Вмився холодною водою, бо ніколи не вмиваюсь теплою, я спустився на перший поверх та підійшов до обіднього столу. За ним вже сиділи батьки. Тато подивився на мене, а після на годинник.

— Добрий ранок. Ти запізнився на п’ять хвилин, — сказав тато присьорбуючи чай — що сьогодні робитимеш?

Я сів на своє місце та подивився на тарілку. Сніданок стандартний, яєчня та салат зі свіжих овочів. А до нього склянка апельсинового свіжовижатого соку. Я почав їсти.

— Не знаю, планів немає — сказав я та уважно подивився на тата. Він же не просто так запитав. Мені вже лячно від цього його погляду. Він нічого хорошого не віщує — а, що?

— Просто питаю. І до речі у мене є до тебе новина.

— Сподіваюсь хороша.

— Ну, це від тебе залежить. На скільки ти добре на це відреагуєш — я уважно подивився на тата.

— Не тягни, говори — сказала мама. Я так зрозумів, що вона теж нічого не знає.

— Ти з першого вересня йдеш вчитися в Київський Політехнічний Інститут. На лінгвістику. Будеш вивчати англійську мову...

— Що? — я ледве б і подавився листком салату.

— Ти закінчив гімназію, склав ЗНО… Звісно не так добре як хотілось. Тому будеш далі вчитись у КПІ. Чи ти щось маєш проти? 

— А, ти у мене не хотів запитати, чи хочу я вчитись у цьому інституті?!

— Не підвищуй голос на мене. Ні, не хотів. Я знаю як буде краще для тебе. Якщо не хочеш в КПІ, то підеш працювати. Я влаштую. Будеш працювати десь на будівництві під керівництвом якогось чоловіка, щоб й сісти тобі не давав!  

— Дякую за сніданок. Я краще піду прогуляюсь.

— Май на увазі, ми до цієї розмови ще повернемось — сказав тато. А я встав зі стільця та пішов на вихід з будинку.

— Нічого, він піде вчитися, я з ним поговорю — почув я спокійні слова мами. Я вийшов на вулицю. На вулиці сонячно. Мою шкіру почали обпікати ці промінчики. А краса неймовірна, всюди все зелене, зелене. У нас на подвір’ї взагалі багато різних дерев та квітів. За якими звісно ж доглядає садівник. Я його відразу побачив як тільки-но вийшов з будинку. Він косить траву, тому вітатися з ним було марно, адже не почує та й взагалі він не побачить мене, бо повернутий до мене спиною. Я вийшов за територію нашого подвір’я та пішов у сторону будинку своєї подруги. Вона єдина у нашій компанії дівчина та живе на цій же вулиці, що і я.

Я підійшов швидко до її будинку, адже пройти тут лише нічого. Як кажуть два рази впасти і я на місці. Подзвонив у дзвінок і хвіртка сама собою відчинилась, тому я без проблем зайшов у двір до подруги. Вона якраз вийшла з будинку.

— О, Давиде. Не очікувала тебе побачити зрання. Думала, що ти ще спиш.

— Та де там. Мене як завжди будять о восьмій ранку.

— Ясненько. Чому прийшов?

— Може підемо прогуляємось?

— Ем... — вона на хвилинку задумалась — давай я переодягнусь та підемо.

— Треба буде ще захопити з собою Романа та Марка.

— А вони не дома.

— А, де вони? — здивовано запитав я.

— На авторинок поїхали. Машина Романа вийшла з ладу. Ось поїхали подивитись запчастини. Ну, добре, я піду переодягнусь. Через десять хвилин вийду, а ти посидь поки що на лавці — подруга зайшла в будинок. А я й справді сів на лавку. А вона вже тепла, сонце встигло нагріти її. Через декілька годин взагалі на ній сидіти неможливо буде. Зоря не дала на себе довго чекати, а вийшла з будинку за десять хвилин. Загалом вона пунктуальна, що мені подобається. Я встав з лавки.

— Тільки що дзвонила Марку. Вони з Романом десь у Києві біля вокзалу ходять. Сказали наче у якусь кав’ярню зайдуть. Поїдемо до них?

— Авжеж.

— Тоді ходімо до автівки.

— Тобі батько автівку подарував?

— Ага, на день народження — ми підійшли до автівки та сіли у неї — сказав “У тебе є водійські права, а ось автівки немає, тому ось” та протягнув мені ось ці ключі — Зоря посміхнулась на всі свої тридцять два. Вона з легкістю завела машину, ми поїхали у Київ. По дорозі до Києва можна було побачити красиві поля. Небо було безхмарне, що небо та поле були ніби прапором України. Це неймовірний вид. Ми навіть із Зоряною зупинились та сфотографувались на фоні неба та поля. Подихати свіжим повітрям біля траси було неможливо, тому ми зразу поїхали далі, до того ж нас вже чекають.

Звісно їхали ми більше ніж годину, а ще до того ж в затор потрапили. Життя у Києві не стоїть на місці, тому й затори є і це не дивно. Особливо було не проїхати вже безпосередньо біля самого вокзалу. Багато людей з валізами та переходять вулицю, що дає привід автівкам стояти. Так можна простояти довго. А після ще й автівок так багато, що з кожного боку тиснуть. Це просто жахливо. Ми під’їхали до стоянки, вільне місце знайти було в край важко. За хвилин шість ми все ж знайшли вільне місце. Одна машина виїхала, а Зоря не втрачаючи момент заїхала на те місце.

— Нарешті припаркувались, а то мене почало нудити — ми вийшли з автівки та швидким темпом пішли до друзів. Зоря находу зачинила дверцята машини на ключ. Марк вже дзвонив та питав якого біса ми ще не зустрілись.

Ми зайшли у кав’ярню та зразу побачили друзів.

— Я казав, що це безглуздо було їздити на той авторинок.

— Зате дізнались, що таких запчастин там немає.

— Треба шукати в Інтернеті.

— Згоден... О, дивись хто йде — Роман озирнувся, бо сидів спиною до виходу. А ми в цей час підійшли до них. Ось вся наша компанія у зборі. Друзі налетіли на нас, де ми так довго ходимо. Звичайно ж ми розповіли про затори та як довго шукали вільне місце, щоб припаркувати машину. Та друзі не заспокоїлись. Марк та Роман все ж обговорювали той авторинок. І дуже здивувались коли Зоря розповіла про свою автівку. Вона ніби професійний автомобіліст. Підтримувала розмову тільки так. Шість років з нею знайомий, але про такі її знання взагалі не знав. Та що там я, хлопці теж нічого про це не знали. Загалом вся розмова сьогодні була про автівки та їх запчастини. Чому ми про все це говоримо? Нас всіх об’єднує одне хобі, а саме перегони. Мені подобаються перегони без правил, в яких частенько беру участь. Та роблю це так, аби батьки про це не дізнались. Якщо батько дізнається, то це буде біда. Забере ключі від машини, може навіть заблокує картку. І останнє це найгірше, що може статися. Роман шукає запчастини до своєї машини, тому що скоро повинні бути перегони. А тепер у них буде брати й участь Зоряна. Як вона сказала “Я вже у передчутті цього”. Ну, що ж подивимось, може їй пощастить. Я ж перемагав вже багато разів,навіть не злічу скільки саме. У нас змагання також з іншою командою, так би мовити. Вони нахабні та самовпевнені у собі з цього приводу.

Під кінець посиденьок мені подзвонив батько. Я встав та відійшов від столика. Мені в будь-який момент може від нього прилетіти. Загалом влаштовує мені цікаве життя. Завжди придумає щось, як от наприклад навчання у цьому інститут. На щастя, те що я не місцевий у Києві, мені можуть надати місце у гуртожитку. Ну, це якщо все буде погано у наших стосунках, а поки що я буду дома.

Я відповів на дзвінок тата.

— Хутко додому! — почув я два слова від тата й зрозумів, що тут щось не те. Він каже такі короткі фрази коли я щось зробив не правильно чи ось як зараз гуляю не зрозуміло де.

— Я за дві години буду дома.

— Сподіваюсь ти сказав правду — тато поклав слухавку. Я подивився на друзів.

— Мені треба їхати додому. Зоря, підвезеш мене?

— Без питань, поїхали — вона встала зі стільця — ви поїдете з нами?

— Так — хлопці теж встали і ми побігли на вихід. Я ж звісно підганяв всіх. Ми вибігли з кав’ярні та побігли на стоянку. А машина далеченько. І не хочеться запізнюватись, бо влетить від тата. Біжучи до стоянки, мене штовхнула якась дівчина. Почув тільки її тиху фразу.

— Ой, Леле, пробачте.

— Мг — я встиг тільки мугикнути. Звісно якби я не поспішав я б сказав декілька “ласкавих” слів, але не зараз. Ми добігли до автівки. Сіли у неї, а Зоря завести її не може.

— Невже щось не так з машиною? Вона ж новенька — за декілька секунд у подруги настала паніка.

— Зараз розберемось, що воно таке — сказав спокійно Марк. Він у нашій компанії найспокійніший. Він вийшов з машини, відчинив капот, а після почав щось роздивлятись при тьмяному світлі. І тут я зрозумів, що додому за дві години я не встигну. Ой, прелитить мені від тата, але нічого це не вперше.