Раді Вас бачити!

Давид.
 

Сьогодні день здачі нашого проєкту. Ці всі дні були схожими один на один. Пари (лекції, семінари та заліки), робота над проєктом з Діанкою.

Підготовка до проєкту проходила доволі цікаво, особливо тоді коли Діана ставила багато запитань. Ніколи так не вчив різні теми, не робив проєкти у парі (перший раз не рахується, тому що Лашкевич робила все сама. Як згадаю той день, аж погано стає).

На самій здачі цього проєкту Діана губилась, але з моєю підтримкою, отримали заслужену оцінку. Нам поставили по дев'яносто шість балів, або ж по простому, то п’ятірку. Коли сіли за парту, то Діанка видихнула, я теж, бо все вже позаду.

І ось вже зараз ми сидимо у затишній кав’ярні та їмо тістечка один одного. Це так весело, мені давно не було так весело як сьогодні. Перші стосунки були іншими, порівняно з цими, не цікавими. Бій на ложках за тістечко це просто щось. Я визнав свою поразку, бо Діана все ж профі у цьому, не дивлячись на те, що вона сказала.

Ми вже зібралися йти. Проєкт, пари, позитивні емоції втомили мене, а ще й ця атмосфера кав’ярні, яка просто розслаблює. Та мені подзвонили, я дістав телефон з кишені куртки. Побачив слово “Батько”. Я здивовано подивився на телефон.

— Батько? Що він від мене хоче? — запитав пошепки я та відповів на дзвінок — слухаю.

— Синку, привіт. Що робиш? Пари вже закінчились?

— Пари закінчились, а зараз у кав’ярні з Діаною — я подивився на неї, а після посміхнувся — а, що?

— Я б хотів познайомитись з твоєю дівчиною. Приїдьте до нас. Мама сказала, що дуже рада буде вас бачити.

— Я не знаю чи погодиться вона — Діана весь час дивилась на мене. А після цієї фрази у неї погляд став серйозним.

— Поговори з нею. Сподіваюсь, що ви приїдете. В будь-якому випадку ми будемо вас чекати — сказав тато та поклав слухавку. Я здивовано декілька секунд дивився на телефон. І не міг зрозуміти, що тільки що відбулось. Щоб тато сам подзвонив та запросив нас додому та щось не віриться. Я подивився на Лашкевич.

— Нас тато запросив додому... Хоче познайомитись з тобою.

— Ем... — в очах дівчини був страх, який був присутнім на нашому першому побаченні — знайомство з татом?

— Так. Я сподіваюсь, що ми поїдемо.

— Я боюсь. Знаючи, які у тебе з ним стосунки...

— Я все прекрасно розумію та запевняю, що все буде добре. Я тебе в образу не дам. І ще мама добре до тебе поставилась, пам’ятаєш? — Діана кивнула.

— Айно — сказала тремтячим голосом вона. Я заплатив за наші десертики, ми одяглись. Мій шарф так й був на Діанці. Ми вийшли з кав’ярні. І тільки тоді, я подивився на розклад електрички. Виявляється, що одна поїхала три хвилини тому, а наступна буде через дві години. Щось не весело, але ще є другий варіант.

— Трясця. На електричці ми не поїдемо. Її чекати дві години треба. Але є другий варіант. Їхати здається довше та все ж.

— Який другий варіант?

— Метро з однією пересадкою та маршрутка. Я сподіваюсь ти не втомишся від цієї поїздки.

— Ти знущаєшся — сказала вона. І це аж ніскілечки не було питанням — я їхала з села до Києва довше, ніж годину чи півтори.

— Супер, то що поїхали? — Діана кивнула головою.

Коли були у метро, то Діана на станції на якій треба було вийти розглядала як будинок в якому я виріс. Після на маршрутці доїхали до зупинки та пішли пішки. Йти на щастя не довго, тому вже за п’ятнадцять хвилин були біля мого будинку. Хвіртку відчинила нам Карина та усміхнулась, давно не бачив її таку. Може Діана на неї так подіяла?

Ми зайшли у будинок рівно о п’ятій вечора. На порозі нас чекала моя мама. Вона посміхаючись сказала, щоб ми зняли верхній одяг. Помітила, що на Діані мій шарф взагалі розпливлась в усмішці.

— Проходьте до столу, всі разом повечеряємо — ми пройшли на кухню. Карина поставила останню страву, яка повинна бути на столі. А на столі були саме: канапки з ікрою (чорною та червоною), якась картопля, риба та м’ясо та ще багато чого смачного. 

— А де тато?

— Він ще у себе в кабінеті, йому треба вирішити одне питання, сказав, що через п’ять хвилин буде — сказала Карина.

— А ми сідаємо за стіл та поки що почекаємо його — мама посміхнулась. Мама сіла на своє місце, а я навпроти неї, Діана сіла біля мене та виходить, що далі від мого батька. За декілька хвилин й справді до нас прийшов батько, він сів у главі столу.

— Я дуже радий, що ви погодились приїхати — батько подивився на мене, а після на Діану — нарешті, познайомлюсь з дівчиною мого сина. На скільки я зрозумів, то Олеся з вами вже знайома.

— Богдане, може почнемо їсти, а після й поговоримо, адже ми всі голодні — тато кивнув, що типу “так”. Я подивився на Діану, вона дивиться на стіл, мабуть, що й розгубилась, адже страв багато. Мама подивилась на мене, а після й сказала:

— Давиде, поклади їжу у тарілку Діани.

— Діан, що будеш?

— Ем... — вона дивиться на стіл та не може вибрати страву.

— Будеш картоплю з м’ясом?

— Так — тихо сказала Діана. Я їй поклав в тарілку страву, а після й собі поклав рис та рибу. Подобається ця страва тому й була саме вона на нашому першому побаченні. Карина налила в склянки всім апельсиновий сік, окрім мами. Вона п’є лише гранатовий. Каже, що це корисно і все таке. Ми почали їсти. Тато подивився на Діану.

— Діано, звідки ви приїхали? — Діана не очікувала, мабуть, цього запитання, тому підскочила. Тато ж посміхнувся та додав: — не бійтесь мене, я не кусаюсь.

— Я з села Яворів. Моя мрія була приїхати в Київ та навчатися у Києві... і ось моя мрія збулась. Але сумую за рідною домівкою, за родиною.

— Це зрозуміло. А яка у вас родина? Ви єдина дитина у сім’ї? — Діана засміялась від цього запитання.

— Ні. У мене велика сім’я. У мене є, мама, тато, три молодші сестрички та два брати близнюки. А я найстарша у сім’ї, допомагала мамі, поки не приїхала у Київ.

— Ого, дійсно велика родина.

— Діано, а може ти знаєш, у вашому селі живе жінка, на ім'я Палажка?

— Є така — Діана знову почала сміятися та щічки покрились рум’янцем — я її обходжу десятою дорогою. Вона мене б ледве й прокляла.

— За що? — запитав я.

— Я коли була малою, у неї крала яблука, які за парканом були, тобто не у дворі. Так, ця бабця на мене так сварилась, що я ледве від неї втікла. Після того випадку намагаюсь на очі їй не попадатись. Але я про неї нічого не знаю. Це треба у моїх батьків запитати.

Ми трохи ще поговорили, поїли, а після батько сказав, що хоче поговорити зі мною сам на сам. Мама ж з Діаною залишились на кухні. Карина заварила чай, тому вони влаштували собі чаювання, так би мовити.

Я зайшов з татом у його кабінет. Тато сів за стіл, я ж сів біля столу. Навіть не уявляю, що зараз буде, про що говорити будемо. Сподіваюсь він нічого поганого не скаже про Діану.

— Синку, твоя однокурсниця дуже мила дівчина. Мені щось здається, що це вона вставила тобі мізки у потрібне місце — я почав сміятися з його слів. Можливо він дійсно правий. Я став вчитися добре, проєкт ми зробили на відмінно і все тому подібне.

— Можливо ти правий.

— Я ж так розумію, ви будете готуватись до іспитів разом?

— Планували разом, а, що?

— У мене є пропозиція до вас. Переїжджайте з гуртожитку сюди — я підняв одну брову та здивовано подивився на тата.

— Але...

— Ось подумай — перебив мене тато — ви сядете готуватись до якогось іспиту, у кімнату може зайти будь-хто. Будуть заважати, ви просто сконцентруватись не зможете — я в цей час подумав, а батько правий. У мене в кімнаті геймер без контролю емоцій є, а у Діанки вічно весела блогерка Надя. Вона дійсно буде відволікати Діану від підготовки.

— Ми подумаємо.

— Добре — сказав тато. Після ми ще трохи поговорили на тему навчання. Він сказав, що може повернути машину у будь-який момент на іспитах, але точно не зараз. Я хоч впевнений, що я її отримаю назад.

Ми зайшли на кухню, мама з Діаною розмовляють, що їх слова ми спершу й не зрозуміли. Я вже багато слів знаю завдяки Діані та все ж вловити про що розмова важко, якщо цих діалектних слів дуже багато. А в їх діалозі було багато. Ми з татом приєднались до них.

— Діан, мені тато запропонував, щоб ми до іспитів готувались тут. Нам ніхто тут не буде заважати готуватись до них.

— Ем...

— А й справді, а, що ви будете у гуртожитку готуватись — підтримала мене мама — Богдан весь час на роботі, я до Давида заходжу у кімнату рідко, щоб не порушувати його особистий простір — мама подивилась на мене та усміхнулась — а, Карина перед тим як зайти стукає у двері та й заходить лише за необхідності.

Загалом я Діану вмовив, щоб ми готувались до іспитів у мене дома, але ночувати будемо у гуртожитку, бо так захотіла Діана. Типу там її речі та все тому подібне та й свою цімборашку кидати вона не хоче... як на мене, то, це дарма. Адже від Наді немає користі. Весь час затягує Діану в якісь пригоди, а сама зникає. А потім рятуй Діанку.

Ми не помітили, як минули чотири години та вже дев’ята вечора. Я з Діаною вже хотіли попрощатись та поїхати у гуртожиток, як тут нас зупинила мама.

— Залиштесь тут на ніч — вона подивилась та непомітно усміхнулась.

— Мені треба у гуртожиток. Треба ж ще у кімнаті поприбирати після Наді.

— Хто насмітив, той нехай сам прибирає — сказав я, тому що мене почала бісити ця ситуація. Надя щось зробить, а відгрібає за це все Діана.

— Але ж... — хотіло було сказати Діана та її перебила мама.

— Нічого з кімнатою не станеться. Залишайтесь тут, а на ранок поїдете — переконати маму було важко, нам нічого не залишалось як погодитись. Тому ми залишились у будинку. Піднялись на другий поверх та зайшли у мою кімнату.

— Де залишишся, у мене чи у гостьовій кімнаті? Вибір за тобою — сказав я, а в думках було, хоч би залишилась зі мною. І напевно, що й вигляд теж був благальним, бо відповідь Діани не треба було чекати довго. Вона відповіла швидко.

— У тебе — я усміхнувся. У кімнату зайшла мама. Вона подивилась на нас. Напевно їй навіть казати не треба було, що Діана залишається у моїй кімнаті, вона й так все зрозуміла.

— Діано, я можу тобі дати ось цю піжаму. Вона новенька, її навіть ще не діставала з пакету.

— Не треба ніякої піжами — сказав я. Мама подивилась на мене, піднявши одну брову — я їй дам якусь свою сорочку — Діана стояла та тільки слухала нас, а на її щічках виступив рум’янець.

— Ну, добре. Як скажеш. Тоді я пішла, не буду вам заважати — мама вийшла з кімнати, я відчинив дверцята шафи та дістав блакитну сорочку, а після дав своїй дівчинці. Вона пішла у душ, аби освіжитись. Я ж в цей час розстелив ліжко, взяв ще один плед. Подумав, що Діана не захоче спати зі мною під одним пледом. І тільки-но я все це підготував з ванної кімнати вийшла Діана. Я її роздивився: моя сорочка виявилась їй практично до колін, рукава вона підвернула до ліктів, а її чорне волосся було вологе. Я подивився на неї та застиг, а вона побачила це та мабуть не знала куди себе й подіти.

— Вигляд маєш чудовий та й моя сорочка тобі дуже пасує.

— Дякуву — зніяковівши сказала вона, а її щічки покрились рум’янцем.

— Я тут дістав ще один плед, лягай, а я теж піду в душ.

За п’ятнадцять хвилин я вийшов з душу та побачив Діану, яка вже заснула. День був довгим, як на мене, хвилюючим для Діани. Я ліг біля неї та вкрився, а після вимкнув світло, яке світило лише на тумбочці, але воно було досить ярким, щоб у кімнаті було світло.

Ранок почався з того, що я встав раніше за Діану та пішов на кухню, аби зробити їй сніданок у ліжко. На кухні вже була Карина, вона якраз приготувала чизкейк. Я взяв один шматочок, зробив каву та пішов у кімнату. Діанка ще спить солодким сном. Мені навіть не хотілось її будити та все ж довелось.

Ми з нею з’їли цей чизкейк разом, бо Діана сказала, що не буде їсти його сама, тому я з’їв половину. А після подивились у вікно. За вікном йде сніг. Наче тільки вчора злітало з дерев останнє листя, а сьогодні вже й сніг летить.

Ми приїхали у гуртожиток. Я провів Діану до кімнати. І як тільки вона зайшла у неї так на Діану налетіла Надя зі словами: “Якого дідька тут не прибрано. Мені довелось самій прибирати все”. Я не витримав таких слів у адресу своєї дівчини. Тому зайшов та сказав Наді все, що я про неї думаю (про цей її вчинок). А після додав, що Діана більше не буде прибирати за нею. І якщо хоч раз почую, те, що Діана прибирала за неї, то їй буде непереливки. Надя ж це все слухала та тільки кивала головою. Я не хочу, щоб моя дівчина виконувала всі примхи своєї подруги!

Пояснення слів:

Айно — так;

Цімборашка — подруга;

Дякуву — дякую.