Раді Вас бачити!

Діана. 

Нарешті настав цей день! День, до якого ми так довго готувалися. Ці довгі тижні навчання не пішли коту під хвіст, і це не може не радувати. Разом з Давидом ми зустрічалися кожен божий день, аби робити записи, нотатки та думати над темою проєкту. На моє щастя, Загородній все гарно пояснював та терпів ті лічені питання, що так і лилися з мене. 

Узявши синю папку з проєктом, я вискочила в коридор, трохи хвилюючись. Сьогодні англійська в нас перша, а тому запізнюватись я аж ніяк не можу. 

Проскочивши повз заспану вахтерку, побігла до дверей, та мене зупинив грізний голос Ірина Семенівна, що злісно дивилася на мене, поправляючи свої нові окуляри. 

— Діано! — всередині все похололо. Я взагалі сьогодні не можу запізнюватись, а якщо мене затримають, то… 

— Так, ви щось хотіли? — тихо прошепотіла, повертаючи голову. 

— Як тобі мої нові окуляри? — врешті-решт запитала вахтерка, показуючи пальцем на товсті з темною дужкою окуляри, що мають форму ока мацура. 

— Дуже файні околарії, Ірина Семенівна. Та мені зараз ду-у-уже треба до інституту! — аж підстрибуючи на місці, сказала невгамовній вахтерці. 

— Добре, йди. Та на вечір в нас кросворд! 

— Якщо не забуду, то прийду обов'язково! — гукнула, вибігаючи з гуртожитку.

Хутко сідаючи на тролейбус, їду собі до інституту, благаючи приїхати вчасно. Як не хотілося б запізнитися саме сьогодні! Наша викладачка англійської точно з'їла б мене своїм гострим, як у змії, поглядом! До речі, саме зі змією в мене ця молода жіночка й асоціюється. Ходить, як пава, посміхається нібито, а коли щось не так вимовляєш, то ледве не вбиває тим сяйливим поглядом з тисячами іскорок. 

Бр-р-р, зараз згадую, і аж погано стає! Та й Давида зрадити не хочеться. Особливо розуміючи, що зараз він мені важливіший, як ніхто інший. 

Тролейбус зі скрипом зупиняється, і я хутко сплигую вниз. Та один необачний крок, і мій наплічник з папкою летить вниз, а я й собі падаю. Та мить, і хтось підхоплює мене своєю рукою. Ще мить, і підбирає речі, простягаючи мені. 

Підводячи очі, бачу Давида, що ледве не спітнів, бігши сюди. Напевно, хвиля тривоги промайнула повз нього, коли побачив, що я ледве не поцілувала землю. 

— Все добре? — запитав мене. — Будь уважнішою, бо інакше… 

— Дякую, — посміхнулась я та пішла уперед, ніби нічого не сталося. 

Через декілька хвилин ми вже сиділи собі на першій парі, очікуючи викладачку. Її все не було, та не було. Ми вже й собі думали, що не прийде, але двері аудиторії розчахнулися, і досередини зайшла молода вчителька з довгим прямим волоссям та в темній спідниці, що досягала колін. 

Поклавши якісь папери на дерев'яний стіл, вона зміряла своїм поглядом аудиторію, а потім зупинилася на мені та на Давидові. 

Посміхнувшись, сказала: 

— Hello, students, today you have to submit projects. Therefore, the first ones will go…, — в думках я швидко переклала фразу, розуміючи що зараз вона покличе саме нас. 

І так, і сталося. Ще дужче посміхнувшись, викладачка запросила нас вийти до дошки, де ми повинні були розказати свої доповіді. Та нас спіткала одна невдача. Я розкрила папку, і вже хотіла почати розповідь, час від часу дивлячись в текст, аби нічого не забути, та ця жіночка лише засміялася, помітивши мене. 

— Oh, no, no Diana! — вигукнула викладачка. І з англійським акцентом, додала: — Напам'ять розповідайте свій project. 

Я ледь не впала від такої новини. Англійська давалася мені складненько, а на пам'ять вивчити її я аж ніяк не змогла, тож думала в деяких місцях підглядати в надрукований у папці текст. 

“Нам гаплик”, — подумала я, та Давид лише підморгнув оком, та, підійшовши до викладачки поклав мою синю папку на стіл. 

— No problem, teacher! — сказавши це, хлопець знов опинився біля мене. 

Я не знала, як почати, бо всі слова миттю повилітали з голови, але тут мою долоню підхопила рука Загороднього. Непомітно це зробивши, парубок кивнув та прошепотів, аби я починала. Тривога потроху покинула мене, і почала розповідь.

Врешті-решт, коли я збивалася, то Давид миттю підхоплював мої слова та розповідав далі, ніби так і повинно було бути. Загалом ми впоралися на тверду п'ятірку, через що я ледве не підстрибнула від радощів, коли почула результат наших старань. 

Сівши на своє місце, отримала радісний погляд від Надії та великий палець вгору від Назара. Від цього настрій ще дужче покращився. Далі виходили інші студенти, та я вже не звертала на це увагу, розуміючи що окрім майбутніх іспитів складнощі позаду, адже заліки теж вже закінчились та пройшли успішно. 

Після пар до мене підбігла захекана Надя, що аж почервоніла від бігу та все одно мала задоволений вигляд. 

— Невже проєкт таки вдався? Твій при-и-нц прибув в тяжку хвилину, чи не так? — проспівала цімборашка. 

— Ой, Надь, досить вже! — відмахнулася я, ледь помітно почервонівши. Та цього було достатньо, аби подруга помітила моє хвилювання. 

— А що? Хтось червоніє, що й серденько мліє? М-м-м… твоє кохання вже йде сюди! — сказала Надя, махнувши рукою. 

До нас й справді йшов Давид. Побачивши, що я трохи змерзла, хлопець зняв з себе довгий шарф та закутав мене, мов малу дитину. Лише очі та червоний носик визирали з-під цього теплого та запашного від Давидових парфумів “пледа”. 

Стукнувши пальцем по лобі, парубок з повною суворістю, мовив: 

— Проєкти то, звісно, добре. Але мерзнути в мою зміну не смій! 

Надя аж засміялася від таких лестощів: 

— Які ж ви миленькі! Ну, добре-добре! Стара добра подружанція піде собі по справах! Діано, з тебе прибирання нашої кімнати після мого відео про різні смаки чіпсів! — зробивши повітряний поцілунок, Надя пішла вперед.

— Але коли ти встигла?! 

— Секрет блогера! На все добре! Дякую, що погодилась! — і махнувши мені рукою, продовжила свій шлях до гуртожитку. 

Давид лише підняв одну брову, дивуючись. 

— І завжди вона так? 

— Ем, так, — відказала я, дивлячись як Надійка зникає серед будинків. 

Ми стояли так, дивлячись як навкруги летить останнє листя, доки Давид не запропонував сходити в кав'ярню. 

— Тут неподалік доволі хороша кав’ярня. Тиха музика, приємна атмосфера, затишний інтер'єр… 

— Можеш далі не продовжувати! Я вже йду туди! — засміялася я, вдаючи, що йду вперед, розмахуючи руками. На це Загородній лише засміявся. 

— Пішли тоді, — сказав він, взявши мене за руку. 

Тож ідучи до кав'ярні ми спокійно розмовляли щодо проєкту та місць, де я невдало виступила. Було весело згадувати моє сумне обличчя та те, як вдало я змогла викрутитися (на думку Давида. Я ж думала навпаки: це все через його допомогу та зусилля ми змогли отримати цю п'ятірку). 

Кав'ярня розташовувалась посеред двох старих будинків. На перший погляд вона була невеличкою зі стінами з цегли та підлогою, яку вкривав м'який килим. На прилавку можна було помітити різні тістечка та смаколики, а також міні-тортики з кремом, або ж фруктами на кшталт яблука, полуниці, чи навіть ківі. 

Офіціантка одразу посадила нас за один вільний столик біля вікна, з якого було видно дорогу та декілька дерев з жовтеньким та помаранчевим листям. Крісла були вкриті клітчастими ковдрами, і все так і жевріло затишком.

Трішки попивши запашної кави з корицею та молоком, Давид вирішив замовити нам по тістечку. Я одразу обрала шоколадне, а Загородній повторив за мною. 

Він якраз замовляв смаколики, поки я розглядала дивні картини в стилі кубізм. От тільки знайти в них сенс ніяк не змогла. Помітивши моє здивування, дівчина-офіціантка відірвалася від нашого замовлення та люб'язно відповіла: 

— Наша власниця обожнює цей стиль. Тож наголосила, що кав'ярня має бути виключно з цими картинами. Тож позбутися їх ніяк не можемо, — тяжко зітхнула вона. 

— Та нічого, — відказала я. — Я вже починаю щось розуміти. Он це от, схоже, когут, так? 

— Та ні, пані. Це ж портрет чоловіка! 

— А, то це також портрет? 

— Аж ніяк! Це…, — почала була дівчина та Давид враз перервав її думки. 

— Гарний стиль, та, може, принесете нам ці тістечка? Щось я зголоднів, — люб'язно попросив Загородній.

Кивнувши, офіціантка побігла за стравами, поки ми спокійно розглядали усе навкруги, розмовляючи про майбутній іспит. 

— Щось мені страшно його складати…, — чесно сказала я. 

— Нічого страшного! Хочеш разом підготуємось? Та й нам точно не варто нервувати! Ми все знаємо на сто з чимось відсотків, — заспокоював мене парубок. 

Погодившись, я узяла до рук невеличку тарілочку з десертом та хотіла вже їсти, але Давид, узявши до рук ложечку, підніс до моїх вуст шматочок тістечка. Трішки зніяковівши, бо на нас дивилося декілька людей (хоч і кав'ярня була невеличкою, але відвідувачів тут вистачало), я проковтнула цей шматочок. 

— А це й справді смачно! — вигукнула я. 

— Угу, — відказав Загородній, жуючи шматочок мого ж десерту. 

Коли ми доїли, то я вже хотіла братися за тістечко Давида, та він, вихопивши тарілку, враз вигукнув: 

— Е, ні! Ти своєю поділилася, а я свою сам з'їм! 

— Так нечесно! — обурилася я. — Бій на ложках вирішить хто переможе! 

— Ну, добре! Я приймаю ваш виклик. 

Ця битва тривала майже п'ять хвилин, бо невдовзі ложка з руки Давида випала та полетіла прямісінько в офіціантку, яка встигла ухилитися від такої атаки. 

— Пробачте! — вигукнув Загородній, відвернувшись від мене. — Добре-добре, ти перемогла. Де ж навчилася так битися? 

Відламавши шматочок десерту, піднесла до вуст Давида, і той одразу проковтнув його, посміхнувшись. 

— Ми з братами частенько билися за матусині гомбовці, — засміялася я. — Я слабкий гравець, чесно кажучи. 

— О, то в мене проти них немає шансів, — піднявши руки догори, сказав Загородній. — І як я міг тобі програти? Таємна тактика, так? 

— Нєа, — відказала я з набитим ртом, — просто швидкість рук, і нічого зайвого. 

Нарешті доївши ми вже думали йти, та Давидові одразу хтось зателефонував. Діставши телефон з кишені куртки, він поглянув здивованими очима, а потім узяв слухавку. 

Пояснення слів: 

Околарії – окуляри; 

Файні – гарні; 

«Hello, students, today you have to submit projects. Therefore, the first ones will go…» – «Привіт, студенти, сьогодні ви повинні здати проекти. Тому першими підуть…»; 

Гомбовці – це пиріжки з сирного тіста, які спочатку готуються на пару, а потім посипаються паніровкою; 

Цімборашка – подруга;

Мацур – кіт.