Раді Вас бачити!

Діана.

Надя увімкнула якийсь старий фільм про чи то кохання, чи то взагалі був детектив. Телевізор нам віддала добра вахтерка, бо ноутбук трохи сів, як пояснила подруга, через довгу роботу над домашнім завданням. Хоча я добряче розуміла, що хтось цілий день без мене переглядав серіали. Телевізор дечим нагадував величку коробку з двома антенами, які ловили канали. Ми цілу годину “бавилися” з ними, поки нарешті на екрані не замерехтіли люди, які кудись поспішали.

Чесно кажучи, і досі не розумію про що тут йдеться. Та й думки аж ніяк не дають зважати на таку дрібничку, як кіно. В голові крутиться лише той клятий Давид! Попкорн, на щастя, Надя таки змогла дістати, але в останні дні цей хлопець мене бісить…

Що ж з Назаром? Я йому поки не дзвонила. Розумію, що цей блакитноокий парубок хотів мене захистити, але його слова й досі не дають спокою: “Хай щастить у своїй багатій родині! Вони ж за все заплатять, чи не так, сине мільйонера?”. Величко останнім часом й справді змінився. Тобто, з того моменту, як я поїхала до своїх рідних. Раніше агресії у ньому я взагалі не помічала! Такий тихий і світлий, немов польова квітка! Але в лихі моменти випускає шипи…

— Арх! — неочікувано вигукнула я, заховавши своє обличчя на долонях. Чому? Чому ці хлопці такі… незрозумілі? Ці питання точно не для бідної дівчини, яка крім села Яворів нічогенько не бачила.

Скептично піднявши одну брову, Надя сказала:

— Мда… тут потрібна дещо сильніша артилерія, — почухавши потилицю, подруга замислилась. Через хвилину роздумів вона зі всієї сили стукнула по підлозі, на якій ми сиділи, і з радістю вигукнула: — Шопоголізм!

— Щ-що? — не зрозуміла я.

Поклавши свою руку мені на плече, подруга серйозно поглянула у вічі. На це я лише знічено перевела погляд на телевізор, який, схоже, знов втратив потрібний канал та почав шипіти, показуючи сірий екран. Халепа…

— Це, люба подружко, мистецтво, що передається з покоління в покоління! Матері вчать цього своїх дітей, а діти – своїх дітей… І так до самого кінця.

— Чого кінця? — знов не зрозуміла я.

— Життя, подруго! Життя!

Підвівшись, Надя хутко підійшла до дерев'яного комода та почала щось шукати, кидаючи на підлогу блокноти та якісь канцелярські дрібнички. Ухиляючись від нападу цих речей, я гучно вдарилася головою об старий, як баба Палажка, телевізор.

— Трясця! — вигукнула я, схопившись за макітру.

Натомість Надія продовжувала свої пошуки. Позаду запрацював якийсь з каналів, і я знічено повернула голову. Ну й на тому дякую, люба цімборашко.

— Знайшла! — сказала подруга, одягаючи якісь окуляри. Навіщо вони їй? Ба більше, звідкілясь діставши невеличку маркерну дошку(на диво, схожу на дошку Ірини Семенівни), почала щось креслити та будувати.

— Ось! — вигукнула Надя, набувши серйозного вигляду. Я помітила намальоване приміщення з вигляду зверху, а також двох чоловічків з дивакуватими, чесно кажучи, пиками.

— Ем, доволі непогана робота, — збрехала я, але побачивши вираз обличчя цімборашки, додала: — Шикарна! А які деталі! — та це не звучало як правда.

Кашлянувши, Надія постукала маркером по дошці, привертаючи мою увагу.

— Зазвичай, вранці доволі багато людей на відділі знижок. Вони хочуть швиденько собі щось вхопити, доки інші не встигли цього зробити. Трішки пізніше приїжджають “багаті пави”, — маркер перемістився на ще одного чоловічка з короною на голові, — які хочуть обрати собі новинки, — Надя аж почервоніла від люті. — Це і є наші основні вороги. До обіду більше людей на відділі взуття. Тож ми маємо прийти туди раніше до цього часу. А ближче до вечора можна придбати за доволі непогану ціну прикраси, або ж сумки.

Кивнувши головою, я сказала:

— Справді, мистецтво. У нас в селі щось схоже: якщо не встиг купити в магазині хліб зранку, то під вечір він буде вже дешевшим, але не таким смачним, звісно.

Надя з повагою поглянула на мене.

— Це є нашим основним правилом, люба учениця шопінгу, — маркер закружляв навколо намальованого приміщення, а потім зі всією силою закреслив чоловічка з короною. — Ми точно не програємо! Так!

Я з неохоче підняла руку вгору:

— Та-а-ак…, — але прозвучало це аж занадто невпевнено.
 

Наступного ранку, а точніше: світанку ми вийшли зі своєї кімнати та похапцем потупцяли до Ірини Семенівни, адже в цей час гуртожиток був замкненим.

— Добридень, — тихо привіталася я, але добра вахтерка продовжувала хропіти за столом, обкладеним купою кросвордів та якихось романів.

— Добридень, Семенівна! — з усієї сили вигукнула Надя. І так, що бідна вахтерка ледве втрималась, аби не впасти зі стільця.

— Що вам треба?! — спитала жінка, ховаючи під стіл книжки та журнали з розгаданими мною кросвордами.

— Ми йдемо на шопінг, а тому…

— Шопінг? О, коли я була молодою, то обожнювала…, — двері зі скрипом відчинилися, і я з Іриною Семенівною повернули голови в бік Надії.

— Дуже цікаво, але ми поспішаємо! До побачення! — ключі полетіли на стіл, а я, знічено стенувши плечима, пошкандибала за цімборашкою, яка вже встигла зникнути на вулиці.

— А коли я була молодою, то… А, хай йому грець! Краще ще подрімаю, — обпершись об спинку стільця, вахтерка знов заснула, погрузившись в минуле спогадів.

— А ще головне завжди бути напоготові, — повчала мене подруга, ідучи з купою торбинок одягу.

Але тут нашу дорогу перегородила струнка білявка в стильній, на мою думку, білій сукні. Вона схрестила руки на грудях та з лукавою усмішкою перевела погляд на таку ж білу, від люті, Надю.

— О, невже моя давня знайома? — солодким голоском проспівала дівчина.

— Геть, геть, геть! — загукала цімборашка, прискорюючи ходу.

— Невже втечеш? Ох, як шко-о-ода! — невідома ще дужче засміялася та кинувши у якогось чоловіка (схоже, її власного водія) торби одягу, підійшла до Наді, яка на мить спинилась, змінюючи вираз обличчя.

— Що тобі треба, Устина? — зі злістю вигукнула подруга, підійшовши до дівчини. Вона подивилася на неї своїми очима, які ніби метали блискавки, та враз спинилась. — Пішли, Діан.

Кивнувши, я пішла вперед, але чиясь рука перехопила мій лікоть, тягнучи вперед, через що лічені торби попадали на твердий асфальт. Позаду залунав сміх, а я перевела погляд на спітнілу Надю, яка не могла нічого сказати. Вона кинулась до торб, але її шлях перегородила Устина.

— Яка хале-е-епа! — насміхаючись, вигукнула дівчина. Але в цю мить трапилось те, чого не очікував ніхто. Прохолодна рідина полилася по її довгому пофарбованому волоссю. Надя, підвівшись, поглянула на серйозну мене, яка тримала пляшку газованої води. Поклавши її назад до торби, я допомогла встати Надії, а потім ми зібрали торби та рушили вперед, залишаючи позаду зніяковілу від неочікуваності Устину.

— А..а…, — вона дивилась, як ми зникали за деревами, а потім поглянула на мокре від рідини волосся. — Чого стоїш?! — загорлала до водія. — Ти це так просто полишиш?!

— Я просто водій, ви ж самі казали, — із захованою усмішкою, відповів чоловік.

— Арх! Ненавиджу! — від люті вигукнула дівчина, але ми вже не зважали на неї. З урахуванням водія, звісно.

— В тебе, схоже, якийсь особливий метод поливати усіх водою, — засміялася Надя.

— Агась, а як ти мене з пляшки? — я скептично поглянула на цімборашку, але враз голосно зареготала, розуміючи всю ситуацію.

Сонце потроху заходило за горизонт, даруючи нам легке помаранчеве сяйво. Листя дерев змінювало свій колір, а легка прохолода огортала тіло, викликаючи сироти. Я ще дужче закуталась в тоненьку кофтинку, та це не сильно допомогло. Лише думка про гарячу каву дарувала мені неабиякий спокій.

Неочікувано Надя вигукнула:

— Ой! Я зовсім забула забрати дещо з пошти від батька! Якщо зараз побіжу, то обов'язково встигну! — цімборашка сумно подивилася на мене.

— Добре, я сама донесу речі до гуртожитку! — відповіла я, поглянувши вгору на помаранчеве від сонця небо. Цікаво, як там мої рідні зараз? Чи все добре? І чи слухаються братики мамцю?

— Дякую! — гукнула наостанок Надя, зникнувши вдалечині.

Продовження дороги я йшла доволі повільно, бо тягнути лічені пакети виявилось напрочуд важко. Холод все більше огортав моє тіло, а в купі одягу не було нічого крім літнього, на диво, одягу. Якби ж то хтось запропонував гарячий кавіль! Я б віддала все на світі заради цього дивного напою.

Позаду хтось зашурхотів. Я почула тяжкі кроки, що наближалися до мене. Пришвидшившись, подибала до парку, але двоє незнайомців не відставали. Вже думала кричати, та несподівано хтось затулив рукою рота, а інший забрав пакети.

Очі наливались сльозами. Я споглядала, як невідомий мені чолов'яга діставав різний одяг з сумок та з люттю кидав його на землю, переводячи погляд на мене. З кожною невдачею він ставав все злішим.

— Трясця! В цієї дівки нічого окрім цього шмаття немає! — з докором сказав невідомий.

Той, хто тримав мене лише закотив очі, демонструючи свою незацікавленість справою. Він був міцнішим, але чомусь я думала, що худорлявий має головнішу роль. Від сильного віяло перегаром, і від цього я ще дужче наморщилась.

— Яка гидота, — тихо прошепотіла до себе, хоч як важко це було зробити, маючи на увазі, що мій рот прикривали долонею.

— Що ти сказала?! — з люттю перепитав дебелий, через що опустив руку.

Я скористалась можливістю. Відбігши трохи далі, закричала з усією силою, як вчив мене батько перед від'їздом до іншого міста.

— Допоможіть! Грабують! НА ДОПОМОГУ!!! — дебелий швидко підбіг до мене та хотів схопити, але тут хтось вдарив його у живіт, поваливши на землю. Натомість худорлявий дістав ніж. Я це помітила та хотіла сказати, але дебелий встиг встати та знов, затуливши мені рукою рота, почав тікати. Зі мною. У вечірньому сяйві я майже не бачила обличчя свого спасителя, але коли відвернулась, то почула хрипкий крик.

Ні! Я не маю так просто чекати та стояти тут. Батько не для того вчив мене, аби байдики била!

Зібравши свої сили, голосно закричала та вдарила ногою в дебелого, через що той аж заскавучав. Поцілилась, схоже, в живіт. Або ж трохи нижче, але в будь-якому випадку вийшло непогано. Узявши один з пакетів, що опинився під ногами, вдарила здорованя по голові, а потім ще раз. Через що той почав тікати, розмахуючи руками. Невдовзі він зник серед тіней будинків.

Мій спаситель також добряче розправився з худорлявим. На жаль, я не бачила цієї битви, але коли чоловік з гулом тікав, помітила краплі крові на сірому асфальті.

Сонячне сяйво огорнуло невідому постать, і краєм ока я помітила кров на щоці хлопця. Він продовжував стояти, дивлячись на мене, а потім прошепотів трохи хрипким голосом, через що я одразу його впізнала.

— Може, досить так стояти? Якщо в тебе є пластир, я б був дуже радим…, — Давид поглянув на мене трохи зніченим поглядом. Я й сама не очікувала, що саме він прийде на допомогу. Але так, на диво, й сталося. — Ти трохи тремтиш. Не завадило б нам й кави попити, чи не так? — ледь помітно посміхнувшись, додав парубок.

Я продовжувала стояти, кліпаючи очима. Та помітивши ще більш знічений погляд Давида, відповіла:

— Так, звісно.

Тож незабаром ми вмостилися на одній з сусідніх лавок та пригорнувши до себе напої почали розмову, яка була, на диво, приємною. Просто сиділи на лавці, споглядаючи сонце, що вже майже заходило за горизонт. Двоє студентів з невдало вибраним проєктом: я, яка обробляла поріз Загороднього на щоці та, звісно, сам Давид, що попивав кавіль, проводжаючи останні промені сонця за обрій.

Пояснення слів:

Кавіль – кава;

Бавитися – гратися;

Потупцяли – пішли;

Цімборашка – подруга.

Пика – обличчя;

Макітра – голова.