Спочатку:
На сторінку книги
Діана.
— Та що саме трапилося? — я сиділа на ліжку, зовсім не розуміючи: А) як проспала потяг та Б) що “таке-е-е” трапилося в інституті.
Подруга коротко пояснила, що Давиду добряче влетіло, але через що я не второпала. Потім хтось гукнув за спиною, і Надя люб'язно попрощалася зі мною, натякнувши на моє кепське становище через розлюченого Загороднього.
Годинник спокійно цокав на зеленій стіні, заповнюючи простір навколо. На мить його звук здався мені божевільним та до сирот на шкірі сумним. Я знала, що маю знов прощатися з родиною, близькими та цією домівкою. А також я здогадувалась, що телефон мав розбудити мене ще тихої ночі, аби я встигла на потяг. Але аж ніяк не об одинадцятій ранку! І це вказує лише на одне…
— Діан, вставай, люба. Вже он де сонечко зійшло! — гукнула мама з кухні.
Похапцем одягнувши білий м'який светр та сині джинси, взяла до рук валізу та думала вже йти, але враз погляд зупинився на нашій родинній світлині, що стояла на моєму робочому столі. Купа книг про рослини ніяк не могла замінити мені сім'ю. Тому ця фотографія завжди була на видному місці, аби я її бачила перед сном та кожної важливої миті.
Невже хтось таки міг вимкнути будильник, щоб я запізнилася? Але навіщо? Няньо завжди був проти моєї поїздки до Києва, та таке втнути занадто! Не може бути…
Хутко вибігши з кімнати, попрямувала вниз сходами на перший поверх нашої світлої оселі. Мамця вже поралася на кухні, а сестри гралися з їжею, вимазуючи своє обличчя пюре та кремом від тістечок. Катя дещо знічено поглянула на мене.
— Сестло, я думала, що ти вже поїхала на потязі! — вона не вміла вимовляти літеру “р”, тому її вимова здавалася смішною та повертала хороший настрій.
Мовчазна Марія майже не звертала на мене увагу, колупаючись ложкою у своїй таці з їжею. Сьогодні в неї не було настрою їсти. А життєрадісна Віра підтюпцем підбігла до мене, доїдаючи тістечко. Або ж намагаючись це зробити, бо більшість крему все ж опинилась на личку.
— Діан, хочеш смаколик? — спитала мала, тримаючи в маленькій худенькій руці залишки їжі. — Поки мама не бачить! — вона хутенько заметляла голівонькою, шукаючи очима мамцю.
Але тут Віру на руки підняла добра та гарна жінка, яка була схожою на мене. Наче птаха своїм крилом, вона огорнула дитинку та затанцювала по колу, співаючи слова:
— І хто тут в нас краде тістечка? Хто малий швершко?
— Я не малий, — набурмосившись, відповіла Віра.
Але тут я згадала навіщо прийшла. Побачивши мою серйозність, мама одразу поставила на підлогу сестру та підійшла ближче. Трішки знічено перевівши погляд, я почала цю тяжку розмову, розуміючи майбутні наслідки.
Я не часто сварилася з родиною. Звичайно, це траплялося, але ми хутко знаходили спільну мову, а зараз я відчувала образу. І не на абикого, а на батька. Того, кому завжди довіряла, але в одну мить усе змінилось.
— Мам, хтось вимкнув мій будильник, — почала я, опустивши очі додолу.
— Дуже прикро! То ти запізнилася до інституту? Добренько, не переймайся… Няньо тебе підкине до станції, а звідти…, — та не встигла вона договорити, як я її перебила.
— Мамо, я думаю, що справа у батьку. Він, можливо…, — але не знайшовши правильного пояснення, я замовкла.
На плечі опинилась тендітна долоня матері. Вона поглянула на мене своїми небесними очима, які випромінювали занепокоєння. Я не знала що маю сказати, тому продовжила мовчати.
— Няньо б так точно не вчинив. Я в цьому впевнена, — відповіла мама навіть не ображаючись на мене за такі здогадки.
— А хто? — трішки хрипким голосом спитала я.
Вступити в інститут було моєю мрією. Я й досі пам'ятаю ту розмову з батьком та його серйозні очі, які так і кричали: “Безглуздість. Твої рожеві думки ні до чого хорошого не доведуть! Який сенс їхати так далеко?” та інше. І моя коротка відповідь, яка вперше за все життя вивела його з рівноваги: “Я поїду та покажу тобі чого варта. Я стану кращою лише для того, щоб показати тобі, що моє місце не тільки як домогосподарки, чи от працівником у полі. Я можу більшого. І ти це побачиш”.
Та чи побачив він? Та чи помітив зміни в мені? Напевно, я й досі залишаюсь тою маленькою дівчинкою в його очах, яка здатна на найменше…
Сльози потроху стікали з обличчя, але тут позаду почувся голос. І не когось з братів, чи сестер, а голос тата. Суворий, та з нотками доброти всередині.
— Чого розсілися? Досить рюмсати! Ми зараз же збираємося та їдемо до станції. Тут декому варто виправляти свої помилки, — повернувши голову, помітила сповненого сил чоловіка, який нічого не боїться, і завжди готовий допомогти.
Тато легенько кивнув головою, вказуючи на Славка, що м’яв руки, нервуючи. Підштовхнувши хлопця до мене, сказав:
— Хтось хоче вибачитись.
Шморгнувши, Славко тихенько відповів:
— Це я вимкнув будильник, бо хотів… більше побути з тобою, Діан. Ти з цими заняттями зовсім забула про нас! Про родину! Інколи навіть дзвонити забуваєш, — ще тихіше додав він.
І я зробила те, що мала зробити. Просто обійняла брата. Не хотіла казати нічого, але цей вчинок означав лише одне:
— Я не ображаюся.
Трішки постоявши, тато затупцяв ногою по дерев'яній підлозі, привертаючи нашу увагу. І вказавши на годинник, що красувався на шкіряному ремінці на руці, нагадав про важливість нашої поїздки.
Але тут мама з докором вигукнула:
— От халепа! Здається, Марійка захворіла. Зовсім розкисла зранку! — узявши на руки сестру, пішла до кімнати. — Ви там їдьте тоді самі, бо в мене справжня біда–бідусенька!
Кивнувши, я, батько та Славко пішли до дверей, а незабаром опинилися на станції. Знов гул людей, купа суперечок та тяжкі прощавання з рідними. Братик в цей раз зовсім не плакав. Напевно, він й досі відчував провину за скоєне, а тому не показував що сумуватиме.
— Беньк! — я стукнула пальцем по носику Славка, через що той аж підплигнув на місці, від неочікуваності. — Не рюмсай! Добре? — спитала я, посміхнувшись.
— Я й не рюмсаю! — з докором відповів хлопчина, але в останню мить я помітила посмішку на його лиці. Сяйливу та по-своєму чарівну.
Махнувши рукою, зайшла до купе. Знов довга дорога, знов купа розмов між, так званими, сусідами-пасажирами та знов…
— О, ні! Тільки не ти, криклива дівко! — вигукнув старий вуйко!
Я стояла на станції перону. На цей раз, напевно, мене ніхто також не зустрічатиме… Ще й ці люди, які так схожі на Назара та Надю чимсь махають мені рукою. Стоп! Це ж і є…
— Діано! Як довго ще ми тебе чекатимемо?! — до мене підбігла захекана цімборашка та хутко закрутилася довкола, мов метелик. — Назар, он, собі місця не знаходить. Все питає та питає…, — та не встигла Надя договорити, як її рот прикрила дужа рука парубка.
— Ми собі місця не знаходили на парах! Де ти була на здачі проєкту? Давид ледве не повбивав своїм поглядом охочих! Такий набурмосений з самого ранку прийшов. А тут проєкт! Ще й викладач забрав у нього доповідь, яку ти, до речі, сама й написала. Тому він нічогісінько не зміг розповісти. Уявляєш? — на обличчі Назара засяяла дивна усмішка, але враз зникла, побачивши моє занепокоєння. — Щось сталось?
— Ні-ні! — відповіла я, замахавши руками. — Просто… чом він не підготувався? Я ж дала готову інформацію та все інше. Невже тема виявилась занадто складною, і це через мене…
— Ану досить цих поганих думок, подруго! — перервала мої думки вголос Надя. — Все мине! Його ж інституту не вигнали? Ні? Тож житиме собі хлопчик й далі! А ти, до речі, добряче його перестрибнула! — з гордістю додала подруга.
— Ще б пак! — додав Назар. — Цьому принцу взагалі начхати з гори на навчання. Тим паче проєкти! А тобі викладач за старання чотири бали поставив, уявляєш? Звичайно, не без знятого балу, але все ж таки…, — посміхнувшись, повідомив Величко.
Тож настрій трохи покращився, і посмішка знову повернулась до мене. Продовження шляху Надя багато розповідала про доповіді інших, та я майже її не чула. Одночасно радість та якесь дивне передчуття гралися на моєму обличчі. Доходячи до гуртожитку, подруга вигукнула, ляснувши себе по голові:
— Діан, я тут забула дещо купити. Нам стільки всього позадавали, а, розумієш, ручки усі позакінчувались. Та й пити майже нічого немає…, — зрозуміло, ручки всього лише додаток до тої купи продуктів, які я маю узяти. — Список напишу в Telegram! Па-па! — на щастя, Назар узяв мої речі собі, аби донести до гуртожитку. А Надя з вільними руками поплигала далі, залишивши мене знов на самоті.
Я йшла собі спокійненько, несучи у торбі різні “важливі” смаколики та кілька ручок зверху. Мені іноді здається, що Надя спеціально так чинить, аби я ходила за нікому непотрібними речами в магазин. Чи то виганяючи з гуртожитку, чи то маючи інші причини. А, хай йому грець! Байдуже.
Бац!
Продукти хутко полетіли хто куди, а я ледве не впала на твердий асфальт. Ґулею точно не відмахалася б. Натомість мій “брат по нещастю” лише схопився за голову, але твердо продовжував стояти на ногах.
— П–пробачте…, — прошепотіла я, але невдовзі зіткнулась зі знайомими злісними очима, що так і кидалися своїми блискавками.
— Ти?! Дивись куди йдеш! А то повбиваєш тут усіх! — Давид мав ще ненависніший погляд, ніж при нашій першій зустрічі в інституті.
— Я?! Та ти на себе позирай! Чого такий недуйдавий став?! — від обурення вигукнула я.
— Неду…що?! — не зрозумів хлопець. На мить він вдивлявся в моє обличчя, наче намагаючись просвердлити його. — Та й взагалі ти зі своїми словами усе моє життя зіпсувала! Перед всією аудиторією мене на сміх підняла!
— Я?!
— Так, ти! — вигукнув Давид. Його обличчя ледь помітно почервоніло від обурення. Ще хвилина, і він був готовий вибухнути. — Тему не обговорила, обрала що заманеться, і радій собі! А я перед тим викладачем не знав куди й очі подіти!
— То це я, виходить, винна? — на мить запала мовчанка. Я вже майже не стримувала себе, розуміючи, що Загородній не приклав й краплини зусиль, аби вивчити матеріал. Це вже занадто звинувачувати мене у своїх падіннях! — Щоб ти розумів, зараз поясню, милий фатюв. Якщо набабрав, то будь добрим, виправляйся. А якщо не хочеш вчитися, то що ти взагалі тут забув?! — останні слова прозвучали грубо, але терпіти охоти я не мала.
Очі Давида наче дивилися повз мене. Він ковзнув поглядом по моєму обличчі, а потім трохи хрипким голосом відповів:
— Ти нічого не знаєш. Нічого! Ані про моє життя, ані про мою родину. Тому не лізь куди не слід. Особливо в мої, — хлопець підійшов ближче, — мої справи! — але тут дужа рука відштовхнула його вбік. Запала мовчанка. Та тривала вона доволі не довго.
Назар поглянув на мене, а потім перевів погляд на Давида. Той, своєю чергою, аж ніяк не приховував здивування від неочікуваної появи товариша.
— О! То, бачу, й твій друг-визволитель прийшов! Цікаво, цікаво… Може, ще меч дістанеш та покличеш на дуель? — іронічно сказав Загородній.
— Якщо потрібно буде, то викличу. Але спершу попереджаю, якщо побачу тебе поряд з Діаною, то…
— То що? — перебив Давид. — Йди собі куди йшов. А я нічого, знай собі, поганого не робив, — поглянувши на мене, хлопець розвернувся та рушив вперед, нічого не говорячи. На мить я побачила якусь зміну в його зовнішності. Може, щось сталось? Хоча це аж ніяк мене не обходить! Тому пхати свого носа й справді не варто. Тільки… чому я й досі відчуваю провину, хоча й розумію, що в проєкті його промах. Та й мій, звісно, також…
— Хай щастить у своїй багатій родині! — неочікувано вигукнув Назар. — Вони ж за все заплатять, чи не так, сине мільйонера? — з єхидною посмішкою вигукнув Величко. На щастя, Давид відійшов доволі далеко, аби почути. Або ж почув, та чомусь нічого не відказав.
— Назаре, замовкни! — вже відповіла я та рушила вперед, зоставивши ніякового парубка та купу продуктів на асфальті.
Пояснення слів:
Фатюв – хлопець;
Набабрати – залишити після себе бруд, зробити щось неякісно;
Недуйдавий – ні на що не здатний;
Позирати – дивитися;
Рюмсати – засмучуватись, плакати;
Вуйко – дядько.
