Раді Вас бачити!

Діана.

Нарешті цей величавий, без перебільшень, день настав! Рано-вранці мені дзвонила мамця, аби попередити, що наготує купу смакоти, а тому не приїхати з нашого з Давидом боку прирівнювалося б до смерті. 

Іспити чудово складено, а тому автівку пан Богдан все ж повернув Загородньому. Тож поїдемо до моїх батьків саме на ній. Адже потяги хоч і романтичне та місцями таке казкове місце, але от йти пішки по доріжці, вкритій памороззю доволі небезпечно. Особливо, тримаючи валізи з подарунками, які Давид так довго обирав. До речі, саме він запропонував купити їх моїм рідним. Довго випитував щодо захоплень малят, мамці та няньо, потім пішов до магазину та самостійно обрав кожному подаруночки. Від цього мені стало неабияк приємно. Адже окрім того, що Давид погодився їхати на своїй дорогій автівці по не дуже легкій доріжці, ще й турбується за моїми батьками і братами з сестрами! 

Дуже хвилююся знайомити моїх старих із Загороднім, проте, думаю, що все складеться чудовенько, адже по іншому й бути не може! Мій хлопець готувався до цієї події дуже довго. Мамця точно зрадіє, побачивши нас разом. А от няньо… останнім часом у нього зменшилась кількість роботи, адже поля взимку аж ніяк не потребують такої праці, як от навесні, влітку, чи восени. Тому він собі й місця не знаходить вдома, бо руки надять працювати. 

Що ж, одяг обрала в якому маю їхати, з Надею обговорила всі подробиці та секрети щасливого знайомства хлопця з батьками (тримаючись порад з відомих мелодрам) та пересвідчилась, що за цей короткий проміжок часу люба цімборашка: а) не заплутається в лічених дротах (як при першій нашій зустрічі), не спалить нашу кімнату (прибираючи передусім її), не піде на шопінг (бо поки єдині ключі залишаю на неї, адже другі “хтось” загубив) та багато інших халеп. 

Одягнувши блакитний светр та білу теплу куртку, а також шапку (бо без неї до мамці ніяк), узяла зі столу свій телефон та набрала номер Давида, що мав от-от мене забрати. На щастя, чекати не було потреби, адже його автівка, як виявилося, стояла перед самим гуртожитком. Напевно, вже приїхав, бо казав, що в нього з'явилися якісь невідкладні справи. Що саме я поки вирішила не питати, думаючи тільки про батьків. 

Двері мені люб'язно відчинив Загородній, та запросив сісти. Посміхнувшись, я залізла в простору автівку, що здавалася такою охайною та красивою! В селі Яворів такої можливості я не мала. Хіба що на тракторі знайомого батька трохи каталася, але це зовсім не можна порівнювати з цією поїздкою. 

— Готова? — спитав Давид, заводячи автомобіль. 

— Айно! — вигукнула я, посміхнувшись. — А ти? 

Хлопець ледь помітно занервував, постукавши пальцями рук по керму. 

— Так, звісно. Мене ледь не прогнали з іспитів через якісь там підозри викладача, тож хвилюватися через таку важливу зустріч, — Загородній поглянув на мене, піднявши кутики губ догори, — взагалі не варто. 

Ми їхали доволі довго. Хоча от на автівці все одно шлях здавався напрочуд приємним та легким. Звісно, до того моменту, як ми опинилися серед засніжених масивних гір Карпат, де температура враз впала, а тому стало якось прохолодніше. 

Взимку туристів ставало дедалі більше, бо кожен хотів поглянути на життя гуцулів та їхні традиції. А навесні природа розквітала та була вбрана в свої мальовничі шати. Саме тоді дівчатка одягалися у вишиті сорочки, спідниці та співали різні закликальні пісні, аби врожай був хорошим, та я майже не ходила на ті веселощі через бракування, безпосередньо, часу. 

Спинившись, ми вилізли з автівки та попрямували по засніженій долині до нашої двоповерхової оселі, де мали чекати батьки. Ідучи, я з Давидом розмовляли на різні теми, намагаючись не хвилюватися щодо зустрічі. Але тут нашу дорогу перегородили воза з двома чорнявими конями, за якими сидів старий добрий дядько Кирило, або ж батьків приятель. 

Мій хлопець знічено поглянув на мене. Я помітила, що його неабияк здивував цей чоловік. Проте я залишалась цілком спокійною. 

— Добридень, бачі! Як ся маєте? Як ваша дітвак поживає? Чи ж все файно з нею? Чула, фист захворіла ваша Ксеня. А то як се зараз? — спитала я, вловивши на собі ще здивованіший погляд Давида. 

Почухавши потилицю, дядько Кирило сплигнув з воза та підійшов до нас. 

— Невже Діанка повернулася? — спитав він, сплеснувши в долоні.

— Йо, бачі! Саме я. То як ваша Ксеня? 

— Та все файненько! Приходив дохторь і виписав отакений, — він розвів руками в різні боки. — Ні, отакений, — ще ширше розвів руки, — список ліків! Та ми тримаємося. Ниська Ксеня ся бавиться у дворі, біля хати. Зайдеш до неї? Буде ой як рада тебе бачити! 

Та я лише сумно посміхнулась. 

— Ні, вуйко Кирило. Мій няньо ся чекає вдома з мамцею, адже їду знайомити їх зі своїм хлопцем. 

— Файний фатьов, бачу. Ну, добре. Хай тоді щастить, бо чув, що ниська твій няньо не в гуморі. На все добре! — і сівши на воза, рушив, при цьому вигукнувши: — Но! Коняка розбишака! Ану поїхали! Но! 

Давид аж рота роззявив від здивування. Підійшовши до нього, поплескала по плечі та відказала: 

— Це дядько Кирило. Корінний гуцул! Хороший чоловік та батьків товариш. 

— Це я вже зрозумів, — відповів Давид, і досі виглядаючи дещо розгубленим. І чого це він? Хто його зна! 

Тож дійшовши до нашої світлої оселі, я побачила Славка та Петра, що гралися в снігу на подвір'ї. Вони виглядали такими задоволеними та радісними, що я і собі посміхнулась. 

— Капітане, нашу вежу хочуть захопити злі гобліни! Треба відбиватися! — вигукнув Славко, кинувши в мій бік сніжок, який навіть не долетівши до ніг, впав в декількох сантиметрів до мене. 

— Ні! Вони зачаровані, а тому наші атаки не діють! — розчаровано відказав Петро, заховавшись за купою снігу, що слугувала вигаданою вежею замку. 

Давид посміхнувся та рушив до них, щось шукаючи у своїй валізі. Нарешті діставши дві великі коробки в яскравій обгортці з різними малюнками, простягнув Славкові та Петрові, ставши на одне коліно. 

— Це вам, мої воїни світла! Нехай вони слугують на честь та добро нашої країни. 

Очі братиків миттю загорілися, і вони хутенько розпакували подаруночки, кидаючи навсібіч шматки паперу з обгортки. Коли з коробок замайоріли два золотавих іграшкових меча з малюнками лева, то хлопчики аж затупцяли на місці, дякуючи Давидові. 

— Нема за що, — відказав Загородній, підійшовши до мене. 

Кивнувши йому головою, пішла в бік дверей будинку, де на нас вже чекала мамця, одягнена в теплий кожух та хустку на голові. Запросивши нас до хати, мамця побігла кликати няньо, що от-от мав прийти. По її словам він побіг рубати дрова, а від цієї звістки Давидова волосся ледь помітно настовбурчилося. 

— Все буде файно, — прошепотіла я. 

— Айно, все й справді буде файно, — повторив Загородній, знімаючи свою куртку. 

Невдовзі прибігли й сестрички, що також гралися на дворі. Вони мов малі каченятка зайшли одне за одним в яскравих рожевих куртках, та вже хотіли йти на другий поверх спати, але побачивши мене, спинились. 

— Сестло! Сестло! — загукала Катя, тягнучи мене за низ светра. — Ми та-а-ак сумували! А Віла казала, що ти знайшла собі налеченого! — поглянувши своїми опецькуватими очами на Давида, Катя аж застрибала на місці від захвату. — Невже це він плинц твій? 

— Не “плинц”, — погладила по голівці малу сестричку, — а хлопець. 

Засяявши, Катя вклонилася Давидові, і вже хотіла йти, але Загородній зупинив її, пепедавши три пакуночки. Схоже, з ляльками. 

— Передаш це своїм двом сестричкам, айно? — посміхнувся парубок, віддавши подарунки. 

— Айно! — відповіла Катя, побігши до своєї кімнатки та одночасно наздоганяючи непосидючих сестер. — Дякуву! — вигукнула наостанок. 

Тож ми й собі пішли до столу, де на нас чекали різноманітні страви, приготовані мамою з самого рання. Тут я помітила і борщ, і печене ягня, і картоплю, смажену з овочами, і м'ясо з гострим соусом, і гомбовці, і голубці… і багато чого смачненького. 

— Мамцю, ми ж це не з’їмо ніколи! — засміялася я. 

— З'їсте, з'їсте! В мене ще добавку попросите! Ну, хлопче, що вам насипати? — звернулась мамця до Давида. 

Няньо в цей час суворо споглядав за парубком, який хоч і мав власного кухаря, проте все одно трохи розгубився перед тими новими стравами, як от бограч, крумплі та кнедлики. 

— Поганий це чоловік, який навіть вибір зробити не може. — сказав няньо, погладжуючи підборіддя. 

— Може, бограч? — запропонувала я. 

У відповідь Давид кивнув та попросив, аби мамця передала тарілку з їжею. Їли ми доволі спокійно, але тут мамця ледве зі столу не вистрибнула. 

— Забула назватися! Мене пані Христина звати, а це мій чоловік – Іван. 

— Давид. — відповів хлопець та простягнув руку до мого няньо, але той навіть не поворухнувся.

— Дуже… приємно, — ледве видушив з себе батько, поглянувши на сувору мамцю, що штурхнула його у плече, коли намагалася узяти сіль. 

Тож аби повернутися до розмови, мамця запитала в мого хлопця, намагаючись поводитись по-максимуму спокійно, щоб Давид не нервував:

— А як в тебе з навчанням, Давиде? 

Проковтнувши страву, Загородній хутенько відповів: 

— Все нормально. Навчаюся на одному факультеті з Діанкою та…

— Ми це знаємо. — твердо відказав няньо, склавши руки на грудях. — А що в тебе з вільним часом? Га? 

— Няньо! — розізлилася я через таку поведінку батька. Та яка муха його сьогодні вкусила?! 

— Раніше займався перегонами. Я знаюся на автівках, а також…

Та няньо не здавався: 

— А що з родиною? Мамі допомагаєш? Батька поважаєш? 

— Айно! — відповів Давид, посміхнувшись. 

— Книги хоч читаєш? — знов спитав няньо, але мамця враз перервала його допит, поставивши на стіл ще одну тарілку гомбовців. 

— Досить вже, любий! Діти приїхали сюди знайомитись, а не сваритися з таким старим вуйком, як ти! 

На це тато закотив очі, мов мала дитина та на деякий час заспокоївся. Я почала розповідати про іспити, наш спільний проєкт (не розказуючи, звісно, подробиць щодо першого невдалого завдання), а також цікавинки з виру життя в Києві. 

Поки я розказувала, Давид хотів узяти один гомбовець, та няньо не думав від нього відставати. Він миттю закинув до рота аж два гомбовця та задоволено поглянув на зніченого парубка. 

— То як? Шмачно? — з набитим ротом запитав няньо. 

— Йо, дуже смачно, пане Іване. Ваша дружина справжня чарівниця! — усміхнувся Давид. 

— То правда, — задоволено відповів няньо. — То ти до нашої доньки з хороших намірів? Кохаєш її? — вже заспокоївся батько, погладжуючи набитий живіт. 

— Як то кажуть: “Не вшиткі пчоли мед носят”, так і життя в нас з Діанкою чудове та солодке буде і є. 

Я ледь помітно засміялася, а няньо трохи почервонів від здивування. 

— Що ти сказав, дитя мале?! — аж встав зі свого місця тато, та мамця зупинила його. 

— Як мило, — проспівала вона, наливаючи чай. — То, може, ще щось розкажете? 

— Більше ніяких приказок, — прошепотіла я Давидові, і той кивнув на знак згоди. І справді, краще не експериментувати з таким. Бо няньо почав вже миригувати. 

Тож Загородній подарував мамці гарні сріблясті сережки, а батькові ще один збірник з садівництва та секретів вдалого врожаю. Батьки були задоволені, і це неабияк підняло мені настрій. Невдовзі почало сутеніти, а тому я зі своїм хлопцем вийшли на ґанок, аби разом провести сонце за обрій. 

Ми так довго стояли, обгорнені в помаранчеве сяйво, а потім Давид узяв мою руку та встав на одне коліно. Я ледь не почервоніла, але продовжувала спостерігати за ним, не розуміючи що відбувається. 

— Діано Лашкевич, — почав парубок, дивлячись в мої очі. Вітру майже не було, а тому відчувалась повна тиша та спокій. Навіть сусіди замовкли, і я знала, що певно за нами спостерігають декілька людей, адже не просто так світло в домівках біля згасло. Та й наш будинок також замовк. Тож мамця з няньо десь поряд, — чи будеш ти… 

Серце ще дужче забилося, і я помітила невеличку коробочку в долонях парубка. 

— Чи будеш ти…

Каблучка замайоріла в руці хлопця, і він підніс її до моєї, безпосередньо, руки. Я продовжувала мовчки стояти, ловлячи на собі сніжинки, що так неочікувано з'явилися з-за хмар. Це було і чарівно, і казково. Я хотіла, аби ця мить ніколи не спинялася, та час линув занадто швидко, але й приємно водночас. 

— Моєю дружиною? 

Більше нічого пояснювати не потрібно було. Я обійняла Давида, і сльози чомусь самі собою закрапали на його куртку. Ми мовчки стояли, спостерігаючи за танцем снігу поряд. Я почула, що хтось аж пискнув від радості, хтось побіг розповідати плітки, та мені було байдуже. Ми, просто щасливі, огорнуті сяйвом від місяця, і цього було достатньо. Достатньо, аби зрозуміти наші почуття. 

— Я згодна, — прошепотіла я, поцілувавши Давида. 

Сніжинки летіли навсібіч, а ми стояли біля самого будинку, такі молоді, але такі закохані. Ті, хто обіцяли, що ніколи не будуть разом, а тепер без одне одного не уявляють життя. Селючка та син багатія. Вірні суперники, але й вірні серцю. 

В найкращі митті нашого життя, що збережуться в пам'яті на віки… 

Пояснення слів: 

Бачі – дядько; 

Дітвак – дитина; 

Фист – дуже; 

Дохторь – лікар; 

Ниська – зараз; 

Все файно – все добре; 

Фатьов – хлопець; 

Айно – так; 

Йо – так; 

Дякуву – дякую; 

«Не вшиткі пчоли мед носят» – «Не від усіх користь буває»; 

Няньо – тато.