Спочатку:
На сторінку книги
Діана.
Вночі лягли спати ми з Надею в повній тиші. Я не знала, чи вона ображається, чи навпаки їй байдуже на слова Давида. Та саме думка про те, що я можу втратити подругу лякала мене. Адже вона єдина цімборашка.
Так, в селі Яворів було трохи дівчат мого віку. Та всі вони невдовзі поїхали до міста, чи просто жили своїм життям, не знаючи, що поряд мешкає якась їх однолітка.
Цілими днями я поралася в будинку, допомагаючи вагітній мамці. Їй було тяжко навіть ходити, особливо коли мали з'явитися Славко та Петро. Ці близнюки ще те задоволення! Вночі вони наче по годиннику ревіли по черзі, і мамця взагалі забувала навіть поїсти… Яка там вже я з подругами!
Тож моє життя змінилося вмить. Я допомагала чим могла навіть маленькою. Іноді могла побігти на поле до заклопотаного няньо, що забував свій сніданок, або ж обід. Чи навіть розкласти іграшки братів на свої місця додавало радості на обличчі мамці.
А тепер я лежу та гадаю, чи взагалі залишиться після цього в мене подруга. Хоча Давид вчинив правильно, і я за це йому дякую… Та чому все одно боляче?
На ранок я швидко одяглася та похапцем пішла вмиватися. На щастя, вода знову повернулася до свого будиночка. Коли чистила зуби, то одразу згадала першу зустріч з Надею та момент, коли вночі зламався кран. Тоді ми не знали що й робити, а уся кімната була у воді.
Мої братики назвали б це: “Операція підводне королівство”. Вони неодноразово ламали щось вдома. І саме цікаве, що робили це, аби полагодити той, чи інший пристрій.
Вийшовши з ванної кімнати, вирішила позгадувати разом з Надею ту нічку.
— Пам'ятаєш, — почала я, — як в нас була справжня повінь в кімнаті? — засміялася я, та, побачивши, що цімборашка аніскілечки не усміхнулася, пішла до виходу. — Не запізнися на пари. Сьогодні, здається, важлива тема…
Та Надя продовжувала дивитися в порожнечу, відвернувшись до стіни. Сонце вже пекло з відчиненого віконця, але це зовсім не заважало їй лежати.
— Гарна погода, схоже, — сказала я, та це також не подіяло.
Після пар я вирішила набрати номер Наді, бо, на диво, вона сьогодні була відсутньою в інституті. Я набрехала викладачу, що в подруги боліла голова, але натомість отримала недовіру з його боку. Бо по очам бачила, як Володимир Семенович зрозумів, що: а) я не вмію брехати та б) з Надею все добре.
Загородній також, схоже, зрозумів, що щось тут не те. Тому після занять ми з ним знову зустрілися, аби поїхати до його оселі у Фастові, щоб підготуватися до майбутніх іспитів. І розмова мене також не оминула.
— То що з подругою насправді? — спитав Давид, помітивши моє знічене обличчя.
Нервуючи, я потирала свої долоні, та піймавши серйозний погляд хлопця, відповіла:
— Напевно, ображається за вчорашнє, — тихо прошепотіла я.
— М-м-м, — протягнув Давид, ніби нічого і не очікував від Наді.
— Та вона хороша! Просто… просто…
— Маніпулює тобою! — відказав Загородній, та поглянув на мене, враз зупинившись.
Сніг вже перестав йти, але навіть з цим вуличка була повністю в м'якій пелені, що була схожою на цукор, який сяяв на сонці. Я посміхнулась, згадавши, як мріяла побувати в Києві та зловити своїми долоньками кілька сніжинок. Мамця завжди казала, що в серці країни вони особливіші.
— Ні, — відповіла я, повернувшись до тями. — Вона моя єдина подруга… Та й… батько заблокував її рахунки, тому не знає до кого піти!
— Мені б її проблеми! — вигукнув Давид. — Батько забрав автівку та я мав поїхати до незнайомого гуртожитку! А сусід ще той подарунок, — скривившись, мовив хлопець.
— Розумію…, — прошепотіла я.
— Хоча… із заблокованими рахунками й справді кепсько, — посміхнувся він, в бажанні мене підтримати. — Та не бігай за нею більше. Добре?
У відповідь я кивнула головою, розуміючи, що тягар потроху спадає з плечей.
Під ногами скреготів снів, і це так підіймало мені настрій. Не розуміючи, що кроки стають повільнішими, я добряче відстала від Давида, а тому у висновку бігла за ним, розмахуючи руками, аби спинився. Схоже, це розсмішило його.
Через деякий час ми знову опинилися в домівці, і я згадала, як наче тільки сьогодні встала рано-вранці, а потім їла запашний чизкейк з хлопцем мрії. М-м-м, і досі відчуваю його смак! Це були такі чарівні миті життя!
Мамця Загороднього, тобто пані Олеся, зустріла нас своєю сяйливою усмішкою. Біля їхньої хати була прочищена стежка від снігу, тому ми легко змогли дібратися до, безпосередньо, самої домівки.
— Пані Олесю, а це ви що, з самого раночку розчищали райшток? Пам'ятаю, коли батько з раночку розчищав стежку до нашої хати, то частенько допомагав знайомому розчистити ще й вагаш! Тому врешті-решт приходив додомцю наче той вакар і шкірився ж як потім, кажучи: “Чого се вдома сидите? Не працюєте?”. Та всі ми знали, що всередині він радів, — хутко проказала я, майже не зупиняючись, бо прохолода не давала стояти ані хвилини на місці.
— О, що ти, люба! — вигукнула пані Олеся. — В нас на цю справу є справжнісінькі працівники!
— Справді? — не зрозуміла я. Та потім згадала, що батьки Давида доволі багаті, тож це можуть собі дозволити без усіляких перепон.
— Краще підемо до будинку, бо я взагалі починаю переставати розуміти свою любу дівчину, — засміявся Давид, повівши мене до оселі.
На кухні, сівши за довгий стіл, ми попили гарячого чаю з імбиром та побазікали щодо навчання та майбутніх іспитів.
— Головне не померти під час цієї підготовки! — засміялась я, допивши свій напій.
До мене якраз підійшла покоївка Карина, аби налити ще чаю. Та Давид лише махнув рукою, зупиняючи її.
— Ми зараз підемо до мене готуватися. Дякуємо за чай! — сказавши це, ми разом пішли на другий поверх.
Підготовка йшла доволі приємно. Ми сміялися, шуткували… А маючи на увазі, що поряд лежала розгорнута книга з математики це виглядало дивакувато. Особливо, коли помічала здивоване обличчя Карини та пані Олесі, що слідкували за нами з щілини між дверима.
Бачачи їх, Давид моргав мені, і ми заспокоювались, читаючи вголос теореми та різні матеріали з конспектів. Через що ті “шпигуни” йшли собі сумні на перший поверх. Та невдовзі знов поверталися, аби продовжити свою справу.
Потроху день добігав кінця, і ми вже хотіли собі йти, але тут з'явився няньо Давида. Тепер він здавався мені зовсім іншим: добрим, але в душі крапля серйозності не полишала його батьківське серце.
— Вже йдете? — сумно запитав він, коли я вдягала свою куртку. — Думав, хоча б на чай залишетесь.
Я хотіла щось сказати, але Загородній мене перервав:
— Ми обов'язково ще приїдемо. Адже іспити чекати не будуть. А вахтерка вже скоро зачиняє гуртожиток, тож варто встигнути.
Батько Давида кивнув, але я враз повернулась до хлопця, пошепки кажучи:
— Все нормально. Я неодноразово заходила через вікно з першого поверху. Тож…
— Добре, — відказав хлопець, перевівши погляд на свого батька. — Схоже, плани змінилися.
Через деякий час, ми вже стояли біля гуртожитку. А я згадувала всі ті лічені страви, що опинилися в моєму шлунку.
— І як ти це все з'їла? — засміявся Давид, шукаючи те саме вікно, з якого я неодноразово лазила за різними потребами Надії.
— Дуже просто! Якщо дають, то варто брати. Це наше Яворівське золоте правило, — відповіла я, погладжуючи живіт.
Нарешті знайшовши віконце, Давид допоміг мені у нього залізти, а потім і сам собі проліз. Вахтерка голосно дрімала, тож ми не мали проблеми пройти до своїх кімнат. Попрощавшись, рушила до своєї кімнати, думаючи, як там Надя.
Зайшовши до середини, я помітила, що нікого не було. Та кімнатка, на диво, була відчинена.
— Я думала, ти не повернешся! — повернувши голову, помітила Надю, що тримала швабру. Схоже, поцуплену у сусідів.
— Все добре? — спитала я, перевіряючи рукою, чи подруга не захворіла.
На це Надя лише голосно вигукнула, прибравши мою долоню з її чола:
— Я думала, що ти… переїдеш до іншої кімнати…
Я аж ледь не впала від такого зізнання. Невже боялася, що робитиме все сама?
— Я б точно таке не утнула. Все одно бачилась би з тобою в інституті, — усміхнулась я, лігши на м'яке ліжко.
Та це аж ніяк не підняло настрій моєї цімборашки. Вона залишалась серйозною, та потім і собі присіла поряд на моє ліжечко.
— Ти також думаєш, що я погана подруга? — враз спитала вона.
Я хотіла щось відповісти, та згадала купу роботи, яку перекладала на мене цімборашка, і настрій враз погіршився.
— Бачу, що також.
— Ні, ні! Надю, я…, — та слова наче самі по собі застрягли у горлі, не в змозі вилетіти з рота.
Тривала мовчанка не довго.
— А знаєш, коли мама пішла від батька, то він повністю перемикнувся на роботу. Аби я не плакала, давав кожен день кишенькових грошенят, а потім зрозумів кого виростив. Я залипала в інтернеті та думала тільки…
— Про себе, — завершила я та враз підвелася. — Через це ти перекладала на мене всю свою працю? Так?
Подруга кивнула.
— Та ти не така вже й погана, — я посміхнулася та підняла руку вгору, ніби ловлячи долонею світло від лампочки. — Просто не навчена, от і все! Я тобі допоможу! — вигукнула я, та помітивши збентеження Надії, додала: — Поки мінімум інтернету, і максимум зусиль, окі? Чи як ви там кажете?
На це Надя аж сплеснула в долоні. Узявши телефон, дівчина хотіла знову записати нове відео, але я забрала його, та замахала пальцем, прицмокуючи.
— Е, ні. За порушення мінус двадцять хвилин на день!
— Але ж мої підписники не чекатимуть! — запротестовала подруга.
— Не почекають? А на допомогу теж вони прийдуть? Світ інтернету та світ реальний відрізняються. А друзі залишаються не в підписниках, а поряд. Тут, — я вказала на себе та усміхнулась. — Розумієш?
Опустивши очі, Надя ледь помітно зашморгала носом. Я хотіла щось відказати, та чомусь натомість серйозно додала:
— Це на мене не діє. Тому або повертаєшся до реальності та самостійності, або цей гаджет…, — я замахнулася у відчинене вікно.
— Ні, ні! Я все розумію! Розумію! — закричала цімборашка, зупиняючи мене. — Більше ніяких маніпуляцій та…
— Більше праці, — завершила я.
Тож наступного ранку я повинна була спостерігати знічений погляд Давида, який аж ніяк не міг зрозуміти, що Надя – відома блогерка та любителька шопінгу – тепер прибирає в кімнаті.
— Навіть не знаю, чи це через мої слова, чи через твою доброту, — сказав він.
— І через те, і через інше, — тільки і відповіла я, тримаючи телефон подруги та, ловлячи на собі, час від часу, сумний погляд Надії, що сподівалась отримати свій гаджет неушкодженим та живеньким.
Пояснення слів:
Цімборашка – подруга;
Няньо – батько;
Райшток – стежка;
Вагаш – стежка для овець у горах;
Вакар – людина, яка підтримує вогонь та варить їжу на полонині пастухам;
Шкірився – сміявся.
