Раді Вас бачити!

Давид.

Два тижні минуло як один день. Кожного дня пари та бібліотека. Останні два тижні з неї ні ногою. Ну, як ні ногою? Після пар я йшов у бібліотеку при інституті та сидів там за ліченими книжками. Вже не згадаю скільки я встиг за цей час їх прочитати. Здається, дванадцять книг чи то може менше? Не пам’ятаю. Пам’ятаю, що декілька днів підряд брав книжки та йшов з ними у гуртожиток. Приходив у кімнату, мій сусід по кімнаті весь час грав у гру, що не можливо було сконцентруватись. Його вигуки по типу “Куди ти прешся?!”, “Треба покращити скіли!”. Ну, звичайно ж була присутня не цензурна лексика. Куди ж без неї? Та коли я сідав з книжками на ліжко, тільки-но розклав все, вмостився зручно з ноутбуком з зошитами так цей геймер, на ім'я Андрій закінчував грати та лягав спати. Його навіть моя тьмяна лампочка та світло від ноутбука дратували. І він весь час гримав на мене. Я ж на нього не звертав уваги. Вперше коли таке сталося, я звісно ж сказав декілька “ласкавих” слів та схоже він їх не зрозумів. Дома б мені ніхто нічого не казав, навіть батько, але я сказав, що буду жити в гуртожитку значить буду!

І ось настав час здачі роботи. Я пам’ятаю як склав дві копії роботи в теку та коли мене попросили дати одну роботу, я зрозумів, що у теці лише одна, а все інше то пусті аркуші про всяк випадок. Та це мене аж ніяк не налякало, адже роботу робив сам та вчитувався в кожне слово, тому запам’ятав усе до слова. Розповідаючи роботу, я дивився в аудиторію та помітив як один з моїх однокурсників посміхається. І я зрозумів, у кого друга моя копія роботи... звичайно, що у друга Діани, Назара Величко. Ох, дав би йому по макітрі декілька разів, щоб думав, що робив. Коли ж дізнався, що зі знятим балом я отримав чотири бали я зрадів та зрозумів, що час витрачений на підготовку роботи минув не дарма.

Наступна пара мене здивувала, але й потішила. Знову робота з Діаною, це напевно, щоб я зрозумів, що робота в парі все ж важлива. На парі я сидів та згадував, які у мене є книжки з англійської у гуртожитку. Річ у тім, що єдиний урок, який подобався мені у гімназії, була англійська... Ще й вчителька красива була. Та то таке, бо коли дізнався, що вона пішла у декрет, то якось стало не весело.

Виявилось, те, що важливі книжки я залишив випадково дома. Так не хочеться туди повертатись, але, що поробиш якщо треба. Всю дорогу, що робив, думав, хоч би батька не було дома. Взяв Діану з собою. Ми підійшли до воріт подвір’я, ця дівчина стояла з відкритим ротом та дивилась на це все, а мені тільки смішно було. Напевно, що у селі Яворів ні у кого такого розкішного будинку немає.

До нас вибігла мама, так саме вибігла спускавшись сходами. Вона мене так обійняла, що якось ніяково було перед однокурсницею, що мене ось так обіймають як маленького хлопчика. Та, що поробиш, мама є мама. Вона давно мене не бачила, тому й реакція на мою появу дома була така. А на Діану як вона подивилась, словами не описати. Поки я шукав у книжках потрібну нам книжку, Діана роздивилась мою кімнату до дрібниць. Нарешті я знайшов книгу. І якраз нас покликали до столу, погодились, то треба залишитись хоча б на пів годинки.

Ми зайшли на кухню. Мама вже сиділа за столом. А на столі стояли три десертні тарілочки та виделки, три чашки, а по середині тарілка з фруктами та невеличкий пиріг. Карина як відчувала, що ми приїдемо, то зробила мій улюблений пиріг.

Мама запросила нас за стіл. Діана сіла навпроти моєї мами, а я сів між ними. Карина налила нам чай та поклала по шматочку пирога, а після вийшла з кухні. Діана весь час слідкувала за діями Карини. І ось наче хотіла запропонувати їй свою допомогу. Та я думаю, що ввічливість, яка все ж таки присутня в ній не дозволила це зробити.

Ми почали розмовляти:

— То ти кажеш, що ви разом робите спільну роботу? — спитала мама та подивилась на мене, а після на Діану.

— Так. Ось задали проєкт зробити з англійської мови. Приїхав, щоб взяти книгу.

— Я дуже рада тебе бачити, синку — мама поправила моє волосся, а я тільки зі зніяковілим поглядом подивився на маму та краєм ока побачив як Діана посміхнулась. Мама перевела погляд на однокурсницю — Давид мені вас не представив належним чином. Не сказав як вас звати.

— Діана... — тихо промовила дівчина — Діана Лашкевич.

— Приємно познайомитись. А мене звати Олеся Іванівна — Діана посміхнулась.

— Мого няньо також звати Іван — воу, такого я не очікував почути.

— У вас якийсь говір... ви часом не із Закарпаття приїхали?

— Айно... тобто так — сказала зніяковівши одногрупниця — я з села Яворів.

— Вау — вперше бачу такою маму. Вона здивовано подивилась на Діану та посміхнулась на всі тридцять два.

— Чому тебе це так здивувало? — спитав з непорозумінням я.

— Ах, так. Ти ж не знаєш звідки я родом... тобто не я, а моя мама. Ти її ніколи не бачив, бо ми з нею серйозно посварились, ще до твого народження. Звідтоді я з нею не спілкувалась взагалі. І не знаю чи з нею все добре —  мама стенула плечима.

— Тобто?

— Моя мама з цього села — ми з Діаною сидимо та здивовано дивимось на маму — тому, Діано, говори як знаєш, я все зрозумію.

— Зате, я не зрозумію — сказав я та подивився на маму.

Загалом розмова наче пішла про мене, я багато їх фраз не розумів. Розумів тільки деякі слова які чув від Діани вже, типу слова: Айно, кавіль, безлич. Чесно не вслуховувався в їх розмову, зате Діана з легкістю знайшла спільну мову з мамою. Я просто у шоку. Але почув після питання у свою адресу:

— Давиде, то виявляється ти вдруге будеш робити з Діаною роботу?

— Ем... так — я стенув плечима — в перший раз я не зміг все вивчити.

— Зате сьогодні роботу здав на відмінно. Молодець — похвала від Діани? Серйозно?

— До речі, синку. Твоя машина вже у гаражі... але ключі у тата. Він сказав, щоб я їх тобі не відвезла — ну, так. Вона може це зробити. Не дивлячись, що я їздив по трасі як божевільний.

— Зрозуміло, але я їх найближчим часом не побачу, як й саму машину.

Поговоривши ще пів години (мама не відпустила нас так швидко та й цікава розмова була) мамі подзвонив тато та сказав, що за пів години буде дома. Він завжди попереджає, щоб Карина встигла до його приїзду накрити стіл чи то на обід, чи то на вечерю. Тому я вирішив, що нам час вже йти, адже не хочеться з ним зустрічатись. Мого вчинку Діана звісно не зрозуміла, а ось мама зрозуміла та сказала, щоб я їй дзвонив. За декілька хвилин як вийти з будинку Діана пішла у вбиральню, що дало привід нам з мамою побути наодинці.

— Давиде, ця дівчина така мила. Ти з нею зустрічаєшся?

— З чого ти це взяла? Ми з нею просто однокурсники, які разом роблять спільний проєкт.

— Ох, синку, я так не думаю.

— А я не думаю, що між нами щось буде — мама посміхнулась.

— Згадаєш ти мої слова ще. Я колись була не права?

Чесно, все те, що говорила мама й про мої перші стосунки з дівчиною… єдині стосунки, про навчання у гімназії, про навчання в цьому інституті, то все було правда. Вона наче як той екстрасенс, що бачить майбутнє.

— Ти помиляєшся.

— Зовсім, ні — мама знову поправила моє волосся, а після ми побачили, що у коридор зайшла Діана.

— Все нам треба їхати.

— Приїжджайте, я буду вас рада бачити.

Ми вийшли з будинку та пішли до станції електрички. Ми йшли мовчки та слова один одному й жодного не сказали. Діана лише трохи посміхалась та і я з таким самим обличчям був. Нарешті побачив маму. А її реакція була очікувана. Вона мені дзвонила щодня та переконувала повернутись, але я їй відповідав чітко, що буду жити у гуртожитку. Умови й близько не які дома зате ніхто не контролює та не кричить з кожної можливості... під настрій тата, так би мовити.

В електричці їхали теж мовчки. Але тишу все ж порушила Діана:

— У тебе дійсно хороша мама.

— Як я й казав, найкраща — ці слова мене змусили посміхнутись на всі тридцять два зуби — я не думав, що ви знайдете з нею спільну мову.

— Сама не очікувала такого — сказала дещо зніяковівши Лашкевич. Після всю дорогу ми розмовляли про будинок, велику територію, де мій дім. Діана ще раз нагадала, що я дурень, що з’їхав з будинку, змінивши його на гуртожиток. Та якось зачіпати тему про батька я не хотів, тому й погодився зі всіма її словами.

Ми підійшли до гуртожитку. Побачивши, що біля входу стоїть той самий друг Діани, ми зупинились, бо цей хлопець сам до нас підійшов.

— Ти знову до Діани лізеш?!

— Я до неї навіть пальцем не доторкнувся. А, що ти за неї так тремтиш?

— Я її друг.

— Який закоханий у неї по вуха — додав я. Діана зніяковівши подивилась на мене та на Величка.

— Може досить про мене говорити?! Я взагалі-то вас чую! — Величко наче не почув її фрази тому знову налетів на мене зі своїми словами про Діану. А мені все ж вдалось перевести тему, бо бачив як на всі ці слова реагує однокурсниця.

— До речі, поверни мені мою роботу. Завтра, щоб вона була у мене!

— Я нічого не збираюсь тобі повертати, сине, багатія!

Мене ці слова не аби як зачепили, тому я налетів на нього та й він не проти був мене вдарити.

— Хлопці! Розійдіться по різні боки! Що з вами?! — крикнула Діана, ставши поміж нас — ти йди у свою кімнату! — Вона подивилась на мене — а, ти... я поки що не хочу тебе бачити. Охолонеш, прийдеш, поговоримо! — Не думав, що ця дівчина може так кричати на нас. Поставивши нас на місце, вона видихнула. Назар розвернувся та пішов в сторону зупинки, а я пішов у будівлю гуртожитку.  Діана ж так й залишилась стояти на вулиці.

А день так добре починався та вечір перекреслив всі ті позитивні емоції, які були. Я зайшов у кімнату, на щастя Андрія немає. Цей геймер ще не повернувся. Я ж підійшов до дзеркала та подивився на себе. На обличчі є маленький поріз, який був два тижні тому, але тепер новий, бо того вже не було. Я думаю, що у Величка теж щось від мене є. Якийсь синець точно буде. Ці думки викликали на моєму обличчі посмішку. Я взяв аптечку та обробив собі цей поріз. Хоч би не зустріти Зорю сьогодні, бо так не хочеться згадувати цей випадок... принаймні зараз. До речі, як згадав про неї, то все ж скажу пару слів. Вона після того вечора коли загубилась сама нікуди ні ногою. Весь час проводить час з Уляною, з двоюрідною сестрою. Вони разом всюди, як то кажуть не розлий вода. І мене це тішить, але все одно якось страшнувато. Вони ж можуть удвох загубитись десь... та декілька разів бачив цю Уляну скажу одне, ця дівчина мовчати не буде. Вона не сяде як Зоря десь на лавку та не буде плакати. Уляна знайде якийсь вихід. У цьому я впевнений... Але все ж страшнувато.
 

Пояснення слів:

Айно — так;

Кавіль — кава;

Безлич — негідник.