Раді Вас бачити!

Давид.

Татів водій нас завіз додому. Я то додому аж ніяк не поспішав, а ось Зорі додому треба було їхати. Сьогодні має заселитись у гуртожиток, а вона цього ще не зробила, та де там у неї ще й речі не зібрані. Тому вона швиденько побігла додому збирати речі. А я тим часом зайшов у будинок. Мене за обіднім столом вже чекають батьки, але мені зараз аж ніяк не до обіду. Єдине, що хочеться — це прийняти душ та випити чашку міцної кави. Але тато все вирішив за мене та наполіг аби я сів до них за стіл. І мені дійсно це довелось зробити.

— Що хотів? — запитав я, дивлячись на тата.

— Як минув перший навчальний день?

— Жахливо...

— Чому? — запитала мама. Вона вже почувається значно краще, тому, що це видно по її стану, а ще вона усміхається.

— Ну, по-перше, мене жорстоко розбудили — я подивився на тата злим поглядом — по-друге, він не дав мені прийти у нормальний стан та запхнув мене в автівку в ось такому вигляді — мама на мене подивилась та скривилась. Я зрозумів, що їй зовсім не сподобався мій зовнішній вигляд — по-третє, коли ми їхали, то почули як кричить одна ненормальна дівчина. І як виявилось ми з нею однокурсники. І останнє, довело мене до сказу. Ми з нею будемо робити завдання у парі — сказав я та скривився. А у думках у мене було одне. Нічого я не буду з нею робити! Нехай робить все сама. Я взагалі не хотів йти вчитися та заради того, щоб не їхати нікуди з бабулею все ж погодився. А тепер то думаю, а чи не дурість я зробив? Може, коли б поїхав, то там було б краще? Та цього я вже не дізнаюсь ніколи. Зате буду знати все про своїх однокурсників особливо про цю Лашкевич. Яка мене сьогодні так вибісила, що аж нікуди та й зіпсувала мій не без того поганий вигляд своєю водою.

— То це нічого. Робота у парі тобі піде тільки на користь — сказав тато, мама його підтримала чого я зовсім не очікував.

— Я краще піду. Хочу себе до ладу нарешті привести — я встав зі стільця та пішов у свою кімнату. Між моєю кімнатою та гостьовою є спільна ванна кімната. Зручно, що не треба виходити у коридор та плентатись по ньому до ванної кімнати. У нас в будинку не одна ванна кімната, а чотири. Між моєю та гостьовою кімнатою. Між батьківською кімнатою та татовим кабінетом, потім один окремо на другому поверсі та один на першому. Тільки-но зайшов у ванну кімнату як почув дзвінок свого телефону. Та мені хтось дозволить нормально прийняти душ, га?! Я подивився на екран телефону та побачив миле личко Зоряни. Я швидко взяв слухавку та почув веселий голос на тій стороні дроту.

— Слухаю.

— Давиде, можеш мене підвезти через годину до гуртожитку.

— А сама? — мені вже стало цікаво яке вона вигадає виправдання, щоб не їхати одній.

— Не хочу самій їхати, бо ще заблукаю. І ще до того ж хто мені мої речі допоможе донести у кімнату — а ось воно що. Все ж оригінальне щось вигадала.

— Добре. Зустрінемось за годину. Я під'їду до твого двору, щоб було зручніше.

— Домовились — Зоря поклала слухавку, а я нарешті пішов приймати душ. Включив воду, вона зразу потрапила на мене та ще й холодна. Це дало мені зразу освіжитись, так би мовити. Стояв ось так декілька хвилин, а після вийшов з душу. Нарешті відчуваю себе людиною. Зробив більш-менш нормальну зачіску, не залишаючи розтріпане волосся у всі сторони. Вийшов з ванної кімнати та одягнув одяг в якому повезу Зорю в Київ. Це ж треба поїду сьогодні туди вдруге.

Я спустився на перший поверх та побачив тата. Він в цей час збирався виходити з будинку. У нього запланована якась зустріч в якомусь з готелів.

— Поки ти не поїхав, я хочу тебе попередити, що повезу Зорю у гуртожиток. Попросила аби я допоміг. Тому я можливо сьогодні повернусь додому пізно.

— А тато Зоряни чи його водій не можуть цього зробити?

— Ні. Зоря попросила саме мене. Я думаю на це є якісь причини.

— Ну, добре. Добре, що хоч попередив — сказав тато та вийшов з будинку. Ну, тепер я впевнений, що від тата мені не дістанеться. І це добре, адже ненавиджу коли він на мене кричить та сердиться.

Година минула швидко, встиг тільки каву випити та поговорити трохи з мамою, яка казала, що робота в парі це цікаво та піде мені на користь. Вона повторила слова тата та пояснила чому вона так думає. Це типу командна робота, вона повинна зблизити людей, щоб ті спілкувались. А яке спілкування може бути з тою дівчиною? Я ж половини її слів узагалі не розумію.

Я під’їхав на своїй автівці до будинку Зорі. Вона зразу вийшла з подвір’я та витягла з нього дві валізи та велику сумку. Від такої кількості валіз та сумки я аж рота відкрив.

— Зоря, ти що вирішила всі свої речі перевезти?

— Ні. Тут й половини моїх речей немає. — я почав складати валізи у багажник. Вони ледве влізли, бо він невеликий. Довелось сумку покласти на заднє сидіння.

— А, що ж тоді у валізах?

— Речі, їжа, мама мене без неї не відпустила б... і звісно ще книжки, зошити та купа інших дрібничок.

— Ясно. Ну, що тоді їдемо. Скажи адресу — ми сіли у машину, Зоря сказала адресу гуртожитку. І я її повіз в гуртожиток.

Ми їдемо вже двадцять хвилин у повній тиші та раптом почув запитання від Зорі:

— Давиде, що сьогодні у тебе сталося? Ти якийсь роздратований був. У ресторані весь час мовчав, а про зовнішній вигляд взагалі нема чого казати.

— День не задався. Зранку тато розбудив, виливши воду на обличчя. А ще й в інституті було дуже “весело”.

— Сарказм — підкреслила Зоря — що ж “веселого” було?

— Пам’ятаєш голосливу дівку на дорозі сьогодні чули?

— Так, і, що?

— Вона моя однокурсниця... Діана Лашкевич. Все б було нічого, якби викладач з якогось переляку не поставив нас у пару... повинні зробити одну роботу.

— Воу. Це дійсно “весело”. Вона тобі не подобається.

— А по моєму голосу зараз чутно, що я про неї говорю із захопленням?

— Ні. Вона тебе бісить — зробила висновок подруга.

— Та годі про неї. Ти скажи як ти будеш їхати на перегонах. Якщо навіть зараз за кермо сісти не захотіла. Чи вже передумала?

— Не передумала. Якось то буду їхати. Почекай, ти думаєш, що я ні на що не здатна?

— Я навіть не думав про це. Не вигадуй нісенітниці. Я знаю, що ти добре вмієш їздити — я зупинив автівку на узбіччі. Зоря цьому здивувалась.

— Чому ти зупинився?

— Сідай за кермо — Зоря підняла одну брову та здивовано подивилась на мене.

— Перепрошую. Що ти сказав? Хочеш аби я сіла замість тебе?

— Слабо?

— Кому слабо? Пфф... мені зовсім не слабо — ми помінялись місцями. Зоря завела машину. І на великій швидкості поїхали по трасі. Оминала автівки всі тільки так. Коли побачила поліціянтів, то трохи натиснула на гальмо, щоб не отримати штрафу. А якби отримала, то штраф оплатив би все одно я.

Ми доїхали до гуртожитку, вже о восьмій Зоря заселилась в гуртожиток. Я допоміг занести її речі та навіть вдалось познайомитись з її сусідками, які зовсім не є її однокурсницями, ба більше вони на курс старші за неї. І як я зрозумів, у них цікавий стиль життя. Весь у вечірках, бо коли ми зайшли у кімнату. Там був безлад, навіть гірше ніж у мене в кімнаті.
 

Допоміг подрузі, я зібрався їхати додому. Виявилось, що вже близько до опівночі. Їду дорогою на виїзд з міста та бачу знайому дівчину... Так це ж моя нова знайома, Діана Лашкевич. Вона йде та щось тримає у руці. Я зупинив автівку та вийшов з неї.

— Лашкевич, це ти? — дівчина підстрибнула, мабуть, не очікувала почути когось позаду себе. Підстрибнувши, вона повільно повернулась до мене обличчям. На ньому можна було прочитати, що їй страшно. То якого дідька вона на вулиці ходить?

— Я — вимовила тихо дівчина.

— Чому ти на мене дивишся ніби привида побачила?

— Ти мене налякав.

— Що ти вийшла з гуртожитку проти ночі?

— Моя нова цімборашка болісно благала, щоб я сходила по газировку.

— Хто? — з непорозумінням запитав я.

— Подруга — сказала вона перед тим стукнула себе по лобі, наче зрозуміла, що я її слова зовсім не зрозумів.

— І ти ось так погодилась?

— Довелось... у мене вибору не було — дівчина стенула плечима.

— Ясненько. Може тебе підвезти? — не очікуючи від себе, запропонував їй допомогу.

— З таким як ти нікуди не поїду.

— Добре. Провчи мене, але май на увазі вночі тут страшнооо... — сказав я пошепки, а у дівчини ніби око почало сіпати — можливо навіть привиди якісь ходять. А ти тут залишишся сама самісінька. Он дивись якийсь привид вже за тобою стоїть — дівчина перелякано озирнулась, а я в цей час швиденько сів у машину та натиснув педаль газу.

— Ах, ти ж безлич! — крикнула вона якесь не зрозуміле для мене слово, що дало мені привід зупинитись. Я під’їхав задом до неї.

— Я не зрозумів що ти тільки що сказала, але все ж може тебе дійсно підвести? А то ти вся дрижиш. А до гуртожитку ще йти і йти — дівчина все ж погодилась сісти у машину. Напевно розуміла, що я таки правий. І можливо, що там її подруга вже зачекалась та вся на нервах, хтозна. Всю дорогу ми їхали у тиші. Я нічого у неї не питав, а вона й слова не вимовила тільки притискала до грудей пакет у якому я так зрозумів лише пляшка газированої води.

Зупинивши автівку навпроти дверей гуртожитку, я подивився на свою однокурсницю.

— Все, приїхали — дівчина подивилась на мене та підняла кінчики губ, роблячи вигляд ніби посміхається.

— Дякуву — почув я тихе її слово. Вона швидко вийшла з автівки та побігла у приміщення гуртожитку. От цікаво, як вона о такій пізній годині вийшла з гуртожитку? Там же наче є розклад та після одинадцятої нікого не впускають та не випускають. Не знаю, та це взагалі не мої проблеми, а її.

Пояснення слів:

Цімборашка — подруга;

Безлич — негідник; 

Дякуву — дякую.