Раді Вас бачити!

Давид.

День сьогодні був веселий. Йдучи додому, я все ж запросив Діану на побачення. Її емоції мені були не зрозумілі. Вона здається не знала куди себе подіти. А після все ж погодилась піти, на моє щастя, адже така б ганьба була в очах Зорі. Як це тобі відмовили? Вона б напевно сказала, що я щось неправильно зробив. На щастя все пройшло добре.

Ввечері до мене причепилась моя найкраща подруга. Вона у мене все випитувала, а що мені відповісти? Як Діана не сказала “Так”, але запитала о котрій та де? Це, як на мене, звучало б смішно. Та коли дійсно розповів як було насправді, Зоря лише посміхнулась та сказала “Вона ж погодилась. І не важливо як саме”. А після додала: “Завтра зранку зустрічаємось з тобою та їдемо купувати їй подарунок. Квітів не достатньо!” Я звісно здивувався, але сказати Зорі, щось по типу “Ні, квітів було б достатньо”. Язик не повернувся б.

І ось він ранок. Зоря зайшла до мене у кімнату рівно о дев’ятій ранку, як домовлялись. Ми пішли у сторону ТЦ. А після й зайшли в нього.

— Куди ти мене ведеш?

— В ювелірний магазинчик — відповіла подруга.

— Ювелірний? — з непорозумінням запитав я — що ми там робити будемо?

— А то ти не знаєш, що роблять у магазинах. Люди купують у них різні речі, дурко. Купиш Діані якусь прикрасу — вона взяла мене за руку та потягла в перший ліпший магазинчик.

— Наприклад?

— Наприклад, якийсь браслет чи то ланцюжок. Можеш собі таке дозволити.

Ах, ну, так. Звичайно, що можу. Грошей кури не клюють.

— Згоден з тобою, куплю їй ланцюжок, бо не знаю який саме браслет їй підійде чи буде він якраз на неї.

Ми зайшли у магазинчик; прикрас тут багато, що й очі розбіглись. Зоря за мене вирішила, який саме ланцюжок я повинен буду подарувати Діані. Якщо бути чесним, він мені дуже сподобався. У моєї подруги є смак на всі ці ювелірні вироби.

Купивши ланцюжок, я поїхав назад в гуртожиток. Я почав вибирати, що одягти, на щастя без допомоги Зоряни. Їй зателефонувала мама та попросила аби вона приїхала додому. Не вибирав довго одяг, зараз осінь та погода ніяка, тому одягнув блакитну сорочку та чорні джинси. Цікаво, як виглядатиме Діана? Я щось думаю, що ця дівчина виглядатиме неймовірно... У неї є смак та й помічниця є, яка скаже свою думку.

Загалом, я купив розкішний букет червоних троянд, класика. Не знаю, які саме квіти подобаються Діані, та сподіваюсь, що троянди їй сподобаються.

Під’їхав до ресторану на таксі. Ресторан, про який я думав, тобто ресторан батька Зорі. Я його орендував на дві години, думаю, що цього часу нам вистачить. Та ресторанчик знаходиться за межами Києва, а саме за три кілометри від міста. Приїхав о 12:55, став біля дверей ресторану та почав чекати на Діану. Сподіваюсь, вона не запізниться на побачення на дві години, як це було тоді коли ми мали почати нашу спільну роботу над проєктом.

Стою тут вже як десять хвилин, я побачив, що до ресторану під’їхало таксі. І хто це приїхав? Звісно, що Діана. Я підійшов до автівки, відчинив дверцята та подав дівчині руку. Вона вийшла з машини, та швидко поїхала. Я подивився на Лашкевич. Вигляд має дійсно, неймовірний. Її одяг можна було роздивитись весь. Одягнена в бордову сукню, яка підкреслює її талію, тим, що на поясі висить коричневий ремінець. Також її пальто, воно було розстібнути, тому й легко роздивитись сукню. Пальто бежевого кольору та такого ж кольору шарф, але він був не тільки бежевого кольору, але ще й у чорну клітинку. А волосся... Її хвилясте чорне як смола волосся лежало на плечах. Вона подивилась на мене та посміхнулась.

— Це тобі — я дав їй букет троянд.

— Дякую — тихо сказала вона.

— Не знаю, які саме квіти тобі подобаються, та сподіваюсь ці тобі сподобались.

— Квіти просто неймовірні — вона подивилась на них, а після вдихнула їх аромат — а взагалі мені подобаються польові квіти.

— Ну, що ж буду знати. Ходімо у середину — я відчинив двері, першою зайшла звісно ж Діана, а я після неї. Ми зайшли у зал, Діана роздивилась його.

— Ми, що тут будемо самі? — з острахом запитала вона.

— Так — вона подивилась на мене, а в її очах можна було дійсно розгледіти страх. Завезли не зрозуміло куди. Навкруги нікого, ні душі та тільки я поруч.

Якщо так подивитись, то біля ресторану є парк, а за ним вже починається ліс. Я думаю, коли ми вийдемо з ресторанчика, то прогуляємось тим парком.

— Боїшся? Дарма. Я тебе не вкушу. Все добре — сказав я та посміхнувся, Діана наче видихнула, але цей її погляд мені все-одно був не зрозумілий. Дівчина почала оглядати залу. А вона дійсно красива. Дерев’яні золотисті стіни підлога теж дерев’яна, майже схожа кольором на стіни. На стінах висять різні картини. А посеред зали стоїть один єдиний столик для нас. Я довго думав, що ми будемо їсти. В голову нічого нормального не лізло. Занадто прості страви по типу картопля пюре з відбивними чи то з котлетами. Це банально, ми це можемо кожен день їсти. Тому на столі стояла тарілочка з канапе з червоною ікрою, на тарілках лежала риба з рисом та сезонними овочами. І звісно ж біле вино.

— Сядьмо за стіл — я допоміг сісти на стілець Діані... все по етикету, якого я не знаю як сказала одногрупниця, тоді на кухні. Сам також сів за стіл, а після відкрив вино та налив у келихи — за тебе, Діано — сказав я, а вона подивилась зніяковілим поглядом на мене, а її щічки покрились рум’янцем. Ми випили по ковтку вина та почали їсти. Спочатку мовчали, але тишу порушив я.

— Як у тебе справи? Як сім’я?

— Все добре. У сім’ї теж все добре... сумують за мною... а я за ними.

— Хочеш повернутися додому?

— Я не знаю. Буду приїжджати до них, але ненадовго, бо навчання.

— Зрозуміло. А я не хочу повертатися додому.

— Чому? У тебе ж така мама, вона дуже тебе любить...

— Мама то так, а ось батько... та ладно.

— У тебе з ним якісь проблеми? — я подивився на Діану — ой, я, мабуть, дарма це запитала — ніяково сказала вона, а я лише посміхнувся.

— Ні, все добре. Просто стосунки у нас натягнені, тому й не живу у тому палаці, як ти тоді сказала... Посварився з батьком, тому й переїхав.

На мить запанувала тиша. Я навіть не знав як продовжити цю розмову, адже ніяковість та страх ще можна було розгледіти в очах цієї дівчини.

Тому, щоб якось прибрати цю зніяковілу ситуацію, яка настала. Я встав та взяв за руку Діану. Вона подивилась на мене з непорозумінням.

— Потанцюємо? — Діана встала зі стільця. Ми почали танцювати під тиху легку музику. Під час танцю я відчув як швидко б’ється її серце... вона хвилюється.

— Все добре? — раптом запитав я, бо подумав, що можливо треба щось сказати. А це перше, що мені спало на думку.

— Айно — вона посміхнулась та підняла голову, щоб подивитись на мене. Я ж посміхнувся їй у відповідь.

Після танцю ми знову сіли за стіл, я згадав, що у мене є подарунок для Діани. Тому мені довелось залишити дівчину одну за столом, а сам підійшов до своєї курточки та дістав звідти коробочку, у якій лежить ланцюжок. Підійшов до столу та сів, а після протягнув їй коробочку.

— Це тобі, Діано.

— А, що це?

— Відкрий, побачиш — дівчина відкрила коробочку та оторопіла. Вона дивилась довго на цей ланцюжок. Я підійшов до неї та взяв його, а після повісив їй на шию — він тобі дуже пасує — вона подивилась на мене та посміхнулась, а на її очах ледь виступили сльози. Схоже, що їй ніколи такі подарунки не дарували.

— Дякуву — прошепотіла вона.

Дві години промайнули, що ми й не помітили цього. Ми вийшли з ресторану.

— Ходімо, прогуляємось парком.

— А, де тут парк? — здивовано запитала дівчина.

— Ось там — я показав пальцем вперед — треба лише по цій стежині пройти — ми пішли по цій стежині та за декілька хвилин вже й у парк зайшли. У парку мало хто гуляв. Можна було роздивитися жовті дерева з яких падає листячко. Як тільки зайшли у парк, Діана почала збирати ці жовті листочки. А я згадав в цей час як я так само збирав їх у дитинстві. Діана на кожному кроці зупинялась та підбирала листочки, щоб були по розміру, один схожий на інший.

— Я коли був малим теж ось так ходив збирав листочки. Ми після з мамою приходили додому та робили з них аплікації.

— У нас цього листя було дуже багато. Не встигнемо прибрати так знову насипалось — сказала Діана — і треба знову прибирати —  вона стенула плечима, дивлячись на мене.

Я подивився на неї, а після підійшов до неї ближче та забрав у неї це листя. Воно знову полетіло на землю, а я нахилився та поцілував її у губи. Вона подивилась на мене, на очах ледь виступили сльози та все ж вона посміхалась у цей момент. Я трохи не зрозумів від чого саме у неї ці сльози чи то від сильного вітру, який раптом почався чи через цей неочікуваний поцілунок.

— Щось не так?

— Ні, ні. Все добре — сказала швидко вона. Тоді я вдруге її поцілував. І ось так у парку навколо жовтих дерев з яких швидко злітають листя ми стоїмо та цілуємось. Наш поцілунок був якимось невпевненим… Губи Діани наче трохи тремтіли.

Ми відчули як на нас почали падати краплі та ми не звертали на них уваги, але це було дарма. Це починався дощ. Він за хвилину став таким сильним, що ми побігли з Діаною шукати якийсь навіс та невдовзі опинились на якійсь зупинці. Зупинка виглядає не красиво. Обшарпані стіни, якась старенька лавка, що ось здається, якщо на неї сядеш, то вона й розвалиться та добре, що є навіс.

Ми стоїмо обидва мокрі, а на обличчі у нас усмішки.

— Ось це весело взагалі. Який же я дурень — я почав сміятись — не подивився погоду на сьогодні. Як ти мене називала неду...

— Недуйдавий? Ти це слово маєш на увазі?

— Саме його. І зараз саме це слово для мене підходить — Діана почала сміятись.

— З ким не буває. Я теж не дивилась погоду.

— Треба зловити якусь автівку, щоб доїхати до гуртожитку.

— Ти хочеш вийти з-під навісу?

— Я іншого виходу не бачу... Це побачення мені запам’ятається надовго.

— Мені теж й не тільки дощем... А тим, що воно у мене перше — другу фразу вона сказала тихіше. Я подивився на Діану здивовано.

— Взагалі першим?

— Так — прошепотіла вона. Я стою та дивлюсь на неї здивовано. І тепер мені стали зрозумілими всі ці її емоції. Її страх, ніяковість, невпевненість, бо це у неї перше побачення. Я просто у шоку.

Нарешті мені вдалось зловити автівку. Не дивлячись на те, які ми мокрі нас водій все ж посадив у свою автівку та довіз до гуртожитку.
 

Ми доїхали до гуртожитку, я провів однокурсницю до її кімнати. Всі на нас дивились здивовано, особливо вахтерка, коли побачила нас таких мокрих, але щасливих. Я думаю, що Діану сьогодні чекає допит від Наді. І мене він не омине, тільки це буде Зоря.

Я лежу на ліжку та у голові прокручується фраза Діани: “Воно у мене перше”, тобто побачення. Її перше побачення було зі мною... З людиною, яка на початку знайомства ненавиділа її (у нас це було взаємно, та все ж), а також перший її поцілунок. Я й не очікував такого зізнання від неї та ніхто окрім мене цього знати не буде.

Пояснення слів:

Недуйдавий – людина, яка ні на що не здатна;

Айно – так;

Дякуву – дякую.