Раді Вас бачити!

Діана.

— Та не хвилюйся ти так! — Надя поглянула на мене, кисло посміхнувшись. — Цей хлопець точно нікуди не дінеться від вашого спільного проєкту!

У відповідь я лише голосно закричала у бідну подушку, яка попалася під мою гарячу руку. На дворі потроху темніло, а від першого дня я не отримала нічого корисного, окрім якогось там ворога з вишуканою зачіскою та стопкою грошенят у кишені.

— Побачу його, скручу горлянку та зроблю смачненький шовдарь на вечерю! — сказавши це, взяла подушку та сильно вдарила в неї кулаком. Та бідна річ лише впала біля мене, ніби натякаючи на те, що моїм нервам варто провітритись.

Надя відскочила вбік та ніяково розвернувшись, пішла до найближчої шафи. Там у нас тепер зберігалась вода для пиття, а щоб просто прийняти душ варто було ходити аж на третій поверх до Ірини Семенівни, або ж нашої любої вахтерки.

Недовірливо на неї поглянувши, відвернулася та заходилася щось шукати серед стосу книжок та паперів з конспектами. І тут відчула, як холодна рідина полилася за комір, і потроху почала стікати з темного мов ніч волосся. На ліжку утворилася волога пляма, а моє обличчя здивовано позирало на Надію, яка стояла прямісінько позаду мене.

— Вдих, видих, — трішки налякано перебила мої думки цімборашка, махаючи руками та тримаючи пляшку з-під газованої води. — Твої нерви варто заспокоїти, поки ти не вибухнула, як та повітряна куля.

Кивнувши, я видихнула та вже трохи спокійніше звернулася до Надії:

— Дякую, цімборашко, мені вже краще, — і широко посміхнувшись, узяла до рук книгу з філології.

Та не встигла її розгорнути, як подруга забрала в мене підручник та з серйозним виразом перевела погляд у мій бік.

— Сьогодні всім книжечкам скажемо: “Па-па!”. І не треба дякувати! — затуливши рукою рот, зупинила моє невдоволення. — Мізкам треба іноді відпочивати. А для тебе, сільська пані, це на першому місці!

— Знаю, та…, — почала була я, але Надія лише замахала головою, заховавши порожню пляшку за спину.

— Піжамна вечірка допоможе! Це найкращі ліки у світі для дівчат. Хоча, ні…, — задумалася цімборашка, — шопінг все ж на першому місці.

— Шопінг? — перепитала я, не розуміючи поняття. — Це що таке?

— Не “що”, а велич мистецтва! Хлопці дивляться футбол, беруть участь в перегонах, а такі милі панянки, як ми, — поплескала мене по плечу, — займаються шопінгом, витрачаючи купу грошенят на корисні речі.

— І які такі “корисні речі”? — продовжувала не розуміти я.

— Сукні, капелюшки, костюми та взуття… А ще збирати колекцію з відомих брендів! Але от мій вірний татусь зовсім обмежив у цьому, поставивши на меті лише здобуття стипендії та чудових оцінок, — сумно видихнула Надя. — Тож піжамна вечірка!

Ми перевдягнулися в м'які теплі піжамки з капюшонами. На верхівці в мене красувалися вушка зайченятка, а в подруги — мацура. Шкарпетки додавали затишку та якоїсь домашньої атмосфери. На столі красувалися газовані напої та різні смаколики, типу: чипсів, фруктів, печива та цукерок. На підлогу ми постелили ковдру, а поряд покидали лічені подушки та скуйовджені простирадла. Надя увімкнула тиху музику, схоже американського гурту та заходилася чіпляти на стіну гірлянду, що сяяла купою яскравих вогнів.

— А це навіщо? — спитала я.

— Аби гарно було, або ж, як ти кажеш, файно, — посміхнулась цімборашка, стрибаючи з ліжка на підлогу.

— Ти зараз подлаш провалиш! — насварилася я, вдаючи серйозність. Та коли ми вимкнули світло, і кімната засяяла ліхтарями, які всіяли цілу стіну, то я вигукнула, не стримуючи захоплення: — Ай, справді файно! — і сплеснула в долоні, радіючи нашому витвору.

— Я ж казала, що буде ду-у-уже красиво! А тепер…, — узявши ноутбук, Надя сіла на м'яку ковдру, що лежала на підлозі. Вона миттю його увімкнула та заходилася щось шукати в мережі Інтернет. — Тобі більше до вподоби мелодрами, чи от детективи із заплутаним сюжетом?

Я замислилась. Годинник, що висів на стіні пробив рівно дев'яту ночі. За вікном знов замайорів рух автівок та інших транспортів. Люди поспішали додому, а в інших будинках навпроти потроху зникало світло. Усі готувалися до сну.

— Якщо будемо ниська позирати кіно аж до сивої нічки, то Ірина Семенівна точно на нас накричить, а ще гірше: прожене звідси під “радісні вигуки” сусідів щодо важливості тиші, — думала я вголос. — Але якщо ж будемо поводитися, як ті щури у полі, то ніхто нас не почує, — радісно підсумувала я.

— Тож? — підганяли мої роздуми цімборашка.

— Тож давай якийсь страшний трилер!

Надя лише здивувалася, а потім з легкою усмішкою штовхнула мене у плече:

— Зараз я тобі таке-е знайду, що спатоньки довго не ходитимеш!

Та у висновку, після перегляду фільму, в подруги ледь помітно сіпалося око, а я не виявляла нічого, окрім спокою. Потім ми ще довгенько гомоніли щодо інституту, нових однокурсників, життя в Києві… і так розмова дійшла Назара. Як, спитаєте? Та сама не знаю, чесно кажучи! Це просто якась магія Надії, от і все.

— То що у вас з Величком? — спитала подруга, поглянувши на нігті.

— Фатьов та файний, але мені він просто як друг, от і все, — сказавши це, помітила розчарування на обличчі подруги.

— І все? Та я ж бачила, як він на тебе дивився! Особливо той сум, коли проєкт доручили не йому з тобою, а тобі з цим… ну як його? — розвела руками Надя, не в змозі пригадати мого нового ворога.

— Загородній?

— Так! До речі, а що з проєктом робитимете? — на щастя, перейшла на іншу тему цімборашка, беручи до рук чипси з яскравою упаковкою.

— Не питай! — зовсім без сил я впала на м'яку подушку, а іншою накрила своє розчароване до болі лице.

Цей Давид усе моє життя перекреслив однією товстою лінією! Йому наче байдуже на всіх. Та й взагалі… навіщо їхати вчитися в такий заклад, якщо сам не хочеш бодай щось робити? Навчатись, брати до рук підручники? Напевно, це не про нього. От не повірю, якщо хоч раз побачу Загороднього усміхненим та ласкавим до інших людей. Це не в його природі. І чому зараз не можу викинути цього швершка з голови?!

— Вилазь, Давиде! — закричавши, постукала себе по макітрі, але здивування Наді змусило мене зупинитись.

— Все добре?

— Ідеально! — відповіла я, уявивши як ходжу собі вулицею Києва та ні про що не хвилююся. Сквери, трамваї — це все неначе з казки прийшло у це місто думок та чогось більшого. Як би я хотіла просто погуляти вночі під світлом ліхтарів та ароматом свіжої кави з крамничок! Було б чудово, справді…

Потроху ми перейшли до страшних історій. Як же без них? Я почала першою:

— Одного разу в нашому селі почали зникати люди. Один за одним йшли вони вночі до сусіднього магазину, який, на диво, завжди працював. Але ніхто не повертався, — узявши ліхтарик, я направила його світло на стіну. – Поліція вже давно опустила руки, і тільки один парубок на прізвисько Войчевський вирішив перевірити хто ж є лиходієм.

— Ха! Звичайні казочки для малят! — вигукнула Надя, відвівши погляд від мене. Краєм ока я помітила її трохи налякане обличчя.

— Войчевський рівно о дванадцятій годині вирушив до того магазину, плануючи як спіймати злодія. Та він… дивом зміг повернутись. В той день в один несправний ліхтар вдарила блискавка, через що лампочка перегоріла. Але саме цікаве те, що Войчевський вправно стверджував інакше: світло в той день було, і ліхтар також сяяв, хоч і мав не працювати.

— Безглуздя! — вигукнула Надя, вдаючи байдужість.

Я ж лише посміхнулась, продовживши оповідь.

— Всі вважали чоловіка ненормальним, а тому й відправили його у місто лікуватись. Білі стіни тиснули на Войчевського, і він кожен раз при зустрічі з лікарями називав лише числа. З кожним днем вони зростали, і зростали. А досягнувши сорока семи, ніби пришелепкуватий знавець правди помер. Його знайшли лише на ранок. Поряд з ним лежав папірець з номером: “47”. На стінах красувались різні написи з числами, а лампочка, яка вже давно перегоріла в його палаті, на диво, сяяла, — в цю мить я почала вмикати та вимикати ліхтарик. — Привид Войчевського і досі ходить по світу в надії помститися усім, хто йому не вірив. Якщо на стіні побачити напис: “47”, варто тікати геть, бо… Войчевський поряд! — я голосно закричала, а Надя аж писнула зі страху.

Засміявшись, поглянула на перелякану до смерті подругу, що зарилася в подушки та оберемки з простирадл.

— Ти геть з глузду з'їхала так горлати?! — насварилася вона.

— Нам в селі такі “казочки” в дитинстві розповідали, аби вночі нікуди не ходили. Можу ще про старого вуйка з мішком за плечем розповісти, — почала була я, але Надя замахала руками, благаючи, аби я цього не робила. Тож з історіями ми поки зупинилися.

Запала тиша. В кімнаті вже давно не жевріли хоч якісь звуки. За вікном мерехтіли автівки, голосно гули мотоцикли. Я лежала на підлозі, думаючи про те, що вечірка таки вдалася. Але тут залунав голос Надії:

— Я пити хочу. Газованої водички, чи що? — вона повернула голову у мій бік. — Це через тебе я боюся навіть в туалет сходити! Тож сходи за водичкою! — благала цімборашка.

— Я все розумію, але зараз, — поглянула на телефон. Світло від екрана різало очі, але через хвилину я звикла до нього, — майже дванадцята ночі, щоб ти знала! Та й у нас є просто вода.

Але Надя не вгавала:

— Я, щоб заспокоїти твої нерви цілу пляшку газованої витратила! Тож… будь ласочка! Ну будь ласочка, подружко! — цімборашка загепала руками по підлозі та поглянула на мене сумними очима.

— На мене це не діє, — відповіла я, накривши голову ковдрою.

На мить запала тиша, а потім…

— Нікому я не потрібна… Навіть татові. Грошей не дає, найліпша подруга не любить… Я їй усе, а вона…

— Та добре! — вигукнула я, не витерпівши таких знущань.

— Ти найкраща! Одну кока-колу, будь ласка.

Змірявши її вбивчим поглядом, пішла до дверей. Так, заради якоїсь там газировки пішла бозна-куди! Сподіваюсь, що Надя якось потім віддячить.

Вийшовши з магазину, попрямувала по темній вулиці вздовж парку. Ліхтарі тут зовсім не працювали, а трамваї вже не їздили. Тиша лунала навколо, заповзаючи в найменші куточки будівель. Нікого з людей не було, і лише темна автівка з номером: “47” в кінці дивилася на мене своїми сірими фарами. Повз пробіг кіт, та це ще дужче налякало мене.

— Привида Войчевського не існує. Не існує, – тихо шепотіла, ідучи дорогою.

Вітер підхоплював мої слова та ніс своїм вихором вдалечінь, повторюючи: “Не існує… не існує… існує…”. Я лише проковтнула комок у горлі та продовжила свій шлях. Спокійний, і повний таємниць свідомості.

Але тут відчула, що хтось стоїть позаду мене, і аж ніяк не спішить йти по своїм справам.

Пояснення слів:

Будемо ниська позирати кіно – будемо сьогодні дивитися фільм;

Цімборашка – подруга;

Мацур – кіт;

Шовдарь – це делікатесний м’ясний виріб, який готують на Закарпатті;

Позирати – дивитися;

Фатьов – хлопець;

Файний – гарний.