Раді Вас бачити!

Давид.

Після того як на кухні зіштовхнувся з Діаною, настрій зник повністю. Тож коли зустрівся із Зоряною, навіть не знав, що їй казати, щоб не зачепити її поганим словом. Зоря може з легкістю образитись та й послати під три чорти. Але як виявилось, що кінець дня у подруги також був не дуже вдалим. Після зустрічі зі мною, вона на п’ять хвилин запізнилась на пару. Викладач її перед всією аудиторією сварив. І в цьому є тільки моя вина, а не її. Ми з нею порозмовляли, заспокоїлись, коли випили по келиху вина. На щастя нам вже можна пити алкоголь. За вечерю звісно заплатив я, але сума була трохи більше, ніж завжди. Зоря просто ще захотіла десерт та я теж не відмовився від нього. Подруга сказала “Хочу собі трохи зіпсувати фігуру”. Я ж тільки посміявся з цього.

Повернулись у гуртожиток за п’ять хвилин до комендантської години. Жінка, яка сидить при вході нічого нам не сказала, мабуть, не помітила нас, бо дивилась лише в журнал в якому були кросворди.

Сьогоднішній день у мене розпочався не як завжди. Зазвичай я довго прокидаюсь, ліниво встаю та йду вмиватись. Сьогодні вирішив зрання йти у бібліотеку. Я подумав, що якщо й цю роботу здам погано, то взагалі вилечу з цього інституту. Тому й пішов у бібліотеку. Вперше за все життя у мене з’явився пропуск у цей храм знань. Почав шукати потрібні книжки, шукав доволі довго, поки не знайшов потрібну, єдину книгу. А після згадав, що у мами багато книг про історію України, українську мову та й взагалі. Вона цим цікавилась та їхати додому я не захотів. Це означало б те, що я щось забув взяти й можливо, що повернусь. Тому то була єдина книга. Її читав довго та інформації у ній не дуже багато було. Списавши декілька сторінок у зошиті, я зрозумів, що втомився. Голова йде обертом й треба відпочити, тому я вирішив прогулятись парком. І що ж там відбулось? Ось це цікавенько. Почув якийсь голос дівчини, яка кричить, що її грабують я миттю опинився біля якихось чоловіків. Почав з одним битися. Й той побіг. Коли ця сутичка закінчилась, тільки тоді я зрозумів кого я захистив. Звісно ж, що Діану... вона доволі довго оторопівши стояла та дивилась на мене та після все ж підійшла. Я побачив як вона дрижить, тому вирішив, що кава для неї зараз ой як не завадить та й собі заодно купив. Обробивши мені рану, яка у мене з’явилась на обличчі, ми почали розмовляти.

— Дякую, що захистив мене.

— Я це повинен був зробити, адже батько мені завжди казав, що в будь-якому разі, якщо буде треба, то треба захистити й себе та дівчину..., але спершу дівчину — я посміхнувся.

— Мудрі слова сказав твій батько.

— А, що ти робиш у цьому парку та ще й так пізно?

— Ми з Надею ходили на шопінг, як вона це називає — вона закотила очі — і вже коли йшли додому, ця цімборашка згадала, що їй треба на пошту зайти. І залишила мене одну.

— От ця Надя... Може собі іншу подругу знайдеш?

— Та де її шукати? Вона у мене єдина подруга. Ну ще й Назар є, а так...

— А дома?

— Там у мене немає друзів. Не було часу аби їх завести — сумно сказала Діана та подивилась на мене.

— В якому сенсі “Не було часу аби їх завести?” — з непорозумінням запитав я та подивився уважно на однокурсницю.

— Дома багато клопоту. Сім’я велика, треба допомагати мамі.

— Дуже велика сім’я?

— Так. Я про неї можу годинами говорити та хто ж слухати буде?

— Я буду.

— Тобі цікаво яка у мене родина? — я кивнув головою, що так. Діана посміхнулась та почала розповідати — у мене є мама, няньо, який дуже багато працює на полі з самого ранку та до пізнього вечора. Я бачу його тільки ввечері. Він приходить стомлений, але завжди посміхається. Також є три молодші сестрички та два брати-близнюки бешкетники.

— Воу, дійсно велика родина.

— І я їх дуже люблю. Сумую за ними — дівчина зітхнула. Мені на мить здалось, що вона ось заплаче — брати... такі бешкетники, що словами не описати. То зроблять штучний сніг на кухні. Мама починає робити гомбовці так ці малі бешкетники починають гратися з борошном. На весні з ними не засумуєш. Пройшов дощ, у дворі калюжі та вони стрибають по цим калюжам та граються, що з ніг до голови у багнюці — я почав сміятися з цієї розповіді, бо все уявив.

— Цікаві у тебе брати. Я був схожим на них. Всюди ліз, де не треба. Батько сварив, а мама якось ставилась, по типу “Нехай дитина бавиться”.

— Хороша у тебе мама.

— Найкраща — я посміхнувся та зрозумів, що скучив за нею — а сестри що? Не бешкетують?

— Ні. Дівчатка спокійні, але страждають від так званої гри братів. Теж після них брудні ходять. Ми не встигли прибрати як дівчатка пробігли своїми маленькими ніжками по підлозі. А у тебе велика родина?

— Порівняно з твоєю, то маленька. У мене є лише тато та мама. Коли був малим, то хотів мати брата чи сестру, але з віком зрозумів, що мені й одному добре. Треба б було ділити все навпіл кімнату, іграшки, цукерки та все таке інше.

— Я тебе розумію як ніхто інший.

— До речі, звідки ти приїхала?

— Я з села Яворів, що на Закарпатті. Далеченько треба було їхати та все ж потрапити в Київ це була моя мрія... і ця мрія збулась.

— Але не було мрією зустріти такого хлопця як я.

— Не було.

— І яке ж перше враження у тебе від Києва?

— Спочатку було негативне.

— Чому це?

— Як тільки вийшла з території вокзалу, то зіштовхнулась з якимось парубком. Зустріла, вбила б його. Він навіть не вибачився. Просто мугикнув, що приймає мої вибачення та й на цьому все. Навіть не помітила як він виглядає — я згадав, що з кимось зіштовхнувся, коли біг до автівки Зорі.

— Я теж зіштовхнувся з якоюсь дівчиною. Й досі пам’ятаю її фразу “Ой, Леле, пробачте”... така не звична просто була.

— Так це був ти?! — Діана подивилась на мене здивовано. Я подивився на дівчину та оторопів. Невже це я з нею зіштовхнувся? Серйозно?

— Ем... схоже, що так. Хочеш вбий мене — я встав з лавки та розпрямив руки в обидві сторони. Діана почала сміятися.

— Ні. Сядь. Термін вже вийшов... Тим більше ти мені двічі допоміг. За що я можу тобі тільки подякувати.

— Тобто я пробачений? — запитав я та сів на лавку.

— Айно. А у тебе є друзі? — перевела тему Діана.

— Є. Найкраща подруга, Зоряна. Ми з нею давно дружимо... живемо по сусідству — сказав я та почув вібрацію свого телефону. Поставив його на вібрацію, коли був у бібліотеці. Я дістав його з кишені — о, про вовка промовка. Ось дзвонить — я показав телефон на якому висвітилась фотографія Зорі — я візьму слухавку — Діана кивнула головою, що типу, так. Тому я взяв слухавку та почув сумний голос подруги. Мені стало зрозуміло, що щось сталося — Що трапилось?

— Я не знаю де я.

— В сенсі?

— Я кудись заїхала, а куди? Не розумію.

— Скинь мені геолокацію, де знаходишся — за хвилину я побачив, де знаходиться моя подруга і у мене відкрився рот — що ти робиш на лівому березі?

— Не знаю.

— Перестань плакати! Я скоро приїду. Залишайся там, де зараз. Зрозуміла?

— Мг — я поклав слухавку та подивився на Діану.

— Мені треба їхати до своєї найкращої горе-подруги. Ви чимось з нею схожі.

— Чим? — зі здивуванням запитала Діана.

— Ситуаціями. Їй десь заблукати, потрапити в якусь халепу раз плюнути... і тобі теж — додав я та почав сміятися — давай я тебе проведу, а після поїду до неї.

— Краще зразу їдь, а я якось сама дійду.

— Е, ні. Я тебе проведу. А, то знайдеш собі проблеми по дорозі — дівчина погодилась, щоб я її провів. Схоже зрозуміла, що я маю рацію, та мабуть, ще й не відійшла від цього випадку, що був годину тому.

Ми йдемо до гуртожитку, розмовляємо та сміємося. Я їй розповідаю куди поділася моя автівка, а Діана лише сміється. А після сказала, що я її майже до смерті налякав своєю присутністю на вулиці в той вечір, коли підвіз її. Висновок який можна було зробити так це те, що вона боягузка. Та Діана мене почала переконувати, що це не так. Чи повірив я їй? Ні.

І раптом побачили як біля дверей гуртожитку стоїть Величко. Він побачив нас та швидко підійшов до нас.

— Діан, все добре? — стурбовано запитав він — Що ти біля неї забув?! — хлопець подивився на мене злим поглядом.

— Все добре. Назаре, охолонь. Він мене захистив та провів додому.

— Захистив? Він? Серйозно?

— Так — Діана подивилась на мене — Давиде, тобі краще піти. Їдь до своєї подруги. Дякую, що захистив мене та за кавіль — вона посміхнулась, а після подивилась на Величка. Я ж в цей час пішов до таксі, яке приїхало до гуртожитку. Сів у автівку та поїхав до горе-подруги. Їду та думаю, що ж Зорю занесло туди? Які у неї там були справи? Ну, точно задумалась, сіла в маршрутку та поїхала не в ту сторону. Вона це може, один раз це точно було. Тепер ми згадуємо це та сміємось. Думаю, що в цей раз я також їй нагадаю про той випадок.

Я за пів години приїхав туди, де повинна бути Зоря. Дорога була вільна, тому доїхав туди швидко. Я побачив як подруга сидить на лавці та плаче. Я вийшов з таксі, воно зразу поїхало. Хотів було, щоб назад поїхати у цьому ж таксі, але водій сказав, що у нього є вже інший виклик. Я підійшов до Зорі, вона підняла голову, а після встала.

— Нарешті — вона міцно мене обійняла. Я теж її обійняв. Схоже, що вона не тільки заблукала, а ще й перелякалась чогось. Може її так само як й Діану сьогодні намагались пограбувати? Але ні, речі всі на місці. Подруга перелякалась перехожих. Якісь чоловіки тільки що проходили, вони були не тверезі. Зоря сказала, що на щастя вони її не помітили. Я викликав таксі. І поки воно їхало я задав їй своє головне питання:

— Як ти тут опинилась?

— Не треба було в перехід спускатись, бо вийшла не в ту сторону. І сіла не в ту маршрутку.

— Я у шоку. Зоря, ну ти даєш. І тому поїхала не в гуртожиток, а бозна-куди?

— Так — прошепотіла вона, а після подивилась на мене — дякую, що приїхав.

— Я б тебе в біді не залишив — я й досі її обіймав та відчув як Зоря почала заспокоюватись.

Поки ми їхали до гуртожитку Зоря повністю заспокоїлась, а потім й заснула. І це ж треба, вечір сьогодні “веселий”. Спочатку Діана, після Зоряна... Ох, ці ж дівчата. Я від них просто у шоку.

Пояснення слів:

Цімборашка – подруга;

Няньо – батько;

Гомбовець – пиріжок;

Кавіль – кава.