Спочатку:
На сторінку книги
Давид.
Дні летять, пролітають повз нас. Вже тиждень як пари та спільна робота з Діаною Лашкевич невпинно роблять мої дні одноманітними. Та сьогодні день, а точніше вечір виявився дуже “Цікавим”, як на мене. Він почався як й завжди, прокидаюсь, збираюсь на пари, після й самі пари, які пролітають так, що оком кліпнути не встигаю. Після спільна робота з Лашкевич, якій треба пояснювати все і вся. Не думав, що напарниця багато що не розуміє, хоча взагалі розумна дівчина. Наша робота проходить цікаво. Перший день (не рахуємо її спізнення та ресторан) пройшов доволі цікаво. Вона частенько казала такі слова, що я не розумів. І після кожного мені не зрозумілого слова била себе по лобі. На це було смішно дивитись. І в якийсь момент я їй сказав фразу, яка її розсмішила. А фраза була такою: “Постарайся не говорити такі слова яких я не розумію, бо лоба собі розіб’єш”. На, що вона сказала, що постарається.
Після роботи з Діаною, я зустрічаюсь з Зоряною, ми разом обідаємо. Буває, що вона готує, а буває, що йдемо у якийсь ресторанчик. Це під настрій, так би мовити.
Сьогодні ми вирішили, що пообідаємо у гуртожитку. Зоря днями їздила знову додому, мама передала їй домашній сир, до речі власного виробництва. І сказала, щоб вона швидко його з’їла. Зоря звісно, що погодилась з мамою. І зробила нам на обід запіканку лише з сиру. Вона таки вийшла смачною, бо Зоря на відмінно від мене готувати вміє. Після обіду Зоря хотіла кудись сходити погуляти та я відмовився, бо втомився.
І ось він вечір, а точніше правильно буде сказати ніч. Вже о дванадцятій ночі я ліг спати. І раптом на телефон прийшло повідомлення з якогось незнайомого номера: “Давиде, це Діана. Пишу з невідомого номера, тому що купила собі інший та не встигла його тобі сказати. Мені потрібна твоя допомога. Звернутися нема до кого. Річ у тім, що я забула ключ від кімнати гуртожитку. Якщо вахтерка про це дізнається, то буде мені горе. Прийди, будь ласка”. І декілька смайликів рук ніби благає.
Я їй відправив повідомлення із запитанням: “Як це нема до кого звернутись, а Надя, а Величко?” Відповідь прийшла миттєво “Вони не беруть слухавку. Прийди, будь ласочка”. Мені нічого не залишалось як йти. Пройти повз вахтерку було не важко. Ця дама заснула, що не дивно. Швидким кроком дійшов до дверей інституту, звичайно ж він замкнений. Хто ж буде вчитися вночі, та і який ідіот буде вночі в інституті... охоронця не рахуємо, бо він повинен бути. Знайшов як зайти, роздивився спортзал та ключа ніякого не знайшов.
— Ох, Діано. Зустріну, скажу пару ласкавих слів, щоб не забувала ключі — сказав пошепки я та вже збирався було виходити, звідкись не візьмись побачив винуватицю цієї ситуації. Раптом двері зачинились. Вона почала мені говорити про якийсь годинник який я ніби забув. Та я ніякий годинник не ношу, давно його зняв.
Поки не впали в паніку вирішив подзвонити Зорі в надії, що вона не відмовить, прийде на допомогу, а головне не заблукає! Бо ж ця пані це вміє робити. Це можна сказати однією фразою: “Знаю, вмію, практикую”.
І ось, рятівниця вже з нами. І ми втрьох замкнені у цьому спортзалі. Загалом зібрались ми тут п’ятеро. Я, Діана, Зоря, Надя і чорт би його побрав Величко. Який на мене, що й дивиться якось по особливому погано. Весь час свердлить мене поглядом.
Щоб не було сумно, ми грали в гру “Правда та Брехня”. І ось завжди весела подруга Діани, ставить питання Величку.
— Назаре, а чи правда, що… — вона на декілька секунд замовкла, щоб була інтрига — Правда, що ти кохаєш Діану Лашкевич?
Величко зніяковів від цього запитання, але відповів чітко.
— Правда. Я кохаю Діану Лашкевич — Діана подивилась на Величка та так почервоніла, стала як помідор. Вона не знала куди себе подіти. І Назар здається теж. І раптом двері відчиняються. Діана підстрибує та хутко тікає за межі спортзали, збиваючи з ніг прибиральницю з відрами, які ледве б і впали з рук цієї пані. Яка до речі врятувала двох від ніякової ситуації. Та чомусь, з якогось переляку Назар теж швидко вибіг зі спортзали зі словами: “Діано, почекай!”
Ми ж під крик прибиральниці “Якого дідька ви тут забули?!” спокійно вийшли та пішли на вихід з будівлі.
Зоря подивилась на мене.
— Його відповідь мене не здивувала. Він на неї дійсно дивився закоханими очима. А на тебе якимось злим поглядом. Чому?
— Це називається “ревність”, Зоряно.
— А є привід? — Зоря подивилась на мене, а після посміхнулась — хоча, чому я питаю, звичайно, що є.
— Звідки це ти взяла?
— Я ж бачу як ти теж не байдуже дивишся на цю дівчину. Зізнайся, вона тобі подобається, адже так, Давиде? — вона штовхнула мене у плече.
— Це правда. Діана мені й справді подобається — відповів я та подивився на подругу, а після зніяковів.
— І чим же?
— Ем... Вона приваблива. Її очі, погляд у неї особливий... часто ніяковіє, щічки які завжди покриті рум'янцем. А, що саме — це її волосся, як смола. Воно просто неймовірно красиве.
— Вау, так красиво сказано. То чому ти досі не запросив її на побачення? Якщо вона тобі так подобається — я йду біля подруги та не знаю, що відповісти. І сам задумався над цим питанням. — Не гай часу, а то й увести можуть, тому, щоб сьогодні ж запросив її на побачення... ну максимум завтра. Зрозумів мене? — сказала приказним тоном Зоряна.
— Так, звичайно. Зоряно В’ячеславівно.
— Що? Як ти мене назвав? — Зоря подивилась на мене здивовано.
— А, що? Мені ось таким тоном казали тільки вчителі... ну, й батько.
— Ну, добре. До речі, що робити зараз будеш?
— Ляжу та буду спати. Ця ситуація мене якось вимотала. Треба відпочити. І бажано годин так вісім поспати. А, ти що робитимеш?
— У мене не весело взагалі... Поїду до Уляни, будемо готуватись до семінарів... Домовились просто. І сподіваюсь, що ввечері приїду та дізнаюсь, що ти запросив Діану на побачення.
Пар сьогодні на щастя немає, тому ми прийшли у гуртожиток, я ліг на ліжко, бо ж втомився. Хотів було заснути та в голову полізли слова подруги: “Запроси Діану на побачення”. І я задумався, а як її запросити? Які слова казати? У мене цього першого побачення давно не було... та й було лише один раз. Я почав підбирати варіанти: “Діано, підемо з тобою на побачення?” ні не те. “Ей, може сходимо кудись?” знову не те. “Діан, пішли зі мною на побачення?” Та що ж у думки йдуть тільки такі дурні репліки? Я лежав, думав напевно, що декілька годин. І враз мені спало на думку геніальна, як на мене, фраза: “Діано, ти мені дуже подобаєшся. Може сходимо з тобою кудись, погуляємо?” І головне після цього щиро посміхнутись.
Якщо вона мені відповість взаємністю, то треба заздалегідь знати куди можемо піти. Може піти у кінний центр, покататися на конях? А якщо вона їх боїться? Хоча чому? Вона ж виросла у селі, тому можливо каталась на конях. Думаю, що цей варіант не дуже підійде для першого побачення. Може аквапарк? Якраз побачу її красиву фігуру. Хоча... Якщо по правді, то плавати я не дуже то вмію. Зганьбитись не хочеться. Вже уявляю як Діана стоїть та сміється з мене. Аквапарк теж не варіант, тим більше там багато людей. Хочу більш якусь інтимну атмосферу. Може ресторан? Хм, а це вже щось. А якщо замовити його на декілька годин? І будемо лише ми удвох. Точно, як же я міг забути, що у тата Зоряни є свій ресторан. Може вийде орендувати той ресторан. Спробувати варто. Сьогодні ж Зорею про це поговорю. А після ресторану куди? Може просто прогуляємось парком? Думаю, що так й зробимо... якщо вона погодиться.
Продумуючи все наперед, я не помітив як заснув. І що цікаве, снилось мені наше побачення. Звісно все було наче у тумані та все ж. Снилось як ми п’ємо вино. Як ми танцюємо. Як я її цілую. І все це мені сниться. Ми тільки-но з нею почали добре спілкуватись як мені почало таке снитись. Головне Зорі випадково не сказати про цей сон. Вона ж буде за мною ходити й нагадувати мені, що я закохався, хоча я й так це відчуваю... Вже відчуваю. Після слів Зорі, що я закохався, я дійсно зрозумів, те що вона таки права. Ох, а як же Діана мене бісила перший місяць. А наша перша спільна робота, це взагалі був вибух мізків, коли я сам здавав цю роботу. А тепер все змінилось. От, цікаво, а вона так само думає? А чи я їй подобаюсь? Чи є у неї якісь почуття до мене? Цих питань ще багато... дуже багато, адже я толком й не знаю цю дівчину.
Прокинувся я від голосу одногрупника, який почав кричати ніби свиня яку забивають. Я розплющив очі та побачив Андрія. Він сидить за столом, за комп’ютером у крутих навушниках, які йому подарувала дівчина. Він грає в гру та зовсім не контролює себе. Я так розсердився, що взяв першу ліпшу подушку та кинув у нього. Той аж підстрибнув, а після повернувся до мене.
— Що таке? — обурено запитав він.
— Ти ще питаєш?! Я взагалі-то тут сплю, а ти кричиш як божевільний! Зараз піду поскаржусь, що мені заважають відпочивати так миттю з гуртожитку вилетиш. Зрозумів?
— Зрозумів — сказав він без ніяких емоцій. Стало зрозуміло, що йому до лампочки все що я тільки що сказав. Я зрозумів, що поспати у мене вже не вийде, бо ж прокинувся. І за вікном вже стемніло. Я ж все-таки вирішив піти до Діани та запросити її на побачення. Переодягнувся в інший одяг, зібрався з думками та пішов до кімнати одногрупниці. Вона живе на іншому поверсі, тому й не знаю, що вона та де, може її взагалі в кімнаті немає. Я підійшов до дверей та постукав. Почув голос Надії, яка не дала чекати на відповідь, а зразу крикнула “Входьте”. Я зайшов та роздивився кімнату. Діани у кімнаті немає.
— Мені потрібна Діана. Ти не знаєш де вона?
— Ні. Я гадки не маю де вона. І не бачила весь день. Вона як тоді вибігла зі спортзали, так я її й не бачила. І самій цікаво, де ця пані ходить.
— Зрозуміло. Тоді передай їй як побачиш, що я заходив та питав про неї.
— Може скажеш, що від неї хочеш? А я їй перекажу.
— Ні. Я хочу з нею особисто поговорити — я лишень посміхнувся та вийшов з кімнати, а після видихнув. Може завтра вийде поговорити з нею під час спільної роботи над проєктом... Сподіваюсь. І цікаво ж звісно, де ця пані Лашкевич ходить?
