Раді Вас бачити!

Місяць потому.

Діана.

Я складала невеличку валізу, кладучи туди різні сувеніри з Києва. Тут можна було зустріти й магнітики на холодильник, і фотографії найкрасивіших вуличок, кав'ярень та парків, і купу усього іншого! Для кожного члена родини підготувала невеличкі подаруночки: мамі — її улюблену каву, татові — деякі приладдя для поля та якусь там книгу щодо садівництва та збирання врожаю, а братам ультразвукові пістолетики для гри. Сестричкам також підготувала подаруночки у вигляді ляльок з довгим хвилястим волоссям.

Посміхнувшись, закрила валізу та поринула у вирій спогадів. Цей місяць промайнув, на диво, швидко. Кожен вечір я те і робила, що ламала голову над проєктом. Давидів номер таки не наважувалася набирати. Хоч й знала про важливість спільної праці.

Цей хлопець зовсім не звертав на мене увагу. А найкращий його вчинок був лише тоді, коли підвіз додомцю до гуртожитку. Напевно, гроші добряче споганили цього парубка. У нас в селі це б назвали коротко: “Зазнайкуватість вищого рівня”. Але чому тоді мені на мить здалося протилежне? Ніби й хороший, та проєкт скинув на мене!

Зарившись у пелюшки, почала думати про Назара. Він сказав, що підкине мене до станції. Цей хлопець з кожним днем ніби розквітав, а наша перша зустріч викликала стільки сміху у мене на обличчі! Тоді з валізами не пощастило… Добре, що вахтерка Ірина Семенівна позичила мені одну зі своїх. Добра жінка. Ми з нею, до речі, по вечорах розгадуємо кросворди. Тобто як розгадуємо? Я кажу правильні відповіді, а вона киває та записує. В чому, спитаєте, тоді сенс гри? Сама не знаю!

Надя побігла до магазину за чимось там “важливим”. При першій нашій зустрічі подумала, що мені таки не пощастило з сусідкою. Але ні! Надія хоч і не обожнює навчатись, і їй більше подобається відпочивати та дивитися різні серіали, але я думаю, що кращої цімборашки ніколи б не знайшла! З нею весело, про це знає кожен студент.

Також місяць тому до гуртожитку заселилась якась відданиця. Вона файно одягається, частенько говорить по телефону… Короче, Надія номер два, але з не таким веселим характером. Ми з нею майже не зустрічаємось. А воно й добре. Бо ходять чутки, що то подружка самого пана Давида Загороднього! А з ним варто не зв'язуватись. Це правило я вивчила на усе своє сільське життя.

До кімнати зайшла захекана Надя. У руках вона тримала якийсь пакет, а іншою витирала піт з обличчя.

— Це жах! Ледве не побилася з якоюсь навіженою! — впавши на ліжко, вона поклала пакет біля мене.

— А за що хоч билася? — не розуміла я.

Посміхнувшись, цімборашка дістала з пакета якусь блакитну сукню та простягнула мені.

— До батьків варто гарненькою їхати. Прийдеш до них, затанцюєш на оцих от каблучках, — дістала ще й білі мешти та замахала ними в повітрі, ніби показуючи танок, — а вони й собі зрадіють, що місто на користь пішло.

Я спочатку не хотіла брати подарунки, особливо розуміючи важкості Надії з грошима, але подруга вмовила мене їх узяти. 

— Бери, кажу! Бо в магазин повертати їх не буду аж ніяк! А мені ці черевички не підійдуть. Тож…, — хотіла щось додати, та я її перебила.

— Надь, дякую тобі від щирого серця. Ти справжня…

— Цімборашка, — завершила мої роздуми дівчина, і я кивнула у відповідь.

За вікном залунав чийсь голос. Визирнувши, помітила молодого парубка зі світлим волоссям, немов то сонечко. Його блакитні очі дивилися прямісінько на мене, через що я дещо знічено перевела погляд на Надю. Зацокавши язиком, вона відповіла:

— Твій принц вже й приїхав. Біжи, поки не зник, чи не втік до свого королівства, — і узявши мою валізу, вивела за двері. — Хай щасти–и–ить! — проспівала задоволена подруга. Сподіваюсь, що наша кімната не перетвориться на щось жахливе за цей короткий час від'їзду.

Вийшовши надвір, помітила Назара. Величко щось ховав за спиною, а коли помітив мене, то під'їхав на своєму ровері та, зупинившись біля самих ніг, простягнув волошки. Вони нагадували чи то море, чи навіть небо. А їхній аромат був схожим на справжню казку з солодкуватим присмаком.

— Якраз під твою сукню, — на обличчі виступив рум'янець, і опустивши очі, парубок встав з біціглі, аби допомогти мені на нього сісти.

Ми проїжджали повз лічені крамнички з теплою кавою. На вулиці дерева потроху ставали жовтенькими та нагадували про те, що осінь вже почала гостювати. На лавах сиділи старі дідусі та бабусі та дивилися на своїх онуків, що бігали повз. Ще більше закутавшись в помаранчевий шарф, бабуся надпила гарячого какао, сказавши щось до свого чоловіка.

Назар перевів погляд на мене та ледь помітно усміхнувся:

— Колись і ми будемо такими старими та буркотливими, — зробивши злий вираз обличчя Величко нахилив голову набік. Я аж вибухнула зі сміху.

— Ну, ні! Сам будеш таким стареньким дідусем! А я завжди залишатимусь молодою та гарненькою, — вдаючи серйозність, відповіла я.

Ровер пришвидшився. З ліхтарів вирієм злетіли голуби та промайнули повз нас, ніби намагаючись щось сказати. Легенький вітерець лоскотав щічки, а інші люди наче зовсім не помічали нашої присутності.

— Пані Діано, чи згодні ви постаріти разом з цим вельможно бідним красенем? — голосним басом запитав Назар.

Я хотіла щось сказати щодо його веселих смішинок, але тут помітила на дорозі дитину.

— Величко, стій! — вигукнула я, і парубок, злякавшись, крутнув кермо в інший бік, зовсім не зачепивши маля. На щастя, через хвилину ми змогли відновити рух, але іншу дорогу просто мовчали, боячись порушити тишу.

Станція зустріла нас криками людей та голосним свистом потяга, що наближався до зупинки. Я стояла на пероні та дивилася просто у порожнечу. Величко поставив ровер біля лави та, підійшовши до мене, хотів щось сказати, але я перебила його думки.

— Назаре, дякую що підвіз. Мені приємно, що ти допомагаєш, і все таке… Тож не засмучуйся щодо тої пригоди на дорозі, добре? — підвівши очі, побачила сяйливе волосся парубка, яке відбивало сонячні промінчики. Він мав спокійний вигляд, і цей спокій неодноразово рятував його від вибуху емоцій, що супроводжував вирій подій. От і зараз Величко зовсім не хвилювався, але всередині наче хотів щось сказати.

— Діан, я не сумую через ту пригоду, я…

Дівчина з гучномовця оголосила приїзд потяга. Це означало лише одне: мені час вирушати. Узявши валізи, пішла до вагончика. Але за один крок до входу мене зупинила рука Назара.

— Ми ж ще побачимось, так? Тобто, я б не хотів…

— Назаре, я скоро повернуся! І обов'язково щось привезу з села, — підморгнувши, зайшла всередину потяга. Та поклавши хутко речі біля ніг, висунула голову у відчинене вікно, відчуваючи прохолодний вітерець, що так і співав про різнобарвну пору. Один з помаранчевих листочків якимсь дивом прилетів до моїх рук. Схопивши його, замахала наче чимось важливим, повертаючи увагу Величко.

Потяг рушив. Колії гучно заскрипіли, а гучномовець оголосив про відправлення. Люди потроху почали розходитись зі станцій, а Назар лише махнув рукою та враз спинився, ніби щось розуміючи. Повернувши голову, він… хутко побіг навздогін потягу. Руки замахали, а інші пасажири здивовано повизирали з вікон, прикрашеними фіранками.

Величко закричав, долаючи важкості на шляху проти вітру:

— Я завжди буду поряд! Завжди, Діан… Я…

Але мій голос враз обірвав його:

— Дякую, Назаре! Дякую! Ти справжній… друг.

Це слово наче спинило парубка. Зупинившись, він поглянув на мене, але невдовзі вагони швидко замайоріли, зникаючи вдалині. Тільки мої слова відлунням прокотилися станцією: “Друг.., просто друг”.

На столах розмістилося купа страв, які так і кричали: “З'їж мене!”. Мамині гомбовці не можна було порівняти ні з чим на цьому прекрасному світі. А тепле молоко додавало затишку та якогось комфорту. За вікном тихі гори та долини нагадували дитинство та усе моє життя. Адже в селі Яворів я й народилася, і жила, і ставала тою, ким є зараз.

Зайшовши до кімнати, помітила купу книг із засушеними квітами. На вікні стояли волошки Назара, а руки потроху згадували як це плести віночки, а потім дарувати їх оточуючим. Наче проста справа, але одночасно незвична. Адже кожна квітка має своє значення та символіку. Наприклад, ці самі волошки символізують скромність души та святість. А от маки – сонце, а також красу та волю.

До кімнати зайшла мама та, витерши руки рушничком, сіла поряд на ліжко.

— Давно ти не плела віночки, — тихо прошепотіла вона, дивлячись на результат роботи.

— Один хлопець подарував квіти, а у вазі вони не такі гарні, як у віночку.

Тицьнувши пальцем у готову роботу, мати доповнила:

— Квіти сплітаються в єдине, і стають одним цілим. Їхні пагони переплітаються, утворюючи прикрасу кожної дівчини. До речі, а чи не робила ти цю красу для когось? Може, для якогось хлопчини з Києва? — засміявшись, мама штурхнула мене у плече.

— Та ні. Просто ця домівка нагадала моє життя, і я щось не могла сидіти без справи.

Кивнувши, мама обійняла мене та довго дивилася на стіл з купою книжок в яких роками зберігалися рослини різних видів. Я відчула, як з її щоки впала сльоза прямісінько на мою блакитну сукню. Підвівши погляд, помітила зморшки на обличчі мами, які вказували на купу років життя та праці у цій оселі.

— Мамо, все добре? — тихо прошепотіла я.

Витерши лице хустинкою, вона підійшла до дверей та відвернулась, щоб я не бачила її суму. Та я їх і не повинна була бачити. Я їх відчувала.

— Ти так подорослішала… А осьо бігала маленька та доглядала за карапузиками-братиками. Наче тільки вчора пішла, а сьогодні вже й полетіла…, — її голос дещо дрижав. — Батько боявся тебе випускати з рідної оселі, але я таки його вмовила. Твій няньо дуже сильно турбується про тебе. Пам'ятай це, добре?

У відповідь я нічого не сказала. Лише кивнула та поглянула ніби в порожнечу. Цікаво, як там мої друзі? Завтра здача проєкту, тож я аж ніяк не можу запізнитись. Аж ніяк. Та чомусь в колі рідних потроху почала забувати про це…

— Діан, Діан, пограй з нами! — загорлали брати, тягнучи мене за руки за собою.

— Добрий вечур, дайте дитині відпочити з дороги! — вигукнула мама, кришачи сало не тоненькі скибочки.

— Мамцю, та я ж коли у місто завітаю, то буду схожою на баб Фрасю! — відповіла я, кидаючи під стіл одне сальце. Мацур миттю налетів на нього та з радістю почав поїдати смакоту.

— І хто тут буде схожим на баб Фрасю? — повернувши голову, я помітила задоволене обличчя батька. Він цілий день працював, але виглядав мов сонечко. І його усмішка й справді засліплювала усіх домашніх.

— Няньо! — я кинулась в обійми мов мала дитина, а батько ледь не заплакав, гладячи мою чорняву голову.

Сестрички вже й спати полягали, а брати продовжували бешкетувати, бігаючи з іграшковими пістолетами мов справжні військові. Мамця насварилася на них пальцем, але я знала, що в цю мить в її серці вирувало тепло та любов.

— Мамцю, досить тобі вадитися! Іди скоріше дітвак нашу обійми! — насварився тато, але теж через хвилину знов повеселішав.

— Та я ж її й обіймаю, і маленькою називаю, а вона все до батька, та й до батька! — відповіла мама, скосивши на мене погляд.

— Моя донька! — з гордістю вигукнув тато, поплескавши по плечі.

Тож ми знов посідали до столу. Під вигуки братів розмовляли на різні теми, а коли ясна нічка знов завітала до хати, то я похапцем пішла до своєї кімнати. Перед самими дверима мене зустрів Славко. Він виглядав дещо сумним, але з якоюсь іскоркою в очах.

— Сестро, я не хочу, щоб ти їхала від нас! — сказав він, схиливши голову. — Не хочу.

— Славко, я обов'язково ще приїду. І дуже скоро! — відповіла я, дещо збрехавши. Адже й сама знала, що через навчання не дуже скоро потраплю до рідної оселі.

— Брешеш! — вимовив він та хутко втік до своєї кімнати на першому поверсі.

— Слав! — але братик вже не чув.

“І коли він мене зрозуміє?”, — подумала до себе та заснула, відчуваючи якийсь тягар на серці. Знов їх покидати… знов…

Телефон голосно задзвонив, і я з жахом розплющила очі. О, ні! Зараз одинадцята година, а це означає, що…

— Діан, чому ти досі не в універі?! — спитала Надя по відеозв'язку. Я помітила, що подруга була в закладі. Напевно, зараз перерва. — Та зараз це не саме важливе. У нас таке–е–е трапилося!
 

Пояснення слів:

Вадитися – сваритися;

Дітвак – дитина;

Няньо – батько;

Мацур – кіт;

Добрий вечур – добрий вечір;

Фіранки – штори;

Мешти – туфлі.