Спочатку:
На сторінку книги
Два тижні потому.
Діана.
Я сиділа на парах та дивилася у розчинене вікно, з якого сяяло сонце. Дерева були покриті помаранчевим, жовтогарячим, коричневим листям, яке неначе жива ковдра, ворушилося від кожного пориву вітру. Викладач щось розповідав, а я краєм ока поглянула в телефон, який засяяв від повідомлення, що надійшло у Telegram: нагадування від Ірини Семенівни про сьогоднішній день кросвордів.
— Жа-а-х…, — протягнула я, поклавши голову на парту. Зошитом накрила своє чорняве волосся та заходилася думати, що робити, аби мене не забрали в це рабство журналів та загадок!
Телефон знов засяяв, і я помітила нагадування, яке поставила для себе. Чомусь.
“Давид. Проєкт”.
Що б це могло значити зараз мене не хвилювало, бо макітра була здатна вибухнути від найменшої думки. Минуло рівно два тижні від того моменту, як ми доволі мило поспілкувалися із Загороднім. Я не мала раніше друзів, тому, можна сказати, чіпляюся майже за кожного можливого товариша. Напевно, з Давидом ми б також добряче подружилися. Звичайно, якби не цей погляд Назара.
Викладач рукою покликав Загороднього, і той хутенько підійшов до дошки, виглядаючи цілком спокійно та впевнено. Це був не той Давид, якого я зустріла в класі першого дня навчання. І не той, з яким сварилася увесь час. А той, з яким я просто базікала, дивлячись, як сідає сонце за обрій.
Парубок розповів свою доповідь, навіть не дивлячись на прописаний текст, що містився в гарненькій теці. Цю тему він вивчив на відмінно. Тож почесавши своє підборіддя, викладач зняв окуляри та обвів поглядом клас. Усі застигли чекаючи оцінки Давида.
Назар лукаво посміхнувся та заховав свій погляд у стосі книжок на столі. Чомусь, мені не припав до душі його сьогоднішній настрій.
— І що ж тобі поставлять, сину багатія? — тихенько прошепотів до себе.
Відповіді чекати довго не потрібно було, бо викладач сказав, суворо поглянувши на Давида:
— Цей проєкт ви представили доволі добре. Я б навіть сказав відмінно, — викладач заплющив очі та на мить задумався. — “Українська мова у XX столітті”, так?
Давид ледь помітно кивнув.
— Але ви й самі розумієте, що мали виконувати його в парі, так?
— Так, але…
— Два тижні…, — чоловік перевів погляд на один зі своїх зошитів, в якому містилась, напевно, якась інформація щодо майбутніх проєктів студентів та їхньої дати здачі, — давалося вам, Загородній, аби скласти цілком нормальний проєкт. Що ж, — викладач поправив свої окуляри, які знов опинилися на обличчі, — ви розумієте ж, що я не поставлю найвищого балу лише з тієї причини, бо забрав його при першій нашій зустрічі.
Давид знову кивнув, ніби згадуючи перший день у класі. Тоді, через наші сварки бали були зняті.
— Тому ваша оцінка… чотири бали.
З плечей хлопця наче злетів цілий тягар. Посміхнувшись, він вже хотів рушити вперед, як тут чоловік зупинив його. Я майже не почула слів, але вловила лише одну фразу, яка заставила мене задуматися:
— Наступного разу не забудьте копію докладу.
Трохи спітнівши, Давид рушив на своє місце, а я краєм ока помітила теку, з якої визирали білі порожні листи. Лише Назар деякий час залишався зраділим, та чому я й не дізналася, бо на перерві зовсім його не бачила, а наступної пари в нас була англійська, і, звісно, набір на нові проєкти. Кого ж обрали в одну пару?
— Давид Загородній та…, — клас затих, очікуючи продовження. А хлопець лише краєм ока поглянув у мій бік, — Діана Лашкевич. Тему обираєте самі.
Тож після усіх пар ми нарешті зустрілися в парку біля КПІ. Я сиділа на лаві, але тут неочікувано підійшов Загородній. Сівши поряд, він закотив очі, але я помітила легку усмішку на обличчі.
— Твій Назар починає мене бісити. Хоча… я навіть трохи звик до його ревнощів. — Я хотіла заперечити, але тут ніби з помахом чарівної палички прийшов Величко. Він мав спокійний вигляд, але коли побачив Давида, то аж побілів від обурення.
— Що цей тут робить? — тицьнувши на нього пальцем, спитав парубок.
— Назаре, не миригуйся! Він робитиме зі мною проєкт, тому ми й зустрілись, аби обговорити тему, — відповіла я.
— Якщо хочеш, то я можу попросити викладача…, — але тут Загородній вигукнув, не даючи договорити Величку.
— Е, ні. Ще одного знятого балу я не переживу.
Я ледь помітно засміялася. Тож нарешті, махнувши рукою, Назар пішов вперед, але тут Давид неочікувано вигукнув, і той аж зупинився:
— Мій проєкт повернеш завтра! Добре? — він нічого не відповів, я зрозуміла, що з Величко ми ще маємо поговорити. І довго поговорити.
Ми довго думали де саме робитимемо проєкт. Обрали місцем Політехнічний парк, якраз він розташовувався біля самого інституту, і добряче надихав на роботу. Звичайно, в холодні дні зустрічатимемось в іншому місці, але поки можна й тут.
Але виявилось, що для роботи нам не вистачає декількох матеріалів, а тому Давид запропонував заїхати до нього додому. Хоча говорячи це, виглядав якимсь стурбованим. Тож нічого не питаючи, я залізла до електрички, і ми рушили. Їхали не дуже довго, або ж навпаки, але я не сильно звертала увагу на дорогу, адже в голові крутилися думки щодо того, як сприйматиме мене мати Загороднього.
Забивши собі на носі, що варто не використовувати говірки (адже, як я зрозуміла, мамця Давида, як і він зовсім не розуміє її), думала як почати розмову. Ми вже вийшли зі станції та попрямували вперед, а я вигадала декілька варіантів:
“Файного дня, пані Олесю”;
“Йовнопот ківанок!”;
“Добрий вечур”, — але ж зараз день! Не підходить так точно…
Увесь цей час я проказувала декілька варіантів собі під ніс, лише Давид якось дивно на мене позирав. Краще б допоміг в такій справі! Але він натомість мав одночасно спокійний та серйозний вигляд. Чи то думав про своє, чи то не хотів повертатися додомцю.
Коли ж ми нарешті підійшли під самий будинок, я ледь не вигукнула на радостях. Величавий паркан з різними узорами не давав нам пройти, тож задзвонивши у дзвінок, ми почали чекати. Звичайно, я з роззявленим ротом, а Загородній цілком нормально, склавши руки на грудях.
Нарешті паркан відчинився, і я помітила жінку, яка посміхалась нам, дивлячись переважно на мене.
— Твоя нова подруга, Давиде? — спитала вона.
— Однокурсниця…, — він замовк, — ну і подруга, звісно. Ми будемо робити проєкт, тож…
— Богдан Загородній, або ж твій батько, приїде тільки ввечері. В нього сьогодні нарада.
Та Давид лише пирхнув, а потім пройшов вперед.
— Це добре. Скажи мамі, що я ненадовго.
Натомість я йшла доволі повільно, розглядаючи гарно підстрижені кущі та ще зелену траву. Усе було тихим, і приємним. Поглянувши угору, я помітила балкон, а на ньому стояла якась жінка. Вона мала цілком гарне та добре обличчя, одягнена в зелену сукню та дороге, на мій подив, кольє. Жінка посміхнулась, а я відповіла їй тим же.
— Пішли в дім, — приховуючи сміх, сказав Давид.
— І ти тут жив? Наче цілий замок, хай йому грець! Я б ніколи не покинула його! — здивувалась я, задерши голову, аби розгледіти високу стелю, з якої звисала люстра з ліченими лампочками трохи золотавого кольору.
Підлога мала ідеальну чистоту, і, здавалось, що тут замість того, аби ходити, те й робили, що літали. Гарадичі вели на другий поверх. Трохи далі я помітила кухню з великим столом та білою скатертиною, на якій стояла скляна таріль з яблуками, виноградом та ківі.
До нас якраз спустилася мама Давида, пані Олеся. Вона знов посміхнулась своєю щирою усмішкою та запросила нас до столу, але спершу, звісно, захотіла дізнатись хто я така.
— Це моя однокурсниця. Ми разом робимо проєкт з англійської, — коротко відповів Загородній та обійняв мамцю. А вона обійняла його у відповідь, притискаючи як малого сина, що нарешті повернувся. З її очей не сходило те сяйво від радості, а я лише знічено дивилася, не знаючи що й робити.
Відпустивши з теплих обіймашок, пані Олеся погладила хлопця по голові, а потім відказала:
— Хоч на чай залишитесь? — я зрозуміла, що їй було важко прощатися з сином, тому вона будь-якими методами намагалася подовжити час, проведений із Загороднім.
Давид хотів заперечити, але я перервала його слова:
— Айно, тобто… так!
Хлопець обвів мене строгим поглядом, але нічого не відповівши, рушив на гору, до своєї кімнати. Коли ми зайшли, то я одразу звернула увагу на величке вікно, з якого йшло світло. Ліжко було застелене темною ковдрою в клітинку. Три подушки хаотично собі лежали, але в приміщенні панувала цілком ідеальна чистота. Чорно-біла шафа містила в собі декілька книг та інших речей.
Давид одразу підійшов до неї, аби узяти один з підручників, аби обрати якусь цікаву тему для проєкту. Тільки я аж ніяк не могла думати про якесь там завдання, перебуваючи в такій красі.
На столі стояв дорогий, на мою думку, комп'ютер.
Вдома ми маємо один ноутбук, але от він точно не такий класний, як от ця сучасна техніка. Окрім ноутбука ми не маємо ніяких там телевізорів, та й дивитися їх все одно не було б часу, маючи господарство та братів з сестрами.
Побачивши моє здивування, Давид сказав:
— Все дивне, еге ж?
Я кивнула.
— Наче палац! А та жінка, що привітала нас при вході твоя подруга? — спитала я, згадуючи, що Загородній немає сестер.
Та у відповідь хлопець лише голосно засміявся.
— Вона? Та ні, то покоївка Карина.
— Покоївка? Ви все не самі робите? — здивувалась я. — Прибирання, миття посуду…, — почала перелічувати, але парубок враз мене перервав.
— Стій! Стій! — вигукнув він. — Це я б точно не встигав при своєму та житті!
На мить ми замовкли. Я подумала, що така як я зовсім відрізняється від багатія, на кшталт, Загороднього. Цікаво, що подумала про нас його мамця? До речі, про неї… Нас, здається, кличуть на чай.
Пояснення слів:
Позирати – дивитися;
Йовнопот ківанок – привітання;
Файний – гарний;
Айно – так.
