Раді Вас бачити!

Давид.

День перед першим навчальним днем в інституті пройшов весело. Орендований будинок, алкоголь, гучна музика і ні душі у сусідніх будинках. Я думаю, що нам би було стільки зауважень, що й голова йшла б обертом. Погуляли ми на славу. Була не лише наша звичайна компанія, а ще прийшли друзі Марка. Здається людей плюс п’ять так. Я нікого не запам’ятав. Практично нікого, одну дівчину білявку запам’ятав. З нею перекинулись двома словами та й на цьому наше спілкування закінчилось. Мені й однієї подруги вистачає, це я зараз говорю про Зорю. Незамінну мені подругу. Ось з нею й весело провели час. Ми з нею так напились, що словами не передати. Не пам’ятаю що робив Роман з Марком. У них здається була своя атмосфера з друзями Марка.

Я прокинувся у своїй кімнаті у своєму ліжку. Карина зайшла до мене у кімнату та зробила все те, що й робить кожного дня. А її голос сьогодні мені “різав” вуха. Ну, як так можна голосно розмовляти? Чи то я такий чутливий через мій стан? Не знаю, але точно знаю те, що вона поки не розбудить мене, то не відчепиться.

— Давиде, вставай! — крикнула вона, а може й сказала, я не знаю, адже мені зараз всі звуки голосні.

— Мг... — мугикнув я та накрив обличчя ковдрою.

— Вставай! Кому сказала?! На навчання запізнишся.

— Ну й нехай — прошепотів я. Мені на стільки погано, що я й говорити не хотів.

— Я покличу зараз твого батька. Він з тобою панькатися не буде — мені на її слова начхати, адже я хочу спати та й все. Я почув як двері зачинились. Карина вийшла з кімнати та це й добре. Не буде стояти над душею та будити мене. Так накритий ковдрою я заснув. І мені почало снитися жахіття. Наче тато стоїть та кричить на мене, а я й жодного слова його не можу зрозуміти. А голос все гучніше й гучніше стає. Невже я щось не так зробив, що мені це сниться. Можливо він на мене так багато кричить, що це вже почало снитись. Та не тут то було. Це виявився не сон... на жаль. Тато відкинув ковдру з мого обличчя, а я розплющив очі аби трохи було когось видно. На ді мною стоїть тато з Кариною. Карина тримає склянку у руці та мовчить, а тато дійсно щось говорить.

— Вставай! На навчання запізнишся! Я не хочу, щоб ти запізнився на навчання у свій перший день! Ти повинен приїхати вчасно, щоб не запізнитись на першу пару! 

— Не хочу я їхати у цей інститут, на це навчання! Мені й дома добре!  — після моїх слів я відчув, що на моє обличчя вилили воду. Невже Карина для цього принесла її? Не може такого бути. Я витер руками обличчя та розплющив очі повністю.

— Добре, встаю.

— До речі, це були твої ліки проти похмілля. Тепер будеш без них! — сказав тато та посміхнувся. — А тепер вмивайся та за стіл, поснідаєш хоч.

— Снідати я не буду, а то може гірше стати. Краще прийму душ.

— Тільки швидко — він з Кариною вийшли з кімнати, а я встав через не хочу та пішов у ванну кімнату. Став біля умивальника, мені стало так не добре, ще й блювати хочеться. Встигнув лише вмитися, прийняти душ не вийшло. Одягнув, що під руку потрапило, взяв наплічник та пішов до машини. Мама мене не проводжала, адже їй як й мені було не добре. Тільки у неї проблеми з тиском, а не похмілля. Я сів у машину, тато ж сів за кермо.

— Зараз заїдемо по Зоряну. Її тато попросив завезти її також, бо не встигає.

— Добре — ми з татом поїхали до Зоряни. Швиденько під’їхали, адже йти не далеко, а їхати тим більше.

Зоряна вийшла з двору не в кращому вигляді та все ж більш у гарному ніж я. Встигла й переодягтись та перефарбувати обличчя, тобто макіяж інший зробила. Вона сіла у машину.

— Фу... чим тут так смердить?

— Мабуть, мною — ми почали сміятись — не встиг привести себе до ладу як мене запхали у цю автівку.

— Ну, що молодь, поїхали завезу вас в інститути — тато повіз нас на каторгу. А як можна назвати перший день в інституті у такому стані? Тільки так. Їхали ми дуже довго. Я встиг задрімати, адже радіо мене приспало. Радіо по якому лише новини й крутили, а вони можуть будь-кого приспати. Прокинувся я тільки тоді, коли відчув, що автівка різко зупинилась. Але ми й близько не біля інституту тільки-но заїхали у Київ. А по Києву ще їхати та їхати. На щастя оминали червоне світло світлофорів, що не давало зупинитись автівці, інакше було б дуже погано. А після почули шалений, дзвінкий та плюс ще голосний голос дівчини. Ну, як так можна кричати? Як?! Ця дама, мабуть, не чула слова “Вихованість”.

— Боже, як так можна кричати? Навіщо? — не витримав я та сказав ці слова, що й Зоря прокинулась.

— Га? Вже приїхали? — з просоння запитала вона.

— Ні. Спокійно, ми ще в дорозі — тато подивився у лобове дзеркало та усміхнувся.

Тато зупинив автівку. Я взяв свій наплічник та виходячи з автівки сказав Зорі, що ми з хлопцями зайдемо по неї в інститут. І щоб вона нікуди звідти не поспішала. На що вона погодилась такими словами:

“Так, звісно. Буду вас чекати біля червоного корпусу” Ну, хоч будемо знати біля якого саме корпусу вона буде.

Вийшов з автівки та пішов на територію безпосередньо самого інституту. На території так все гарно, все зелене, красиве та мене зараз нічого не радує. Зараз лягти б на одну з лавок та заснути... як безхатько. Але ні. Я ж студент першого курсу, значить повинен поводитися відповідно. Я зайшов у будівлю. Роздивлятись її не став, бо був біля неї багато разів, гуляли з друзями у цьому парку. Та, щоб вчитися у цьому закладі у мене й думки не виникало.

Перед входом в корпус, я побачив дівчину та хлопця. Голос дівчини мені видався знайомим... А точно, згадав, це ж та ненормальна, що кричала на дорозі на всіх. Її то голос я впізнаю, бо так різав вуха, що просто жах. І розмовляє ж якоюсь не зрозумілою мовою, але вона схожа на українську. Не дай Боже зустрітись десь з цією дівчиною в інституті. Сподіваюсь, що вона вчиться на іншому факультеті.

Зайшов у аудиторію та сів на вільне місце, закинувши ноги на парту. Ось так краще, трохи полежати майже у горизонтальному положенні. Сьогодні вже повинна бути перша пара та можливо перше завдання. Поки викладач, ще не прийшов, я встиг роздивитись аудиторію. І на мої очі потрапила вона... ця дівчина. О, ні. Ми що на одному факультеті будемо вчитись?

— Ця нова учениця справжня скажена селючка! Он, подивися! Вона ще й на дорозі лається! — почув я слова однокурсника.

— Жах! Краще до неї не наближатися.

Хах, вона вже встигла не тільки мене дістати своєю присутністю. З останньої фрази я трохи навіть посміхнувся. І я повинен визнати, що можливо так і є. В аудиторію зайшов викладач.

— Добрий день, студенти. З першого семестру ви розпочнете працю над спільним проєктом. Ви повинні розповісти власно складену доповідь та показати презентацію. За найкращу роботу отримаєте найвищий бал та стипендію, звісно, — трохи закашлявши, викладач продовжив. — Але працювати маєте спільно, зрозуміло? Поодинокі роботи не приймаються! І ще дещо…, — чоловік обвів поглядом аудиторію. — Мене називайте Володимиром Семеновичем. — я побачив, що на мене дивиться ця дівчина. І мене охопила така злість, що просто немає слів, щоб це передати. Вона так подивилась на мене, що я змовчати просто не зміг.

— Чого тобі? Немає чим зайнятися, аніж на мене дивитися? — запитав я та подивився на неї злим поглядом. Ну в принципі він у мене такий з самого ранку, відтоді коли мене облили холодною водою.

— Я? На тебе?! Та ти мені здався, як корові граматика!

— Що?! Та ти знаєш хто я?!

— Нико се не знає, хлопче. І не підвищуйте на мене голос! — О, Боже, що вона верзе? Нічого не зрозумів. Якою мовою вона розмовляє?

— Та що ти говориш?! Га? Взагалі тебе не розумію! Ще й на “ви”! Ніби така собі панянка!

І тут нашу розмову перервав викладач, який якраз подивився саме на мене. 

— Загородній Давид працює над проєктом з… Діаною Лашкевич! — то значить її звати Діана? Яке красиве ім’я, але таке нестерпне дівчисько!

Вона обурено крикнула викладачу, що не хоче зі мною працювати у парі. І я теж не згоден з таким рішенням Володимира Семеновича. Він, що це спеціально зробив? Але чоловік стояв на своєму, та ще й бали якісь зняв. Мені то все одно на ці бали. А якщо вона приїхала вчитись та отримувати хороші оцінки, то я їй не заздрю. Нічого у неї не вийде. Я не буду з нею робити цю роботу. І крапка. Нехай викручується сама!

Нарешті все закінчилось. Я вийшов з корпусу та побачив, що до нього підходять Марк з Романом. У них одна пара була, точно не зрозумів, чого це вони так рано пішли.

— Оце ти, друже, не в кращому стані — хлопці подивились на мій зовнішній вигляд та почали реготати.

— Ви теж не кращий маєте вигляд, тому досить реготати.

— Що у тебе вже сталося, що ти такий роздратований?

— Одногрупниця... — сказав я. Ми пішли у сторону виходу з території інституту — заноза ще та буде.

— А, що сталося?

— Голосна дуже. По дорозі зустріли її. Ну, як зустріли, вона з якимось хлопцем їхали. І вона кричала на всіх. І нам ще плюс дали робити завдання у парі... — ми пройшли одну лавку — про вовка промовка. Ось і вона... Діана Лашкевич.

— Пройдімо її, не зачіпай.

— Е, ні — ми підійшли до неї — кого я бачу!

Діана знову почала говорити свої премудрі слова, назвімо їх так. Я нічого не зрозумів. Та ще й воду на мою сорочку вилила. Ненавиджу її!

— Залиш її. Ця дівчина не варта наших нервів — сказав Роман.

— Ну, добре, ходімо — ми відійшли якомога далі — нас Зоря чекає біля червоного корпусу.

— Тоді гайда по неї та в кав’ярню чи ресторан якийсь, а то голодний — додав Марк, Роман його підтримав у тому, що теж голодний. А я чесно кажучи, теж став відчувати голод. Хоч щось, може поїм полегшає?
Під’їхали до Зорі в інститут. Вона сидить на лавці та розмовляє з якоюсь дівчиною. Вони розмовляють та сміються. Побачивши нас, дівчата встали. Зоря подивилась на мене.

— О, Господи! На кого ж ти Давиде, схожий. Дайно я тобі зачіску підправлю. А з сорочкою то, що… ех, Давиде  — подруга стала навшпиньки та почала підправляти зачіску. Я відразу забрав її руку.

— Ми ж бачились зранку, бачила який я маю вигляд. І взагалі, хто ця панянка, яка біля тебе стоїть?

— Це моя двоюрідна сестра, Уляна. Виявляється теж вчиться в цьому інституті

— На одній спеціальності — додала Уляна з усмішкою на всі тридцять два. Її манера розмовляти мені нагадала Діану. Тільки в Уляни немає цих хитромудрих слів. Спілкується людською мовою.

Ми всі разом пішли до найближчого ресторану. Всім треба чогось поїсти. По дорозі до ресторану, мені подзвонив тато. Запитав як пройшов день. На що я йому почав скаржитись, а тато сказав, що поговоримо про це дома. І що через годину за мною та Зоряною заїде татів водій та повезе нас додому.