Раді Вас бачити!

Діана.

— Ні! Стій, Леле! — я бігла за тим самим жовтеньким автобусом, який дві хвилини тому промайнув повз мене, повернувши до складної реальності життя студента. Я чи то замріялася щодо свого складного, але цікавого навчання, чи то думала про те, як помщуся Надії за її халатне ставлення до мене.

А он як було:

Ми встали доволі раненько, аби встигнути на автобус. Надя дуже довго одягалася, потім згадала про важливість зачіски та макіяжу, а далі не могла знайти свою форму, яку ще й, на диво, забула попрасувати! Нарешті вибігши з гуртожитку, рушили до зупинки. Але от виявилося, що блог подруги набагато важливіший за наш перший день навчання! Узявши телефон, вона почала про щось там базікати, потім показувати небо, навколишнє середовище, описуючи його такими словами, як от «зашкварний» та «бомбезний». А далі представляючи мене, як свою найкращу цімборашку і сусідоньку.

Звичайно, я не витерпіла! Забравши в неї гаджет, нагадала нашу важливість сьогоднішньої поїздки. Кивнувши, Надя понуро взяла річ та… Вжахнулася, зрозумівши що запис і досі йшов. У прямому ефірі.

Я взагалі не зрозуміла, що тут такого, і про які там погані коментарі вона говорила, але по обличчю було зрозуміло важкість ситуації. «Ну і хай йому грець! Усе одно нікого з тих осіб за екраном я й не знаю. Тож хвилюватись не варто.», – подумала до себе.

А потім трапилося це…

— Подруго, не переймайся! Побачимось в інституті! — гукнула моя люба цімборашка з вікна автобуса, махаючи мені рукою та щось кажучи водієві. Напевно, вона таки намагалась зупинити транспорт, але злий вуйко лише буркнув, продовживши шлях. І як це називається?

Зрадою! От і все!

Тож я вже хотіла плентатись дорогою до КПІ, як тут мене хтось зупинив.

— Діан, невже це ти?

Повернувши голову, помітила молодого парубка зі світлим волоссям, яке сяяло від ранкового сонця. В білій сорочці він мав такий файний та добрий вигляд, що я, не розуміючи нічого, посміхнулась.

— Так, я, — розвела руками, вказуючи на наплічник, що лежав біля самих ніг. — Трішки невдалий ранок сьогодні, – кисло посміхнувшись, рушила вперед, але тут на плечі опинилась чиясь рука. Поглянувши назад, побачила блакитні оченятка, які ніби підморгували мені. Склавши брови будиночком, і досі невідомий мені хлопець, вказав на свій ровер.

— Хочеш підвезу? Не так швидко, як на автобусі, але точно не запізнимося. А навчання от-от розпочнеться, тому якось не кортить в перший день навчання впасти головою в бруд, — і також кисло посміхнувся. Можливо, невдалий день не тільки у мене?

— Добренько, було б чудово, якби ви, чи ти…, — на мить я зупинилась, підвівши очі.

— Можна й на “ти”, — додав парубок, ляснувши себе по лобі. — Забув назватися! Я — Назар Величко, і радий з тобою товаришувати, юна пані, — посміхнувшись, хлопець ледь помітно почервонів. — То їдемо? — запитав Назар.

— Так! — нарешті відповіла я.

Ми їхали коротенькою дорогою, яка наче тяглася цілою вічність! Сонечко посміхалось, а небо було світло-блакитним. Навколо люди кудись спішили, і чимраз дужче намагались запищати своїми автівками, прискорюючи наш ровер. На це я лише “культурно” відповідала, дивлячись у вічі водія, аби тому стало страшно від мого серйозно-вбивчого погляду.

Одним з таких “швидкунів” стала й чорна автівка, яка за своїми вікнами ховала обличчя водія. Невідомий почав сигналити, прискорюючи нас. Назар лише знічено звернув у бік дороги для пішоходів, аби ніхто більше не турбував. Та я не могла зрозуміти такої поведінки. Адже варто було б не мовчати, а нагадати, що тут у всіх рівні права. Та Величко не хотів собі проблем, а тому просто продовжив шлях.

— Я б йому показала по чому сир в Одесі! Чому так вчинив? — обурювалась я, розмахуючи руками.

— Обережно! Зараз впадеш! — вигукнув Назар, та я встигла схопитися за нього до того, коли він повернув.

— Все одно це неправильно, — буркнула я та поглянула назад. Та чорна автівка, схоже, тепер не сильно спішила. Та щоб тебе! Ми ж через цього невмілого водія переїхали на іншу частину дороги! А він тепер мов панич собі їде! Ні, от зараз таки випалю де в нашому селі молоко дорожче!

— Гей! Чоловіче! — звернулася я зверхнім тоном до водія. — Це дуже, повторюся, дуже поганий вчинок!

— Будь ласочка, нічого не кажи, — благав Назар, тримаючи кермо та поглядаючи одночасно то на мене, то на водія.

Але от щодо другого, то він взагалі ігнорував мене, продовжуючи свій шлях. О, ні! Не так мене виховували батьки! Зараз я тобі…

— Жіночко, замовкніть, — спокійним тоном відповів невідомий, проїхавши повз мене. Ой, не я розпочинала цю війну!

— З дурної пиливні розумной потя не вулетить! — встигла гукнути я до того, поки ми щезли серед зелених дерев та заростей. Люди лише поглянули на мене, мов на божевільну.

Ровер зупинився. Колеса з тріскотом перестали рухатись, а Назар тим часом поставив одну ногу на землю, аби велосипед не впав. Запала тиша. Вона тривала десь хвилину, і я потроху почала усвідомлювати свій вчинок. Це й справді було безглуздістю. Так, той водій був неправий, але я зробила ще гірше: зганьбила свого ліпшого товариша…

— Величко, я…, — почала була я, але Назар мене перебив.

— Ти дуже дивна, — посміхнувшись, хлопець поїхав вперед, і я відчула, що сили повертаються до мене. Його серйозність враз пройшла, але чому я таки не зрозуміла.

Іншу частину подорожі ми просто мовчали. Я, бо не знала з чого почати розмову, а Назар, бо просто усміхався, слідкуючи за дорогою ніби там було щось значно більше: шлях в інший світ.

— Приїхали! — вигукнув парубок, зупинившись прямісінько перед величезним входом до закладу.

Його оздоблював парк з ліченими деревами та лавами, де вже відпочивали охочі. Акація здавалась чарівною, і я дедалі ширше відкрила рота, дивуючись її красою. Ліхтарі велично стояли ніби охоронці, що чекали ночі задля своєї довгоочікуваної зміни.

— Цей парк засновано в 1901 році, — зауважив Назар, тягнучи за собою ровер. — А райська яблуня, яка теж є в цьому парку, визнана найстаршим деревом столиці! — я здивовано поглянула на нього. — Я цікавлюсь історією цього інституту, тому й знаю багато різних речей, – відповів Назар дещо зніяковівши.

Ми вже майже зайшли до КПІ, але тут я звернула увагу на сам заклад. Вікна виходили на зелену скошену траву та синє небо, яке так радісно вітало нас сьогодні. Інститут нагадував якийсь старовинний замок з фільмів, чи книжок. На самому вершечку даху височів прапор, який трохи колихався на вітрі.

— Діан! Ну скільки тебе чекати, подруго? — до мене підбігла захекана Надія, і ми разом рушили до початку навчання. Вітаю, моє нове життя!

Я сиділа, чекаючи викладача. Чомусь він запізнювався. За спиною студенти перешіптувались. Краєм вуха я вловила декілька розмов:

— Ця нова студентка справжня скажена селючка! Он, подивися! Вона ще й на дорозі лається!

— Жах! — відповів хтось інший. — Краще до неї не наближатися.

Я лише затулила руками обличчя. Поряд разом з Надією сидів Величко. Він хотів встати, аби щось сказати, але тут неочікувано прийшов викладач. Він мав сиву бороду та вуса, а також великі окуляри. Поправивши їх, поглянув на нас.

— Добрий день, студенти. З першого семестру ви розпочнете працю над спільним проєктом. Ви повинні розповісти власно складену доповідь та показати презентацію. За найкращу роботу отримаєте найвищий бал та стипендію, звісно, — трохи закашлявши, викладач продовжив. — Але працювати маєте спільно, зрозуміло? Поодинокі роботи не приймаються! І ще дещо…, — чоловік обвів поглядом аудиторію. — Мене називайте Володимиром Семеновичем.

Трохи далі себе я помітила хлопця – брюнета. Він мав доволі кепський вигляд: заспані очі та темні синці під ними чи то вказували на його веселий тип життя, чи то навпаки на довгі роки праці, що здавалось мені аж ніяк не вірним твердженням. Волосся стирчало в різні боки, а рука підпирала голову, яка немов могла розірватися кожної хвилини на маленькі шматочки. Сорочка зовсім не попрасована, з жовтими плямами від якоїсь рідини. Краватка звисала аж до сидіння, а на столі красувались лише холодна вода та якийсь зошит.

Наче прокинувшись, парубок перевів погляд на мене.

 — Чого тобі? — зверхнім тоном спитав хлопець. Він мав доволі розлючений вигляд. — Немає чим зайнятися, аніж на мене дивитися?

— Я? На тебе?! Та ти мені здався, як корові граматика!

— Що?! — не зрозумів парубок. — Та ти знаєш хто я?!

— Нико се не знає, хлопче. І не підвищуйте на мене голос! — випалила я, намагаючись бути по-максимуму спокійною.

— Та що ти говориш?! Га? Взагалі тебе не розумію! Ще й на “ви”! Ніби така собі панянка!

Не витерпівши, я встала та почала підходити до парубка, як тут викладач вимовив:

— Загородній Давид працює над проєктом з…, — інші переглянулися, спрямувавши погляди на хлопця. Невже це він Давид? — Діаною Лашкевич!

Аудиторією прокотилося обурення, а я лише сіла на місце, не розуміючи що відбувається. Склавши папери назад у шухляду, чоловік відвернувся обличчям до дошки та почав щось писати.

— Але я не хочу з цим розпещеним жіваном! — вигукнула я, поглянувши на цілком спокійне обличчя Володимира Семеновича.

— Ти?! — не зрозумів Давид, перевівши здивований погляд на викладача. — Якщо ви дасте мені спільний проєкт з цією ненормальною, то я…, — почав був він, але Володимир Семенович не дав договорити.

— Ви будете працювати разом, адже пари вже сформовані. І ще одне, — він хитро посміхнувся, — знімаю по балу за погані слова в бік одногрупників.

Ми почали щось вигукувати, та чоловік лише постукав по столі, заспокоюючи наше обурення:

— Тихо, тихо! Ще слово, і зніму вже по три бали!

— Та кому вони потрібні?! — злісно відповів Давид, закинувши ноги на стіл.

Я ж продовжувала здивовано позирати на нього, а потім зарилася в зошити та голосно заревіла.

— НІ!!!

Ми сиділи на лаві, дивлячись, як поряд велично ходили голуби. Надя щось розповідала про свою нову подружку з якою вона тепер працюватиме над проєктом, а Назар лише кисло посміхнувся.

— Може, не все так погано? — сказав він та поглянув на небо, де літали пташки.

Ех, як кортіло б мені полетіти кудись далеко-далеко від усього цього! Просто гайнути за обрій, і все. Але це тільки мрії…, на жаль. Та працювати з цим хлопцем точно не хочеться! Він так дивився на мене, коли розмовляв, що я думала: не витерплю. Ще й цей викладач… Володимир Семенович! Точно ненавидить мене за щось! Жах та й годі.

— Кого я бачу! — до нас потроху простував Давид Загородній, а поряд крокували його вірні товариші.

— Тільки тримай себе в руцях, Діан, — сказала Надя та замовкла.

Піднявши голову трохи вгору, Давид поглянув саме на мене. Він тримав у руці наплічник, а іншою поправляв своє “прекрасне” волосся, яке продовжувало стирчати. Загородній почав сміятися, а я лише підняла одну брову.

— Што ся шкіриш? — спитала я зовсім не очікуючи відповіді. Тож у висновку я її таки не отримала. Ну і хай йому грець!

— Досить вже твоїх балачок! — враз посерйознішав хлопець. — Я зовсім не намагатимусь докласти хоч якихось там зусиль, тож працюй собі сама! На все добре! — Давид хотів йти, але тут, не витерпівши, я вигукнула:

— Мачка би тя копнула, хмара ти ясна!

Повернувши голову, хлопець наблизився до мене. Аби я заспокоїлася Надя дала мені газовану воду, а сама відсіла трохи далі, пояснюючи це тим, що мої нерви можуть вибухнути, як вибухівка кожної хвилини. А попасти під хвилю їй не кортить.

Потроху кришка поверталася.

— Що ти говориш за маячню?! Досить мені вже твоїх незрозумілих…

Я вже майже відчинила пляшку, як тут…

— Що ти робиш?! — з неї полилася вода, великим струменем потрапивши на сорочку та обличчя хлопця. Почервонівши від гніву, Загородній хотів щось таки сказати, але його зупинив товариш:

— Залиш її. Ця дівчина не варта наших нервів.

Вони вже розверталися, аби йти, як тут Давид зупинився та обурено поглянув прямісінько в мої очі:

— Хорошої оцінки тобі не бачити, Діано Лашкевич! Ще побачимось! — і махнувши рукою, пішов у бік інституту, зникнувши за ліченими деревами.

Я ж зосталася сидіти на лаві, трохи налякана тим, що знайшла собі ворога. І не просто ворога, а як пояснила Надія, ще й багатія та сина відомого бізнесмена. Це можна описати лише одним словом:

Халепа!

Пояснення слів:

Што ся шкіриш? - чого смієшся?;

Цімборашка - подруга;

З дурної пиливні розумной потя не вулетить! - «яблуко від яблуні недалечко падає»;

Мачка би тя копнула, хмара ти ясна! - вислів, що означає обурення;

Жіван - злодій.