Раді Вас бачити!

Давид.

Я набрав номер Зорі, вона зразу мені відповіла.

— Зоря, ти де?

— У мене зараз семінар, а що? — сказала вона пошепки.

— Як на рахунок зустрітися?

— Після цієї пари... — не встигла вона договорити як почувся голос чоловіка, мабуть, викладача.

— Левченко, ви що по телефону розмовляєте?

— Ні — сказала вона, я почув короткі гудки. Вона поклала слухавку та через декілька секунд прийшло від неї повідомлення.

“Зустрінемось через годину у парку Шевченка. З тебе кава.” — прочитавши це повідомлення я усміхнувся та пішов на вихід з території інституту. Йти до парку довгенько, тому пішов швидким кроком, тим більше не хочу, щоб Зоря мене чекала. Ще подумає, що я спеціально її з пар забрав, щоб у неї після проблеми були. А як сказав тато, що їй проблем не треба. І в цьому я з ним згоден. Цікаво як її батечко кричав на неї за ці перегони?

Дійшовши до парку, купив у кіоску каву та став з двома стаканчиками біля входу у парк, чекати Зорю. Її чекати довго не довелось, бо вона підійшла за п’ять хвилин. А у мене за цей час вже назбиралось багато думок, з якими я хочу з нею поділитись. Перше напевно те, що було на парі, коли здавав роботу.

— Привіт, що за термінова зустріч? — вона посміхнулась, а я їй дав стаканчик американо.

— Пара невдала.

— Розповідай — ми пішли гуляти парком.

— Нам задали спільну роботу...

— А, пам’ятаю це.

— Так, от, зганьбився я по повній програмі. Не міг й двох слів зв’язати.

— Що за тема була? Ти хоча б читав матеріал перед здачею?

— Тема, це вибух мізків “Діалектизми в українській мові”. А прочитати банально не встиг навіть й один раз. Ця Лашкевич сама обирала тему. Не запитала навіть мене чи подобається ця тема мені. Ненавиджу її!

— Заспокойся. Тобі не каву пити треба, а заспокійливі... І бажано так купу таблеток, щоб конкретно заспокоїтись.

— Ось це так підтримка — я подивився на подругу.

— Ну, пробач. Бачив би ти себе зі сторони. До речі, сильно прилетіло від батька?

— Серйозна розмова була, маму налякали цими криками... загалом я сьогодні переїжджаю в гуртожиток.

— Воу, ось так все серйозно?

— Так. Він мене хотів під домашній арешт посадити. Тому я й переїжджаю.

— Кепські справи.

— Це точно, але нічого, не буде мене повчати при кожній можливості. Тобі ж теж дісталось?

— Ага ще і як. Тато дійсно був злий. Дякувати Богу, що тривала наша розмова від сили три хвилини. Йому хтось подзвонив, тому він від мене відчепився. А зранку ми не бачились, бо я раненько поїхала.

— Пощастило. Я сьогодні до інституту на міському транспорті доїхав... довелось згадати що таке маршрутки та метро. Думав їхати електричкою, та запізнився на неї.  Їхав довго, маршрутка після метро з пересадкою. Це просто жах...

— Я вже давно не їздила на метро... А як ти тоді речі свої будеш перевозити?

— Водій довезе. Тато дозволив. Сказав, що їхати у міському транспорті з валізами це дуже складно.

— До речі, а ти знаєш, що твоя напарниця по роботі, як її там?

— Діана... Діана Лашкевич.

— Ага, так ось вона живе у гуртожитку в якому живу я. Я так розумію, ти приєднаєшся до нас.

— Що за маячня? Що ми забудемо у твоєму гуртожитку?

— Це питання до мене. Я живу у гуртожитку КПІ. Чомусь сказали жити саме там — подруга стенула плечима.

— Ясненько. І ти кажеш, що бачила Діану?

— Агась... хоча я її мигцем бачила, може й помилилась.

— Сподіваюсь, що помилилась. Щось не хочеться з цією дівчиною жити під одним дахом — сказав я та почув дзвінок свого телефону, тому мені довелось відволіктись від нашої бесіди. Дзвінки старости групи краще не пропускати. Я взяв слухавку.

— Слухаю, Маріє.

— Тебе викладач викликає на кафедру з приводу роботи. Сказав, щоб ти підійшов. Він до речі за годину вже йде, тому поспіши.

— Я зрозумів. — Поклавши слухавку, я подивився на Зоряну. — Мені терміново треба їхати в інститут. Викладач щось хоче.

— Добренько. Мені теж вже час, бо у мене ще є пара, а після у бібліотеку треба зайти. Тож зустрінемось у гуртожитку.

Ми попрощались, я поїхав в інститут. А в голові вертяться слова Зорі. “Діана живе в тому гуртожитку, що і я”. Щось слабо віриться... Хоча... Я ж їх завозив в той самий гуртожиток... здається. Трясця! Здається Зоря права.

Я підійшов до дверей кафедри. І в цей час я відчув, що хвилююсь. Не знаю чого й очікувати. Він на парі так на мене дивився суворим поглядом, що було лячно. А й, що буде то буде. Я постукав у двері та почув його голос. Він запросив мене зайти у кабінет. Я зайшов у кабінет, окрім нього у приміщенні більше нікого з викладачів не було. Лише цей сивий чоловік в окулярах сидить біля стіни та дивиться, щось у комп’ютері.

— Викликали?

— Загородній, проходьте, сідайте на стілець — чоловік показав рукою на стілець, який стоїть біля його столу. Я швидко підійшов та сів. А цей чоловік весь час дивився на мене — я чому вас викликав. Ви не здали роботу у парі, тому я вам задам особисту роботу. Яку ви повинні зробити самостійно. І термін даю два тижні.

— Але це замало... — не встиг я договорити як викладач перебив мене та посміхнувся.

— Ні. Це не мало часу. Мало часу це коли на роботу дається день. А у вас, Давиде, буде цілих два тижні. Тему оберете самі — ну, хоч на цьому дякую, подумав я. Я точно не виберу діалектизми. Бо ситий ними по горло. От би зустріти цю Діану та сказати їй, що я про неї думаю! Викладач дав мені папірець з назвами тем, і сказав, що я повинен обрати якусь з них.

А теми були такі:

“Українська мова у XX столітті”

“Сучасна українська мова”

“Ділова українська мова” і так далі. Всі теми я не став читати. Вибрав першу, яка мені сподобалась. Загалом вибрав я тему “Українська мова у XX столітті”. Як на мене, це цікава тема. І у мене є час лише два тижні. Ну, що ж треба буде посидіти за підручниками... А так не хочеться. Ну, хоч нормальна тема, а не ці діалектизми.

Після того як вийшов з кабінету, то зразу поїхав додому. Дорога не близька, тому треба їхати зараз, щоб заселитися у гуртожиток до комендантської години.

Приїхавши додому, я зрозумів, що ось зараз я зберу речі та повернусь я у ці рідні стіни не зрозуміло коли. Я зайшов у будинок, а після почув голоси батьків, які долинали з кухні. Я вирішив, що саме туди я зараз піду. Тому швиденько зайшов у кухню.

— Привіт. Смачного.

— Пообідаєш з нами? — запитала мама.

— Ні, дякую. Я краще піду збирати речі.

— І все ж не дивлячись ні на що ти з'їжджаєш? — запитав тато.

— Так. Я вирішив, що буду жити у гуртожитку до кінця навчання.

— Серйозно? — тато подивився на мене здивовано. А мамину емоцію було якось важкувато зрозуміти.

— А, ти сумніваєшся у цьому?

— Ні. Ну, добре їдь — я розвернувся, щоб іти. А сам подумав “Він не сумнівається та щось слабо в це віриться!”

Я зайшов у кімнату та почав збирати речі. Складав у валізи все необхідне для проживання у гуртожитку. Звідки я знаю, що брати? Зранку розмовляв з мамою, а вона коли вчилась, то жила у гуртожитку. За дві години я зібрав дві валізи. І вже на виході з будинку мене зупинила мама. Вона мені сказала, що я можу повернутись у будь-який момент. Вони з татом будуть раді моєму поверненню додому. Я вийшов на вулицю, а після почув декілька фраз батьків.

— Ти ж йому картку не блокуй.

— Я й не збирався. Не хочу, щоб мій син був бідним студентом — ну, за це я татові дякую. Машина на штрафмайданчику нічого страшного, ключів від неї немає, а навіщо вони мені без машини? Водійське посвідчення забрали, ось тут вже не дуже добре, адже якщо купувати алкоголь, то можна б було скористатися тим посвідченням. До речі, Зоря так й робила, поки у неї своєї автівки не було. Але дякувати Богу, що тато залишив мені картку та не заблокував її.

Водій довіз мене до гуртожитку, тож за годину я вже був біля будівлі з двома валізами. О шостій вечора зайшов у гуртожиток, познайомився з жіночкою, яка сидить при вході у будівлю. На перший погляд, вона якась сувора, але це лише на перший погляд. Вона мені дала ключ від кімнати. Я зайшов у неї. На ліжку сидів хлопець. Він не звернув на мене уваги, бо дуже був захоплений якоюсь грою, звуки якої долинали з навушників хлопця. А я в ньому впізнав мого однокурсника. На щастя це не друг Діани. Здається, той хлопець навіть не живе у гуртожитку. Я пройшов до свого ліжка та сів на нього, а після роздивився кімнату. Простенька кімната, у ній нічого особливого немає. Цікаво про яких не привітних сусідів казав тато?

Розклавши декілька речей, у мене виникло бажання просто пройтись вулицею. І все ж дарма я пішов, адже побачив на вулиці Діану, вона мене дуже збісила, та так сильно, що не тільки з нею грубо розмовляв, а ще й з її захисником. Як його там Величко, якщо я не помиляюсь. Вставив свої п’ять копійок в нашу з Діаною розмову. Ненавиджу їх. Та на жаль це не єдиний раз коли я з нею сьогодні зіштовхнувся.

Ввечері я домовився з Зоряною сходити кудись повечеряти, готувати звичайно ні я, Зоря не захотіли. Я не вмію, а у Зорі бажання не було. Та перед зустріччю з подругою було три години, тому якось захотів чогось з’їсти. Купив собі їжу, яку треба просто розігріти у мікрохвильовій печі. Я пішов з цією їжею на кухню. І кого ж я там побачив?

Ну, звісно, що Діану Лашкевич. Вона стояла біля столу та щось читала, здається якусь інструкцію. Я на неї не звернув уваги, не вистачало мені ще сьогодні з нею спілкуватись. І тільки-но підійшов до мікрохвильової печі, як до неї підійшла Діана. Ми з нею майже лобами стукнулись.

— Пробачте, можна я перша... — вона підняла голову — знову ти?! Що ти тут забув?!

— Я тепер живу тут. І це я буду перший гріти собі їжу мені лише дві хвилини треба.

— А дівчатам взагалі-то поступатися треба!

— Хто тобі таку маячню сказав?!

— О, я все ж таки мала рацію, ти недуйдавий. Навіть основи етикету забув вивчити — сказала дівчина. Я вже було хотів відповісти їй та на кухню забігла завжди весела Надя.

— Ну, що все готово?

— Ще, ні.

Надя подивилась здивовано на Діану, а після на мене. І здається зрозуміла, що саме відбувається. Тому сказала Діані йти до кімнати. А сама не питаючи мене, підійшла до мікрохвильової печі та поставила там щось грітися чи що? Загалом довелось мені чекати хвилин так п’ять, якщо не більше. Сваритись ще з Надею у мене просто немає сил, тому я почекав поки вона піде, а вже після зробив для себе перекус.

Пояснення слів:

Недуйдавий - ні на що не здатний.