Спочатку:
На сторінку книги
Діана.
Я повернулася в гуртожиток з доволі гарним настроєм. В животі наче вирувало тисяча метеликів, кількість яких з кожної хвилини зростала. Невеличкий рум'янець і досі не сходив з щік, нагадуючи про прекрасну подію до початку дощу.
“Невже це сталося? — думала я до себе. — Невже ми цілувалися?”. Так, це вперше відбулося зі мною. І досі не могла повірити, що я та Давид… разом.
Разом не з абиким, а з парубком, якого ненавиділа всім серцем. Хлопцем, на сорочку якого вилила пляшку води. Студентом, з яким мала робити проєкт, що спершу не вдався. Та чарівною людиною, яку кохаю. Тепер в цьому впевнена на всі сто з гаком відсотків.
Тихенько зайшовши до кімнати, сіла на ліжко та зраділа, що нікого немає. Зараз мені так кортить подумати про своє. Невдовзі сон швидко прийшов до мене. Переодягнувшись в сухий одяг, заморено впала на ліжко та поринула в дивне сновидіння:
“От я йду вуличками Києва. Навколо тихо та спокійненько. Поряд крокує хлопець, обличчя якого я вже чітко бачу. Давид увесь час сміється, тримаючи два стаканчики кави. Ми гарно проводимо час, та на серці з кожною хвилиною все радісніше стає.
Тут, незрозуміло звідки починає лунати музика. Скрипка пришвидшується з кожною секундою стаючи голоснішою. Її ноти літають навколо, утворюючи справжнє торнадо. Вирій огортає нас, а ми просто танцюємо. В порожньому просторі, не думаючи про проблеми та переживання…
Але я чомусь переводжу погляд на скрипаля. Він виглядає сумним та тужливим. Смичком голосно проводить по струнах, ніби від цього залежать майбутні події, та враз замовкає. Загородній тримає мене, а тому я не падаю; я стою над землею та дивлюся на тужливого скрипаля.
— Назар? Невже це ти? — тихо шепочу, і починаю падати вниз. Мені зовсім не страшно, бо знаю, що поряд Давид. Мій охоронець та вартовий життя.
Та Величко враз зникає. Він розчиняється в повітрі, мов мара. Але його очі продовжують дивитися в порожнечу, а потім потроху переводять свій погляд на мене. Я хочу закричати, та не можу. Хочу втікти, та я лечу. І що робити зовсім не знаю.”
Але в цю мить чую тонкий голос, що лунає з темряви:
— Діано, як там побачення? Діано?!
Хутко прокидаючись, підхоплююся з ліжка, чуючи, що хтось впав на підлогу поряд.
— Айай! — Надя встає на ноги та дивиться на моє ошелешене обличчя. Її насуплений вигляд враз змінюється, бачачи моє легке збентеження. — Що сталося? Кошмар?
— Угу, — відповідаю я та враз розумію, що зі мною і досі ланцюжок від Давида. Той самий подарунок, який він подарував мені.
— Нічого собі! — здивовано вигукнула Надя, побачивши прикрасу. — А цей Загородній має смак!
— Так, — погодилась я, провівши пальцем по ланцюжку. — І навіть троянди подарував.
Надя аж сплеснула в долоні від радості.
— Та невже? І це і є той противний Давид з багатої родини? А він хороший, виявляється, — здивувалась подруга, сівши поруч. — Ну, розказуй! Як все минуло? Коли весілля?
Від таких слів я ледь помітно почервоніла. Узявши пасмо темного волосся, почала крутити між пальцями, трохи нервуючи.
— Навряд чи відбувся перший поцілунок. Ех, а от я зі своїм Стасіком в перший день побачення тільки в парк сходила, — сумно відказала Надя.
— В тебе є хлопець? — здивувалась я, сівши на край ліжка. — І ти мовчала?!
Та подруга лише підняла брови, трохи здивувавшись.
— Та боронь, Боже, від такого красеня! Йому були потрібні одні грошики, тож не склалося. Ще й миршавий був! Фе! — показавши язика, вигукнула цімборашка.
— А чому зустрічалися? — і досі не могла второпати я.
Звук від стрілки годинника гучно відлунював у повній тиші, заполонивши кімнату. На деякий час запала мовчанка, а потім, сумно набравши повітря в легені, Надя відповіла:
— П'ятий клас був. Наче кохала. Він мені дарував жуйки та яскраві фломастери. А потім… Я почула, що той покидьок не любить мене, — хрипким голосом сказала подруга. — Розумієш? — вона поглянула на мене своїми очима та враз голосно засміялась, що я й не знала чи то істерика, чи просто сміх від минулих спогадів. — Серйозно?! От повелася! Хах! Так і знала, що поведешся! Так що там з побаченням?
Від такої підстави я аж завила від злості. Узявши подушку, кинула в подружку, і через це почалася шалена битва не на життя, а на смерть. Ми билися декілька хвилинок, а потім зморені попадали на свої ліжка, оголосивши перемир'я.
— Ну так що з побаченням? — нарешті спитала Надя, тяжко дихаючи.
Я ж лише посміхнулась, і цього було достатньо, щоб вона все зрозуміла.
— Невже сиділи в ресторані?!
Я закотила очі та щічки знов вкрив рум'янець.
— А потім пішли прогулятися парком?
На це я піднялася та поглянула у вікно, де вже потроху заходило сонце, а дощ все ще не думав спинятися.
— І він тобі при зустрічі подарував квіти та прикрасу – ланцюжок? — ну, про це я їй і казала вже. — А потім…, — продовжувала подруга, — ви цілувалися! І пішов дощ, так?
Я ледь з ліжка не впала. Як вона здогадалась? Та питати я не питала, бо Надя враз радісно вигукнула:
— От пощастило тобі! Мені б так!
Наступного дня я поверталася з інституту в ще кращому гуморі. Усі пари Давид дивився лише на мене, не зводячи погляду ні на хвилину. А коли викладач покликав до дошки, то з легкістю дав відповіді на всі п'ять запитань, при цьому радісно поглядаючи на мене.
Трішки розсердившись таким подіям, викладач попросив, аби той більше не відволікався, бо в майбутньому ця тема буде корисною на іспитах. Але все ж п'ятірку поставив.
Назар, побачивши мене біля інституту, одразу замахав руками, привертаючи увагу. Підійшовши до нього, я отримала сонячну посмішку та запашні волошки, які так і віяли приємними спогадами.
Деякий час парубок вагався, а потім, узявши сили в кулак, вигукнув:
— Діано, ти так і не відповіла мені…
Та я лише знічено поглянула на небо, уникаючи погляду з вірними товаришем.
— Діано?
— Назаре, думаю, нам варто поговорити.
Зрозумівши, що розмова може йому й не сподобатись, Величко пішов уперед, а потім враз зупинився.
— Добре, я знаю одне місце. Пішли туди, — він повернув голову та одночасно опустив очі.
Не знаючи що й казати, я пішла за ним, і невдовзі ми опинилися на гарному мосту. Поряд проїжджали автівки, а ми стояли, не в змозі почати розмову.
— Назаре, — почала я, та Величко мене перервав.
— Яка гарна погода! — відповів він, посміхнувшись.
— Так, так! Файна погода, фатьов. От тільки…
— І пташки співають, і дерева колихає вітерець. М-м-м, відчуваєш цей смак свободи?
Я лише трохи розізлилася, та все ж продовжила:
— Ми…
— І ця вода… така прозора! О! Рибка!
— Назаре! — вже не витримала я.
— Чи то не рибка? — ніби не чув мене парубок.
Гучно ляснувши його по щоці, я поглянула прямісінько в блакитні очі, не розуміючи що й відбувається. Тобто, я розуміла і його дії, і чому уникає розмови, але терпіти вже не могла.
— З тобою говорити ги за зайцьом бігати! — закричала я, та враз зупинилась, помітивши здивування, а потім сум в очах парубка. — Не кохаю я тебе, Назаре. Ти мені друг, не більше.
— Тоді я робитиму усе, щоб…
— Ні! — вигукнула я, зупинивши його думки, мов зграйку пташок навколо. — Ні, Назаре, ні, — вже тихіше додала я.
Навколо ставало тихіше, і тихіше, а автівки і зовсім перестали їхати повз нас, ніби розуміючи, що ця розмова має бути тільки між нами обома.
— Чому? — хрипким голосом спитав він, але враз все зрозумів. — Давид? — піднявши погляд, знов спитав парубок, хоча і сам здогадувався мою відповідь.
— Ми зустрічаємось. — Твердо відповіла я, почуваючись якось погано через те, що маю робити боляче другові. Та це наче ліки: погані на смак, зате роблять користь. А такі слова допомагають повертати до реальності, де не все, чесно кажучи, таке різнобарвне та красиве, як ми звикли гадати.
— Зрозуміло…, — ще тихіше прошепотів Назар.
Він сів на холодний асфальт та враз засміявся. Його сміх луною прокотився по всій трасі, зупинившись біля саменький моїх вух. Хлопець сидів так декілька хвилин, затуливши руками обличчя, а потім піднявся та ніби нічого не сталося підійшов до мене.
— Ми ж залишимось друзяками, айно, світла пані? — спитав Величко спокійним голосом. Напевно, за цей час він вивчив усі мої слова, які застосовувала в діалогах, чи розповідях.
— Айно. Назаре, ем… все файно? — спитала вже я, відчуваючи дискомфорт через таку швидку зміну настрою.
Та парубок лише розвернувся в інший бік дороги, рушивши вперед. Я дивилась на нього, не знаючи що й сказати, та він зупинився, нібито відчувши мою напругу.
— Всьо файно, моя світла пані, — тихо, майже нечутно відповів Назар. Деякий час він стояв спиною, а потім повернув голову та знов посміхнувся, ляснувши себе по голові. — Трясця! От забув, що вдома ще кота не накормив. Уявляєш? Що ж… треба йти!
Величко рушив вздовж траси, а потім знов зупинився, та трохи постоявши, пішов собі далі, махнувши мені рукою:
— Синові багатія передавай привіт! Бо він, схоже, вже зачекався! Бувайте здорові!
Я не знала що й казати. Сонце потроху підсвічувало світле волосся парубка. Його коричневе пальто через вечірню пору трохи змінило колір, а рука і досі махала мені. Я махнула у відповідь, хоч і розуміла, що Назар в цей час мене не бачить. Він мовчки йшов, відчуваючи прохолоду та щось неприємне. Але розумів, що пташку в клітці не втримаєш, якщо на зміну ненависті прийшло кохання.
Тож ми пішли різними дорогами. Він направо, а я наліво, де мене якраз чекав захеканий Давид, який чарівним способом опинився поряд. Знов.
Пояснення слів:
Фатьов – хлопець;
Файно – добре;
З тобою говорити ги за зайцьом бігати – розмова, що немає сенсу;
Цімборашка – подруга;
Айно – так.
