Раді Вас бачити!

Діана. 

Наступного дня я поверталася з інституту в хорошому гуморі. Нас упіймала після занять “добра” прибиральниця зі смішним кудлатим волоссям та тонкими бровами, що скидалися на дві риски. Її хитрі очі час від часу звужувалися, коли помітила мене, Давида, Надю та Назара в коридорі. 

“Добре, що Зоря тут не вчиться, — думала до себе, червоніючи від промови нашого викладача. — Бо тоді б перепало і їй…”

Якщо описати слова Володимира Семеновича коротко, то, схоже, він намагався сказати: “Я днями й ночами вчу вас, вчу! Не набий собі на тому кокуш, кажуть вже інші викладачі! А ви тільки те й робите, що ганьбите мою роками сформовану особистість!” 

Взагалі, звісно, його слова звучали не так, але я от в ту мить зрозуміла їх саме таким чином. Коротко, та без промов про нашу безпеку та відповідальність. 

Покивавши головами, ми вийшли з кафедри, а потім “добра” прибиральниця вирішила провчити нас. Адже, не дай Боже, ми б щось утнули за той проміжок часу! Тож ми залишились ще на годину знущань, миючи підлогу в тому злостивому спортзалі. 

— Хай йому грець! — вигукнула я. — Та щоб я хоч раз сюди пришкандибала вночі! 

Натомість Надя взагалі не переймалася щодо покарання. Вона якраз вийшла в ефір (зрозуміти б що взагалі цікаво тим людям. Але, схоже, дві тисячі людей думають інакше). 

— Привіт, мої любі фоловери! — вона взяла до рук швабру та заходилася танцювати, ніби кінозірка з телевізору. — Сьогодні в нас день прибирання! Давайте челендж: чи справляться мої друзяки, — вона поглянула на мене, кивнувши, — за короткий проміжок часу? 

Взагалі ми не дурні, щоб погодитись на таке от змагання. Але через хвилину зал було розділено на три частини. Чому три? Бо пресвітла Надія – оператор та відповідач на коментарі підписників, які, до речі, зросли протягом ефіру до декількох тисяч! 

Давид тримав свою швабру впевнено та суворо. Натомість Назар увесь час ніяково позирав, не знаючи, що й сказати. Я ж, увійшовши в азарт, аж заскреготіла зубами, очікуючи початку. 

— Руш! — вигукнула голосно Надія, сплеснувши в долоні. — Діана біжить по своїй частині, бризкаючи на підлогу суперників! Який хід! Молодець, Лашкевич! — коментувала щаслива цімборашка.

— Так не чесно! — сміючись загорлав Давид. 

— Давиде, мінус п'ять очок за коментарі! — відказала Надія, направивши камеру на спітнілого Величка, що сів на підлогу, зовсім мокрий та сумний. 

— Невже Назар виходить з гри? Один, два…, — почала рахувати подруга, уявляючи себе суддею, схоже, боксу (до чого тут він?). — Три! Величко встав та побіг! Що я бачу?! Невже нова тактика?! Хто ж переможе? 

Переміг у висновку ніхто. Адже ми, повністю мокрі, не змогли вирішити кому передати перемогу. Розчервонівшись, Загородній так сміявся, що аж схопився за живіт, а Назар теж радів, що зміг добре провести час. 

На щастя, ми змогли перевдягнутися в спортивну форму, яку якраз брали на фізичну культуру. А Надя набрала ще тисячу фоловерів (зрозуміти б, що означає це слово…). 

Тож у висновку день минув не задарма. Назар поїхав на своєму ровері додому, махнувши мені рукою. Вечірнє сяйво приємно лягало на його тонкі риси обличчя. Колеса швидко закрутилися, і транспорт зник на дорозі, заїхавши за ріг якогось з будинків. 

Давид йшов поруч, трішки відставши, аби не наштовхнутися на ще одну сварку з Величко. Хоч ми й добре провели час, але друзями вони, напевно, стануть ще не скоро. Якщо, звісно, стануть. 

Загородній виглядав спокійно та чомусь літав у хмарах. Підійшовши до нього, я поглянула прямісінько в очі, які ніби сяяли зірками. Здивовано поглянувши на мене, парубок аж почервонів, та невдовзі повернув собі звичайний колір обличчя. Стукнувши пальцем по лобі, він хитро посміхнувся: 

— Що хочеш? 

— Недуйдавий! — вигукнула я, схопившись за лоба. — Нащо бити?! 

— Та я ж легенько, — стенув плечима Давид, пішовши вперед.

Образа миттю зникла, і я знову наздогнала його. 

— Ще трохи, і я б тебе перемогла! Вдома я була королевою прибирання! — задерши високо носа, відказала я. 

— М-м-м…, — протягнув Давид, ніби й не чуючи. — Сама себе назначила? 

Зупинившись, я поглянула на сонце, яке так і палало різними барвами. Загородній не зрозумів, що відбувається, а тому також зупинився. Невдовзі залунала тиша, і почувся спів цвіркунів. 

— Давиде, я хочу вам дещо розповісти, — почала я, і хлопець аж зашарівся, перевівши погляд на мене. — Чи будете ви…, — його очі засяяли, а волосся легенько підсвітило сяйво від сонця, що сідало за обрій. Птахи тихо співали пісню, а я підійшла ще ближче, — королем прибирання? 

Хлопець наче спохмурнів. Він нагадав кульку, яка миттю здулася, і очі також перестали сяяти. 

— Щось не те? — не зрозуміла я, побігши за ображеним Загороднім. — Я щось не те сказала?

— Ні, все в нормі. — Коротко відповів Давид. 

Він зупинився та, узявши наплічник однією рукою, поглянув на мене. Чомусь серце хотіло вискочити з грудей. Чи то воно так здавалося. Поряд не було нікого, лише іноді проїжджали автівки, випускаючи безхмарний дим смороду. Та мить, і все знов поверталось на місце. Листя дерев кружляло свій танок, який ніхто не міг зрозуміти. Хоча, ні. Лише ми розуміли його сутність. 

Неначе мара сповзла з очей, коли Давид тихенько запитав. Навіть не запитав. Ні, він сказав, питаючи в мого серця. І ці слова відлюнювали в голові протягом декількох хвилин. 

— Діано, ти мені подобаєшся. Може, сходимо з тобою кудись, погуляємо? 

Що в такі моменти відповідали в романтичних фільмах, які дивилася цімборашка? Я не пам'ятала. Все вилетіло з тої макітри, коли він проказав ці слова. Спокійно та впевнено. 

Але всередині наче хвилювався, що я втечу, як з Назаром. Та я стояла, кліпаючи очима. 

— Ем…, — слова просто застрягли десь у горлі, і я продовжувала стояти. 

Видихнувши, парубок сумно рушив вперед. Але я не стала його наздоганяти. Просто вигукнула: 

— А о котрій годині, і де саме? 

Зупинившись, він повернув голову та спокійно відповів: 

— Перша година дня. Я скину координати на емейл, бо ще загубишся, — ледь помітно посміхнувшись, Загородній рушив вперед. А я продовжувала ловити очами листя, що падало навкруги. 

— І ти погодилась?! — аж застрибала по ліжку від хвилювання, Надя. 

— Я не знала, що роблю! Це наче була не я! Хотіла якось гарно відповісти, а спитала: “О котрій годині”! Леле, він подумає, що я якась недуйдава! — аж зарюмсала я. 

І в цю мить телефон завібрував. Діставши його з кишені, помітила знайоме обличчя мамці. Цікаво, чому вона дзвонить так пізно? 

— Доню? — вмикнулась камера, і я зауважила трохи заплакане лице матері. 

На задньому плані почулись крики та стукіт у двері. Але мамця продовжувала спокійно дивитися на мене. 

— Якщо що, то я нічого не казала! — вискочивши за двері, мовила Надя. От язиката! Ні дня не мовчить! І коли тілько встигла…? 

— Мамо, от чом по відеозв'язку? Я ж в кімнаті не прибрала…

Але мою увагу привернув стукіт на задньому плані. Він наростав, і наростав, але далі я почула голос одного з близнюків. Схоже, Славка. 

— Мамцю, він зараз виб'є двері! Ми не можемо його тримати! 

— Що там трапилось? — спитала я, позираючи на задній план, щоб зрозуміти що там відбувається. Та мама лише кисло всміхнулась та сіла трохи ближче до екрану, аби я не розгледіла. 

— Тато трохи у шоці щодо твого побачення, — відказала вона, засміявшись. 

Залунав голос няньо, який, схоже, не радів таким швидким, на його думку, подіям. 

— Байка, байка! Я покажу йому, як до моєї донечки залицятися! Буде з нього шовдарь на вечерю! — гукнув няньо. — Не вірь йому, не вірь! — але зв'язок враз обірвався, і мамця вже спокійно сиділа на вулиці, поглядаючи на моє знічене обличчя. 

— Чоловіки…, — махнувши рукою, посміхнулась. — То як ти, доню? 

— Навіть не знаю що й сказати… Це така важлива подія для мене! А якщо знов щось бовтну? — я опустила погляд та втупилась у ковдру на ліжку. 

— Чого це моя маненька сумує? Невже так миригує через таку дрібничку? 

— Дрібничку?! — вигукнула я, підвівшись. — Це не дрібниця! Та й… Давид… моє серце наче зупинилось в той момент. Поколювання, метелики в животі та спокій поряд з ним… Таке не відчувала з Назаром. Але Загородній…

— Доню, це просто кохання, — зупинила мої роздуми мамця. Вона з теплотою обвела стіну позаду мене та враз зупинилась. — Ти валізу розбирала? — спитала вона, дещо нервуючи. — Знаходила пакуночок? 

Та я лише помахала головою, кажучи: “Ні”. Мамця аж сплеснула в долоні. 

— Отакої! Ану подивися в маленькій кишені своєї валізи! — наказала вона мені. 

Злізши з ліжка, я повернула телефон на себе та підійшла до шафи, де стояла моя невеличка порожня валіза. Відкривши її, почала ритися, але нічого не знаходила. Натомість мамця спокійно сказала, побачивши мої невдалі пошуки: 

— Всередині маленька кишенька! Напевно, там, — махнула вона рукою. 

— Напевно?! — розізлилася я. 

Та подивитися подивилася. Всередині й справді містилась невеличка власноруч пришита кишеня з яскравої тканини. Все у маминому смаку. Засунувши туди руку, відчула якийсь невеличкий пакуночок. 

— Так, це він. — З гордістю зауважила мамця, яка й досі слідкувала за мною по відеозв'язку. 

Розгорнувши його, я побачила сріблясту річ, яка майоріла на світлі різнокольоровими вогниками. Вона була схожа на сердечко, всередині якого містився короткий напис: «НДРЖ». 

— На день рибожерки? — посміялася я. 

Та мамця лише скептично підняла брови.

— Ха-ха! Дуже “смішно”, — сердито відповіла вона. 

Мій погляд так і прикувала цей дивний кулон. Цікаво, звідкіля він тут? 

Побачивши моє ще більше здивування, мамця спокійно пояснила: 

— Поклала тобі ще звечора. Не побачила навіть! — засміялася вона. — Цей кулон передається по жіночій лінії усього роду Лашкевичів. Твоя бабця, прабабця та я носили його, коли виходили заміж. Тож…

— Мамо! — враз обірвала її я. — Але ж… я не можу це забрати собі! Тим паче перше побачення, а до весілля, як до гори Говерла чалапати! 

— Та він же тобі подобається? — спитала мама, тепло поглянувши в мої очі. Я ледь помітно почервоніла. 

— Схоже, що так. Давид особливий… хоч і бісить іноді. Та він… хороший. 

— Взагалі то я питала про кулон, але то таке, — махнула рукою мамця, повернувши мене до реалій. 

— Мамо! 

— О, хтось розлютився! Моє ж ти потятко! — ще дужче засміялася мамця.

Тож скоро мав настати той самий день. В очікуванні прекрасного я хутко заснула, чуючи за вікном звук від автівок та гучних мотоциклів, що проїжджали повз. День, який запам'ятаю надовго. 

Пояснення слів: 

Потятко – пташеня; 

Байка, байка – не біда, не біда; 

Не набий собі на тому кокуш! – зазнати невдачі; 

Недуйдавий – ні на що не здатний; 

Цімборашка – подруга; 

Бовтнути – сказати щось, не обдумавши.