Раді Вас бачити!

Давид.

Мій ранок почався доволі цікаво. Вихідний день, можна поспати, подумав я коли перевертався з лівої сторони на праву. Та ось не встигнувши перевернутись, як згадав, що сьогодні повинно бути щось важливе. А, що саме згадати не можу. Я встав з ліжка та підійшов до столу на якому розкидані книжки, щоденники та зошити, а також ручки та маркери різних кольорів. Я взяв один з блокнотів, він у мене як нагадування, що і коли повинно бути. Відкрив сторінку де лежала закладка, я прочитав перше, що там було написане. І ось, важливе о другій годині зустріч з Діаною Лашкевич по проєкту. Домовились, то треба йти, але ж до зустрічі ще купа часу, адже зараз лише дев’ята. Тоді я знову ліг на ліжко та заплющив очі. І думки як полізли у голову. А саме про наш проєкт. Як ми будемо готуватись? Які нам треба матеріали? На скільки великим буде проєкт? За всі ці роки навчання в гімназії та й тут місяць, я ні про що такого не думав, але зараз все змінилось... після того провального виступу. Такий жах у мене був вперше. Ще й батько дзвонив на днях, у нас була серйозна розмова. Він знає, що я провалив ту роботу, йому вже й встигли поскаржитись. Отже, він мені сказав, що більше за мене він нічого вирішувати не буде. І я повинен буду зі всім розбиратися сам. Ну, й то добре. Не буде мене повчати за погані оцінки. Тому й готовий робити цей проєкт, щоб не впасти вдруге обличчям в багнюку.

Пролежавши так пів години, я зрозумів, що треба вставати. Мій сусід по кімнаті прийшов дуже пізно, тому й спить міцно. Я одягнувся та підійшов до вікна. Яка ж красива осінь. Дерева змінили свій колір, видно як вони летять з дерев та падають на землю цей пейзаж та листя мені нагадало дитинство. Коли ми з мамою гуляли у парку та збирали листя, а після ми робили різні аплікації. Мамі на той час таке подобалось... і мені також. Тато ж в цей час весь час був зайнятий, і нічого не змінилось... змінилось, те, що я виріс і більше такого не буде. Ех... сумую за тим безтурботним дитинством.

В кімнату хтось постукав і я зразу відчинив двері. На порозі стоїть моя найкраща подруга.

— Доброго ранку — вона посміхнулась, а я її роздивився. Зоря одягнена неначе кудись збирається їхати, її довге каштанове волосся зібране у колосок, а на плечі сумочка — ну, що їдемо?

— Куди? — з непорозумінням запитав я.

— Я так розумію, з пам’яттю у тебе проблемки. Ми ж домовлялись з’їздити до мене додому. Я там теплі речі хотіла взяти.

— Ой, то я й дійсно забув — зніяковівши сказав я.

— То як? Я тебе почекаю, поки ти приведеш себе до ладу.

— Пробач, але не можу. Я згадав, що сьогодні треба зустрітися з Діаною. Будемо працювати над проєктом.

— Ех, забудькуватий же ти — Зоря посміхнулась та легенько вдарила мене по носі пальчиком — доведеться самій їхати. Ну, що ж, тоді я поїхала.

— Пробач... Давай зустрінемось ввечері, з мене вечеря.

— Добре. Ніяких тоді ресторанів, сам приготуєш — я відкрив рота аби щось сказати, але подруга швиденько побігла сходами вниз. Ось це так влип. Де я, а де готування їжі. Доведеться якось викручуватись. Я зачинив двері, але ще декілька секунд як луною віддавались слова Зорі про вечерю.

О 13:55 я вже підійшов до однієї з вільних лавок. Сів на неї та почав чекати Лашкевич в надії на те, що ця дама пунктуальна та не запізниться навіть ні на хвилину. Поки її чекав дістав книгу з англійської мови та почав читати, вибирати цікавеньке, що може бути нам корисне. Зачитався так, що й не помітив як минуло тридцять хвилин.

— Де ж ти ходиш? — подивившись на годинник, запитав я у себе, а після подумав, що треба купити собі каву, бо трохи руки змерзли. Не далеко стояла жінка та продавала каву. Я миттю підбіг до неї, вона зробила каву, та я пішов до лавки. На щастя, лавку яку я вибрав аби сісти знаходиться не далеко від цього так званого кіоску на колесах. Сів знову на лавку та попиваючи каву продовжив чекати на Діану та читати книжку.

І о, ця пані нарешті зволіла прийти. Я подивився на годинник, вже четверта вечора. Коли побачив її, то вирішив трохи відійти, щоб вона підійшла до лавки та подивилась на те, що я вже тут і при чому давно.

— Четверта година… саме так, пані Діано Лашкевич, — відказав я, поглянувши на годинник. — І наш проєкт, як стояв, так і стоїть на місці.

А самому цікаво, яке ж у неї буде виправдання — сідай, чого стоїш? — вона повільно підійшла та сіла на лавку, я сів біля неї та подивився на неї — і які ж виправдання придумала пані Діана? Хоча у мене є чотири варіанти цих виправдань. А) Переводила стареньку через дорогу. Б) Знімала котика з дерева. В) Проспала... хоча цілий день спати... Думаю, цей варіант відпадає. І Г) Довго не могла вибрати, що одягти. Який варіант правильний? — дівчина дивиться на мене і мовчить ніби у рот води набрала — ну, добре. Не хочеш говорити не говори, твоє право. Тут вже стемніло, тому знайдімо інше місце для підготовки нашої роботи. Як на рахунок піти у якийсь ресторанчик, поїсти й там вже продивитись нашу тему та щось почати робити?

— Я згодна — нарешті, хоч якесь слово з неї витягнув, подумав я. Ми встали з лавки та пішли до ресторану в якому частенько буваю останній місяць. Ціни там дещо великі, але Діані хвилюватись нічого, адже за все заплачу я.

Ми швиденько підійшли до того ресторану. Нас зразу посадили за столик біля вікна та дали меню. Я почав дивитись його, але й так знав, що візьму. Коли однокурсниця взяла меню, очі її забігали так, що словами не передати, а рот відкривався все більше й більше. Вона розглядала ці сторінки меню та щось про себе рахувала, напевно, що гроші, які може витратити на цю вечерю. Я ж сидів та прикрившись меню тихо сміявся аби вона цього не бачила та коли вже заспокоївся, то подивився на неї.

— Вибрала собі щось?

— Ем... тут так все дорого. Я, мабуть, тільки каву замовлю.

— Вибирай не соромся я за все заплачу — вона ніяково подивилась на мене, а я тільки посміхнувся. Вона знову почала гортати меню, я зрозумів, що сама вона нічого не обере. Тому запропонував їй допомогу на що вона погодилась.

Нам принесли страви та напої. Ніякого алкоголю ми не замовляли, адже треба мати ясний розум, щоб почати робити проєкт. Ми почали їсти, Діана спробувала страву й швидше за все їй вона сподобалась, адже коли вона її їла то посміхалась. Однокурсниця іноді дивилась зніяковівши на мене і ми так ні слова не сказали. Коли зі столу забрали брудний посуд, то ми дістали книжки та почали шукати потрібну нам інформацію та робити нотатки.

— Поки ти ходила бозна-де, я зробив тут декілька нотаток, тому дивись — я почав їй все показувати та пояснювати, а вона тільки уважно мене слухала. І раптом у мене задзвонив телефон. Я взяв слухавку, звичайно це дзвонить моя ліпша подруга.

— Давиде, то як вечеря вже готова? Я за годину буду у гуртожитку.

— Так, я вже тут на кухні та готую вечерю — збрехав, а що, поробиш. Якщо я навіть ще й не уявляю що готуватиму.

— Добре, а то приїду дууууже голодна — вона поклала слухавку. Мені це її дуууже, взагалі не сподобалось. Я подивився на Діану.

— Ти знаєш, що ти мені винна?

— Що саме? — перелякано запитала вона, мабуть, подумала, що я передумав платити за вечерю.

— Я тебе на холоді чекав цілих дві години, тому ти мені винна... допоможи зробити вечерю. Я мав сьогодні із Зоряною їхати до неї, допомогти, а натомість чекав тебе цілих дві години. Я пообіцяв Зорі, що приготую вечерю та готувати не вмію.

— Чого ж тоді пообіцяв, якщо знаєш, що не вмієш готувати?

— Довелось. Допоможеш?

— Добре — ми швиденько поскладали книги у сумки, я заплатив за вечерю. І на таксі поїхали до гуртожитку.

Вже у гуртожитку ми вирішили що “я” буду готувати, насправді готуватиме Діана. Ми швиденько збігали по продукти та почали готувати. Я звісно допомагав готувати та основне робила вона. Декілька разів на кухню заходила Надя та здивовано дивилась на нас. По типу “Ви, що вже не гризетесь?”

Коли все вже було готове, то Лашкевич пішла до себе, а я подзвонив Зорі та сказав, що чекаю її на кухні.

Ми сіли їсти. Ну, як ми, Зоря. Я ж добре так поїв у ресторані. Подруга подивилась у тарілку, а після на мене.

— Апетитно виглядає.

— Спробуй, тобі повинно сподобатись — сказав я та подивився на Зорю. Вона з’їла шматочок риби.

— Дійсно, смачно — а після задумавшись, подивилась на мене — хм, я знаю як готується ця страва. Невже ти приховував свої здібності кухаря? Чи тобі хтось допомагав? Хоча можеш не відповідати. Я ж бачу, по твоїм очам, що ти не сам це готував. Хто цей шеф-кухар? Дзвони йому, нехай прийде.

Мені нічого не залишалось як подзвонити Лашкевич. Попросив підійти до нас. І вона за п’ять хвилин прийшла. Підійшовши до нас, вона подивилась зніяковілим поглядом на нас.

— Це ти готувала? — запитала Зоря. Діана подивилась на мене, а після на Зорю. І я зрозумів, що вона не відповість, тому за неї це зробив я:

— Так, це готувала вона.

— Молодець, риба смачна вийшла, але Давиде, яка умова була? Якщо я не помиляюсь, то повинен був ти готувати чи не так?

— Ну, я і що?

— А, те, що ми з Діаною зараз виберемо страву, а ти її для нас приготуєш — сказала впевнено подруга, а Діана здивовано подивилась на неї.

— Що? — запитала здивовано Лашкевич.

— Сідай — Зоря взяла руку Діани та потягнула її, таким чином посадила її на табурет. Зоря відкрила якісь рецепти. Дівчата почали обирати страву, а я стою дивлюсь на них. А в думках у мене одне “Ось це так влип”. І нічого вже не зробиш. Не думав, що Зоря ось так вчинить.

Загалом, Зоря принесла всі інгредієнти, які треба. Вони вибрали легку страву. Що там приготувати ті відбивні, пюре та овочі запечені в духовці? Та немає проблем. Та ось виявилось, що є. Я довго не міг зрозуміти, які приправи повинні бути, нанюхався їх, що після чхати захотілось. А Зоря ще всі наклейки познімала з пакетиків, бо приправи лежали в прозорих пакетах.

Нарешті, о десятій годині вечора я приготував страву, відбивні та овочі запечені в духовці та картоплю пюре. Ми всі сіли їсти.

— Ось тепер зробив це точно ти — сказала подруга. Вона з Діаною весь час спостерігали за моїми діями та коли я почав вибирати спеції, навіть сміялись. Загалом єдине, що я зрозумів так це те, що Зоряна подружилась з Діаною. Не знаю чи будуть вони спілкуватись та все ж.

Спробувавши мою страву, ми зрозуміли, що я такий собі кухар. Пюре пересолене, Зоря сказала, що у неї два варіанти цього промаху є. Або я плакав, або закохався. Та й відбивні були не дуже, бо трохи перетримав їх у духовці. Ось такий з мене кулінар, тобто ніякий. Сподіваюсь, що більше дівчата на ді мною не будуть знущатися в цьому плані та й взагалі. Ось, так допомагай їм, а вони ще й знущаються. Ну, як так можна?