Раді Вас бачити!

Давид.

Місяць пролетів швидко. Пари, пари та нічого окрім них... у когось. Але точно не у мене. Майже кожного дня зустрічався із Зоряною. Ми пили каву та спілкувались, про те у кого як пройшов день. Їй цікаво як минає моє навчання в інституті, тому й питає про все, що можна та не можна, а я й розповідаю. Не одноразово згадував Діану Лашкевич. Вона на парах старанно все записує, якщо треба, навіть запитання якісь задає. Їй це подобається, але точно не мені. Тому й завдання робила сама. Сподіваюсь у неї добра душа й вона поділиться роботою, яку зробила, бо це ж завдання у парі. Та я ж до цього навіть руки не приклав, про яку спільну роботу може йти мова? Правильно, ніяку. Та все ж здаємо ми її разом. І ще сподіваюсь на те, що робота у нас бездоганна.

Батечко не раз розмовляв про моє навчання з деканом факультету, а той не знав, що сказати, адже студент я такий собі. Коли повертався додому так трохи кричав. Навіть зачиняв двері на ключ у моїй кімнаті та залишав мене сам на сам з підручниками з англійської мови, бо саме вона є у нас основна. Та робота у парі у нас з української мови. Вибирали ми тему самі. І я ні сном ні духом не знаю тему нашої роботи.

Сьогодні Діана скинула на емейл мені “нашу” роботу, насправді її. І я їй за це вдячний. Та вирішив цю роботу прочитати пізніше, бо у мене є сьогодні набагато цікавіша справа, аніж ось це. Сьогодні перегони по вечірній трасі. Ми всі вже напоготові. Автівки готові, і ми також. Адреналін в крові вже бушує і це відчуття свободи та швидкості також присутнє. Я вже у передчутті цього... Але якби ж то я знав наперед, що станеться, можливо б відмовився від цих перегонів. Але сталося як сталося.

А все було ось так:

Траса, вісім автівок на старті та готові до змагань. 

— Бажаю всім успіху — сказав я, ми всі сіли у свої автівки. І як заведено, нам красива пані махнула прапорами, що перегони почались. Моя автівка зразу зрушила з місця. Автівки друзів також не стояли на місці. І спочатку всі їхали один біля одного та після п’яти хвилин перегонів, я побачив, що наш безпосередній суперник, з іншої команди, обігнав всіх. І поїхав на нереально великій швидкості, об’їжджаючи всі автівки. Я ж їхав поки у межах норми 150 км/год. Це виходить максимальна швидкість на трасі. Але через декілька хвилин, зрозумів, щоб перемогти треба порушити ці правила, тому натиснув на педаль так сильно, що автівка поїхала набагато швидше. Я на двадцять кілометрів перевищив швидкість, щоб обігнати цю автівку. Всі інші їхали у такому ж темпі як і я та намагались перегнати один одного. На диво автівка Зорі на якусь мить опинилась попереду моєї. І тут звідки не візьмись з’явилась поліція. Швидше за все камери зафіксували перевищення швидкості. І я зрозумів, що ось це і є наш фініш... точніше не зовсім він, адже він буде у відділку поліції... Всі автівки знизили швидкість, бо посеред дороги стояли автівки поліціянтів. Звісно, що вони чекали на нас — на правопорушників. Ми всі зупинились, нас попросили вийти з автівок. Ми довго розмовляли з поліціянтами та в результаті опинились в одному з відділків поліції Києва. Всі в одній камері. Я сиджу та мій погляд потрапив на Зорю. Вона сидить, а з її очей течуть градом сльози.

— Це ж треба, перші перегони й така халепа — сказала вона пошепки.

— У мене цих халеп як ти кажеш було багато — сказав я, чим дав привід Зорі сміятись — нічого, якось то виберемося звідси.

Я попросив у Майора подзвонити батьку на що той сказав, що він дозволяє це зробити. Я набрав номер тата та сказав, де я знаходжусь, а після почув голос мами, яка вже була на нервах. Їй взагалі не можна хвилюватись. Тато звичайно нагримав на мене, але сказав, що скоро приїде. Ну, от, щось й придумав. Тато мене ніколи не залишить у біді не дивлячись на скільки я наробив поганих справ.

За півтори години приїхав батечко у відділок поліції. Перше, що він зробив так це почав розмовляти з поліціянтом. Той показав на камеру рукою, тато розвернувся та побачив нас.

— Відпустіть цього хлопця та цю дівчину — сказав тато строгим голосом. Він навіть не попросив, а наказав це зробити, на що я здивувався. Нас випустили — де автівка мого сина?

— Всі автівки на штрафмайданчику — сказав поліціянт — забрати у вас зараз їх не вийде.

— А це й не треба — я подивився здивовано на тата, а він навіть не звернув на це уваги.

— Також це передбачається конфіскуванням водійських прав.

— Добре — сказав спокійно тато — не буде ганяти на автівці — тато ось так просто погодився на те, щоб у мене забрали водійське посвідчення. Тату, що з тобою?

Батько забрав мене та Зорю, всі інші включно з Романом та Марком залишились у відділку. Тато не знає про цих моїх друзів, тому й забрав лише нас.

Ми вийшли з відділку.

— Тату, я можу все пояснити.

— Дома поговоримо! — сказав суворо тато — а зараз сідайте в машину. Завезу вас додому — ми сіли в машину — ой, Зоряно, я тобі не заздрю. Твій тато сьогодні не в настрої, тому влетить тобі більше, ніж Давиду — тато завів автівку, та зрушила з місця. Їхали ми додому у повній тиші, навіть радіо було виключено.

Спершу під’їхали до будинку Зоряни. Біля воріт вже стояв В’ячеслав Олегович, тато Зорі та чекав на неї. Їй дійсно зараз влетить. Його обличчя було суворим, що навіть з заднього сидіння автівки це було помітно. Зоря вийшла з машини та пішла до свого батька. А я з татом поїхали додому. Приїхали додому ми об одинадцятій годині вечора. Зайшли в будинок та біля входу побачили маму, яка зовсім не посміхається, вираз обличчя у неї можна було б сказати таке як і в тата.

— Нарешті приїхали. Я на вас вже зачекалась. Пройдімо до столу та поговоримо. Нам всім треба серйозно поговорити — ніколи не чув таку фразу з її уст... та все буває вперше.

Ми пройшли до столу та сіли на стільці. Мама сіла так, що біля неї стояла чашка з якої був відчутний запах трав. Вона такі п’є перед сном чи то коли нервує. Ну, а зараз звичайно ж комбо.

— Чому ти опинився в поліції? — запитала мама та подивилась на мене.

— Затримали за перевищення швидкості — сказав я.

— Ну чому ж зупинився? Договорюй до кінця — тато подивився на мене суворо. Я зітхнув та подивився на маму.

— Мене затримали за перевищення швидкості, бо ми влаштували з друзями перегони.

— У нього забрали водійське посвідчення та машина на штрафмайданчику. Буде знати як в перегонах брати участь!

— А, що краще сидіти в кімнаті та вчити книги на пам’ять?!

— Саме так! Бо ти зовсім від рук відбився! Жодної нормальної оцінки за цей місяць на семінарах не отримав! Я говорив з деканом, він мені все розповів як ти відвідуєш лекції, як відповідаєш на семінарах. Та у тебе навіть жодної четвірки немає!

— Ну, я не можу досконало все знати. Все не запам’ятаєш.

— Треба старатися! І сидіти за книгою довше, бо за п’ять хвилин нічого не вивчиш.

— Що? Ти слідкуєш як я готуюсь до пар?!

— Саме так! Так, з завтрашнього дня у тебе нічого окрім навчання не буде. Про перегони забудь, хоча вони тобі в найближчі місяці й не світять. Про друзів теж забудь. Із Зоряною теж зустрічатися не будеш. Підбиваєш її на пригоди, яких їй до речі зовсім не треба!

— Що ще мені заборониш?! — не витримав я та крикнув, що мама аж підскочила. Батько на мене подивився, а після вдарив кулаком стіл.

— Я тебе під домашній арешт посаджу!

— Хах. Не вийде. Я завтра переїду до гуртожитку! І там контролювати мене ти аж ніяк не зможеш! — крикнув я та посміхнувся. А тато навіть й слова не зміг сказати, бо ж розуміє, що так воно і є.

— Ну, що ж подивимось на скільки тебе вистачить в тих умовах жити! Там не буде у тебе своєї кімнати, сніданку, обіду та вечері також. Треба буде самому готувати! Та й сусіди можуть бути не привітні — тато теж посміхнувся.

— Що ти маєш на увазі? — з непорозумінням запитав я.

— А, цього я тобі не скажу. Переїдеш, сам дізнаєшся.

Я сиджу на лавці в аудиторії та вперше взяв файл, в якому лежить наша робота. Подивившись на титульну сторінку, я оторопів. Бо тема у нас “Діалектизми в українській мові”. Ем... Я навіть боюсь перегортати сторінки, адже не уявляю що може там бути написане. Та мені довелось це зробити. Я почав читати, очі на лоб полізли. Слова... вони такі не зрозумілі. Наче українські, але зовсім не зрозумілі.

В аудиторію зайшов викладач. Він роздивився аудиторію, а тільки тоді підійшов до столу та поставив на нього свою сумку. 

— Доброго ранку, сьогодні пара у нас проходитиме зі здачею робіт, які ви робили у парі. Першими представлятимуть свою роботу... — викладач подивився на якийсь папірець, можливо там написані імена — Загородній Давид та Лашкевич Діана — я роздивився аудиторію, а цієї дівчини немає. Її немає? Як це? Що ж я робитиму? Вона досконало знає свою роботу, то ж де вона? — ви є в аудиторії?

— Я є, але моєї напарниці немає.

— Ну, що ж чекати її ми не будемо. Тому виходьте до кафедри та представляйте вашу роботу — я вийшов до кафедри — яка у вас тема?

— “Діалектизми в українській мові”.

— Цікава тема. Я сподіваюсь у вас два екземпляри роботи, адже перший ви повинні дати мені.

— У мене лише один.

— Тоді, я сподіваюсь ви досконало знаєте свою роботу. Дайте мені свою доповідь та розповідайте. Почніть з визначення.

— Ем... діалектизми — це слова.... — я не міг підібрати потрібних слів аби продовжити доповідь. Викладач тим часом роздивився всі сторінки нашої роботи.

— Тема цікава, робота зроблена на відмінно, тоді чому ви не можете й двох слів зв’язати?

— Тому, що він її не робив — почувся голос дівчини з аудиторії. Я зрозумів, хто саме це сказав тому подивився на Надю. А саме подружку Діани.

— Перепрошую, хто це сказав? — Надя підняла руку — ви маєте на увазі, що цю роботу робила тільки Діана Лашкевич?

— Так.

— Це не правда — раптом сказав я, але знав, що це казати було не треба. Воно якось само собою вийшло... захисна реакція, чи що?

— Загородній, сідайте на місце. Оцінку я вам не поставлю аж ніяк. Ви принесли мені не свою роботу. І не важливо, що на титульній сторінці написано ваше ім’я. Але перекажіть своїй напарниці, що не дивлячись на те, що її не було на парі вона все ж отримує оцінку чотири бали. Бо робота виконана на відмінно.

Я пішов на своє місце, роботу звісно забрав викладач. Проходячи повз Наді та якогось хлопця, не пам’ятаю імена всіх студентів нашої групи. Я почув сміх.

— Чого шкіритесь?

— Треба було робити роботу разом — сказав хлопець — а так отримав на що заслужив — вони не переставали сміятись. А у мене виникло бажання когось вдарити та стримався, бо ж я на парі. Тому, щоб не наробити дурниць, я зібрав речі, які лежали на парті та швидко вийшов з аудиторії, а після швидко пішов на вихід з будівлі. Мені треба подихати свіжим повітрям та заспокоїтись. Кулею вилетів на двір та набрав номер Зоряни. Сподіваючись на те, що ми зустрінемось з нею.