Спочатку:
На сторінку книги
Діана.
Тиша, краса, закритий спортивний зал та гудок на телефоні, в очікуванні якогось дива, або ж нашого порятунку. В той день я взагалі навіть уявити не могла, що така от біда трапиться саме зі мною…
Я йшла просторим коридором, з вікон дивлячись на веселих студентів, які на перерві між парами бігали та просто жили таким от непідробно цікавим життям. Надя йшла поряд та вже котрий раз намагалася зняти відео для свого ж блогу. Та через веселий ґвалт це було зробити важко…
— Вони що знущаються?! — видаливши запис, вигукнула Надія. Вона виглядала сьогодні якоюсь набурмосеною.
— Щось сталось? — спитала я, намагаючись не видавати своєї цікавості.
— Сталося?! Та це не сталося, а прийшло, коли не звалося! Проєкти, домашнє завдання, вимкнення води у гуртожитку! А в додачу до цього батько не присилає ані копійки! Каже: “Я поки не бачу твоїх злетів”, але ж і падінь немає! Кому в наш час потрібен червоний диплом з відзнакою? — от тепер зрозуміло через що вона так ображена.
— Не кіпішуй, — вирішила підтримати любу цімборашку. — Він, схоже, вважає тебе дітваком, а ти покажи, що можеш і без грошей обійтися та добре вчитися.
Але Надя лише пирхнула:
— Дякую, подруго. Нічого не зрозуміла, окрім того, що рахунки заблоковані…
Я лише знічено стенула плечима, не знаючи що й казати. Але тут мала відволіктися від нашої розмови, бо недалечко якісь хлопці з другого курсу щось тихенько обговорювали. Я ж думала, що то звичайненькі пліткарі, але от їхня розмова потроху зацікавила мене. На жаль, майже не чула через навколишній ґвалт, але вловити таки змогла дещо:
— То вночі прийдемо? — спитав перший хлопець.
— Ага, буде ой, як весело! Особливо, коли…, — голос трохи стишився.
— Зрозуміло, та якщо впіймають?
— Впіймають, то впіймають! Зате як повеселимося!
Зрозуміло було одне: вони щось задумали. Але ані піти до викладача, ані до директора не могла, бо впіймати головний сенс їхньої розмови я не встигла, адже пролунав дзвоник.
Пари нарешті завершилися. Трохи позаймавшись з Давидом проєктом, я пішла до зупинки, але мене перехопив старий добрий Назар, з яким ми вже, на щастя, помирилися.
— Тролейбус довго чекати, тож сідай, — запропонував він мені. Наді ніде не було, тому я вирішила погодитись.
Напевно, ця зрадлива цімборашка вже у гуртожитку, а я маю займатися проєктом… Ця англійська дуже тяжко дається, та Загородній намагається мені все пояснити, за що йому низький уклін. Та й взагалі Давид потроху змінюється в моїх очах. Наче ми з ним вже давно товаришуємо. Та й Зоря, або ж його подруга, веде себе мило. Хоч я й вважала її іншою до нашого знайомства.
— Про що думаєш, світла пані? — зненацька спитав мене Назар.
— Ем…а… ой! Стовп! — вигукнула я, і кермо миттю крутнулося в інший бік. Величко лише знічено потер потилицю лівою рукою, тим часом як правою тримався за кермо ровера.
— Якось останнім часом я став неуважним… Напевно, через тебе, — він посміхнувся, та я не дуже зрозуміла жарту. Схоже, в Києві зовсім інший гумор, ніж в селі Яворів.
— Тож… як проєкт? — спитав Назар, проїжджаючи дорогу, обсаджену деревами із золотавим листячком.
— Все в нормі, — відповіла я, показавши великий палець.
Величко на це лише кивнув, типу зрозумів, та поїхав далі. Він висадив мене біля гуртожитку, а сам чкурнув геть, ледь помітно почервонівши.
Ірина Семенівна зустріла мене скептичним поглядом.
— Я купила собі збірку гороскопів, — холодним тоном сказала вона, поправивши свої окуляри. — Тут пишеться, що сьогодні буде невдалий день, повен пригод. Тож тримайся біля гуртожитку, добре?
Я потерла потилицю та відказала щось типу: “Без проблем, і так нікуди не збиралася”. Але от в душі розуміла, що то повна маячня. Моя мамця з серйозністю віре в ці гороскопи та різні прикмети, а я аж ніяк не можу вловити в них хоч краплину правди. Просто марнування часу, як каже няньо.
Зайшовши до кімнати, помітила знов лічені дроти та бідну Надю, що копирсалася в шухляді, шукаючи якусь річ. Перелізши через усі дроти, сіла на ліжко та узяла першу ліпшу книгу зі столу.
— Що шукаєш? — не відриваючись від читання, спитала я.
— Сьогодні буде жахливий день! Треба підготуватися, бо біда може прийти в будь-яку хвилину! А я то думаю чому в мене настрою нема…
— А це не через заблоковані рахунки? — спитала я, та подруга аж ніяк не чула, риючись в шухляді. Нарешті щось знайшовши, вона сіла на підлогу та почала роздивлятися ніщо інше, як звичайний сірий ліхтарик на батарейках.
Перевівши погляд на комод, помітила той самий журнал із голосним заголовком, штибу:
“Чи не боїтеся ви того, що ховається в темряві?”.
А трохи нижче красувався не менш голосний напис:
“Відьма Зюзя в прямому ефірі розповіла новий прогноз на день. Він вас здивує!”.
— І ти віриш цій босоркані? — байдужо спитала я.
— Вона тричі говорила правду щодо мого дня, і все здійснювалось! Вперше, коли мав бути жахливий день. Тоді, — подруга замислилась, — в мене зламався ніготь. Вдруге, коли мала бути найпрекрасніша подія у житті. Тоді я зустріла його…
— Кого? — не зрозуміла я.
— Магазин зі знижками на брендові сумочки!!! — завила від радості Надя. — А втретє ще станеться, коли я тобі казатиму, що попереджала про поганий день! — вигукнула подруга, поклавши ліхтарик на тумбочку.
— Так, виходить, два рази, — відказала я, скептично піднявши брови.
— Це ми ще побачимо! Зюзя не бреше! Про неї всі знають, — склавши руки на грудях, відповідає набурмосена Надя.
— Хах, ну хай, — сказала я та знов занурилась в читання.
Через декілька годин мені прийшло есемес-повідомлення з невідомого номера: “Діано, це Давид Загородній. Пишу з номера друга, бо телефон сів. В інституті я забув свій наручний годинник… Тож чи можеш його забрати, бо я зараз зайнятий, а цей годинник обіцяв повернути другові. Окі?”.
Окі? Давид ніколи б в житті такого не написав. Особливо мені. Але, здається, йому потрібна допомога. Хай йому грець! Чом я повинна йти до зачиненого інституту задля якогось годинника? Хай попросить когось іншого, або ж завтра забере.
Відповівши йому, з натяком на те, що можна й завтра забрати, або ж й самому піти, я лягла на ліжко та хотіла вже й спати, та мої думки перервав звук від нового повідомлення. Знов Давид.
“Мені це дуже потрібно! Я не можу зараз, а друг має прийти вже от-от, щоб забрати свій годинник. Діано, будь ласка!”.
Мені здавалось досить дивним, що Загородній прохає мене це зробити. Тобто я останнім часом з ним нормально потоваришувала, так би мовити, але йти до закладу, який вже зачинили безглуздо! Няньо точно сказав би: “Голова в нього для того, оби лем шапку носити”. Та я все ж вирішила піти.
Гуртожиток вже був зачинений, але мене це не сильно лякало, бо досить часто тікала, аби сходити за водичкою для “любої” Надії, хай тобі грець!
Тож вийшовши з кімнати, я попрямувала вниз гарадичами до любої вахтерки. На щастя, Ірина Семенівна вже спала (і про це я добряче знала). Узявши з її столу ключі, пішла до виходу, та в цю мить почула якесь шурхотіння. Злякавшись, заховалася за стіну та тяжко дихаючи почала чекати. Чомусь невідомий не хотів йти. Він стояв, одягнений у все темне, та щось бурмотів під ніс, риючись на столі бідної Ірини Семенівни.
— Йди вже! — прошепотіла я, але через неуважність впустила ключі, і вони полетіли на підлогу.
Залунав приглушений звук. Невідомий тяжкими кроками підійшов майже до мене та нахилився, аби підняти ключі. Узявши їх, хотів піти й до мене, та люба вахтерка почала прокидатися. Невідомий хутко відімкнув двері та, забувши їх замкнути, побіг.
Тож я вчинила так само, а незабаром опинилася біля інституту. Двері були замкнені, але от одне вікно було відчинене. Перший поверх, бінго! Залізши на нього, потрапила в коридор інституту, а звідти крадькома пошкандибала до спортивного залу. Він також був відчинений. Тож я зайшла всередину.
І тут моє обличчя вдарилось об щось тверде та балакуче, хай йому грець! Підвівшись, помітила не абикого, а… Давида, що злісно позирав на мене, та побачивши збентеження, спитав:
— Як ти тут опинилась? І навіщо?
— Теж саме і до тебе, — відказала я, але в цю мить двері гучно закрилися, а за ними почулися шепотіння та звуки кроків.
Загородній підбіг до виходу та почав стукати кулаками, але ніхто натомість не відповів. Ми опинились замкнені в чотирьох стінах та ще й в інституті! Якщо нас впіймають, то…
Та мої думки перервав Давид, що якраз дістав телефон.
— Треба комусь подзвонити, аби допомогли нам. Краще не питатиму тебе, як тут опинилась… Розвели, як малюків!
— Це через твій клятий годинник! — вигукнула я, сівши на лаву.
Та Загородній так засміявся, що в очах аж заграли сльози від невтомного реготу. Заспокоївшись, він змахнув з ока сльозу та відповів:
— Серйозно? Мені хоч цікавіше вигадали, а ти на таке повелася!
— А що тобі сказали? — спитала я, розуміючи, що хтось зі студентів вирішив посміятися з нас.
— Неважливо, — відрізав Загородній, та заклацав по телефону, шукаючи чийсь контакт. Через хвилину почувся гудок, а потім відповів молодий голос, який я одразу впізнала:
— Що таке? Ти бачив котра година? — сонним голосом спитала Зоряна.
— Не зараз! Короче, в нас тут одна пригода на двох, так би мовити. — Давид поглянув на мене. — Скину зараз тобі адресу, а ти миттю до нас у гості йди. Залізеш через вікно, а там…
Сказавши усі поради, ми стали чекати. Робили це доволі довгенько, а згадавши про здатність Зоряни губитися, я аж засумувала. Та Давид впевнено чекав допомоги, яка незабаром таки прийшла.
Зоря відімкнула двері та хотіла вже й зайти, але от вони так само швидко зачинилися, як і наші мрії про порятунок.
— Трясця! — вигукнула я, підбігши до виходу. Та марно… двері, схоже, були поламані, а тому замкнулись в цей раз самі по собі.
Сівши на підлогу, Давид поглянув на знічену Зорю та, почухавши потилицю, відказав:
— Може, пограємо в щось? А то чекатимемо довгенько допомоги…
Згадавши Назара, я хутко набрала номер. На щастя, хлопець відповів одразу. Коротко пояснивши нашу ситуацію, сіла на лаву та поглянула угору.
Напевно, Надя зараз спить… Як вона зрадіє, коли її слова виявляться правдою! Тож через декілька хвилин, а то й більше, ми почули звуки від ручки, а потім з'явився Назар.
— Кому допомоги? — радісно спитав він, заходячи.
— НІ-І-І!!! — загорлали ми.
Бах!
Двері гучно зачинились, а Загородній лише спокійно поглянув на мене.
— Хтось ще є?
Подзвонивши Надії, ми почали грати в «Правда та Брехня». Тож час йшов доволі швидко та, на диво, цікаво (хоча й Величко завжди намагався якось підколоти Давида).
Двері відчинилися. Ми хутко повставали та почали кричати подрузі, типу: “Вони зламані! Стій”, але натомість отримали нового гравця та поповнення невдач на сьогодні. Сівши по колу, почали ставити питання, і так черга дійшла до Надії, яка мала спитати Назара.
— Назаре, а чи правда, що…, — приміщенням прокотилась тиша та дивні звуки. Я поглянула на Давида, а той перевів погляд на Надю, яка аж терла руки від задоволення. Схоже, гра їй подобалась. — Правда, що ти кохаєш Діану Лашкевич?
Пояснення слів:
«Голова в нього для того, оби лем шапку носити» – вислів про дурну людину;
Не кіпішуй – не хвилюйся;
Дітвак – дитина;
Босорканя – відьма;
Гарадичі – сходи;
Цімборашка – подруга;
Няньо – батько.
