Раді Вас бачити!

Глава 12. Вечір на Десятинній

Вузька Десятинна вулиця, що веде в бік від Володимирської, була встелена опалим листям каштанів, яке хрустіло під ногами, як сухі секрети. Анна й Ігор ішли під парасолькою, яку він тримав над ними обома; його плече торкалося її, і тепло від цього дотику розганяло осінній холод.

Було вже близько шостої вечора — захід згасав за Софійською площею, забарвлюючи небо в тьмяний пурпур, а ліхтарі на Володимирській лише починали засвічуватися, відкидаючи довгі тіні на бруківку.

Детективи зайшли до маленької пекарні за рогом, де запах свіжих булочок із корицею витав у повітрі, змішуючись із ароматом дощу. Ігор узяв пару з маком, Анна — прості, без глазурі.

— «Не багато прошу», — усміхнувся він касирці, але його очі, втомлені після дня, дивилися на Анну з тією теплотою, яку він рідко показував відкрито.

Квартира Анни на Десятинній зустріла їх затишком: високі стелі, ціла стіна книжкових полиць, вікно з видом на вогні Андріївської церкви. Вона зняла шарф, кинувши його на стілець, і ввімкнула електричний чайник — керамічний, дуже гарний, з візерунком осіннього листя. Ігор важко опустився в крісло, його брелок дзенькнув об стіл, де лежали записи по справі.

— Довженко, — сказав він, розгортаючи булочку, — твоя квартира як прихисток. Ольга зі своїми кулями й прокляттями нервів не додала. Жіночий голос у крамниці — її? Шантаж — цілком серйозний мотив.

Анна налила чай у широкі глиняні чашки; її рухи були точними, як у лабораторії, і сіла навпроти, обхопивши витонченими пальцями гарячу чашку. Вона відчула, як втома дня відступає в цьому знайомому просторі.

— Ігорю, — відповіла вона, відкушуючи булочку, — Ольга знає легенди, але її алібі — вдома, сама. Так собі алібі. Єлена чула голоси, бачила якусь тінь, незрозумілу постать у капюшоні і, між іншим, Лізу. Від таких свідчень небагато користі. Ліза незадовго до вбивства чула жіночий голос. Усе сходиться на жінці, але доказів немає. І Дмитро… його смерть — не випадковість, але як це пов’язано?

Ігор задумливо кивнув, жуючи булочку, і думав про самотність Анни в цій квартирі, про те, як вона, висока й елегантна, завжди тримає дистанцію, і про те, як йому хочеться бути ближче. Але сказав лише:

— Серьога обіцяв покопати щодо Дмитра.

На столі завібрував телефон. Ігор відповів, увімкнувши гучний зв’язок:

— Серьога, легкий на згадку. Які новини?

— Привіт! У майстерні Дмитра знайшли карту. Стара, XVII століття, Поділ із позначкою біля закинутого підвалу. Герб на ній — як у крамниці Савицького. І записка: «Клад козацький, кинджал — ключ». Ми думаємо, Дмитро копав під скарб, і його прибрали конкуренти.

— Ага, вже відкинули версію нещасного випадку? — іронічно відгукнувся Ігор, його булочка застигла на півдорозі до рота. — Карта — це цікаво. Скарб у Києві, легенда про рід, прокляття… Ольга знала міфи, Кравець фінансував розкопки, Ліза малювала герб. Мотивом в обох убивствах може бути звичайна жадібність. Серьога, скинь фото карти.

— Уже, — відповів Серьога. — Будьте обережні. Це не просто папірець. Ніч, дощ — не гуляйте.

Дзвінок обірвався, і кімната наповнилася тишею, яку порушував лише цокіт годинника. Анна подивилася на Ігоря, її пальці розтиснули чашку.

— Скарб, — сказала вона тихо. — Це пояснює кинджал і герб. Дмитро… він міг знайти карту у Савицького і стати загрозою.

Ігор підвівся, його силует у вікні злився з нічними вогнями.

— Довженко, — сказав він, підходячи ближче, — завтра перевіримо підвал. А зараз… дякую за чай. І булочки.

Він торкнувся її плеча — легкий, але теплий дотик — і пішов, залишивши її наодинці з думками про карту і липу, біля якої зранку вона спробує розплутати цей вузол. За вікном Київ шепотів свої таємниці, а дощ ущух, залишивши по собі лише відлуння.