Раді Вас бачити!

Глава 6: Маски зняті

Ранок на Ярославовому Валу розквітнув золотим світлом, сонце пробивалося крізь крони каштанів, кидаючи теплі відблиски на бруківку. Особняк Галини Михайлівни, білий, як старовинна гравюра, стояв у дворах, його високі вікна блищали, ніби ховаючи недомовлені історії. Усередині, за мозаїчними підлогами й різьбленими балясинами, повітря було густим від страху, ніби стіни ввібрали шепоти минулого. Десь неподалік, біля Андріївського узвозу стара липа грілася в променях, листя її блищало, ніби зберігаючи відповіді на запитання, яких ніхто не поставив.

У кімнаті на другому поверсі, де штори були наполовину запнуті, Ольга сиділа на краю ліжка, пальці її теребили темно-зелену хустинку. Сергій, стоячи біля вікна, напружено дивився на вулицю, ніби чекав на прихід гостей.

— Серже, — тихо почала Ольга тремтячим голосом, — ти ж не… не міг цього зробити?

Він різко обернувся, очі його спалахнули.

— Про що ти, Олю? Ти серйозно?

Вона відвела погляд, щоки її почервоніли.

— Григорій… Він увесь час жартував, торкався... мене, говорив, що я найвродливіша в цьому домі. І той кулон, що він подарував мені на річницю пансіонату? Ти тоді кричав, що я «фліртую з антикваром». Ти це бачив. І злився. А тепер ще Богдан… І все це так дивно збіглося.

Сергій стиснув кулаки, голос його став різкішим.

— Так, я злився! Він ліз до тебе, цей старий ловелас, прямо при мені! Пам'ятаєш, як минулого тижня в їдальні він підморгнув тобі й пропонував «прогулятися Пейзажною алеєю»? Я ледь не врізав йому! Але вбивати? Ти з глузду з'їхала?

Ольга заридала, пальці її стиснули хустинку.

— Коханий, не злись. Я вірю тобі. Це були просто думки вголос. Адже якби це й справді був ти... Ну не зривайся! Я просто міркую! Бо тоді чому Богдан? Він же дружив із Лізою, вони годинами балакали про історію Києва. У тебе не було причин йому…

— Досить! — обірвав Сергій, щоки його почервоніли. — Я не вбивця. І не смій нікому розповідати про свої «міркування», зрозуміла?

Ольга кивнула, очі її блищали від сліз. Вона мовчала, боячись, що її підозри й справді підставлять чоловіка, та сумніви гризли їй серце.

В іншій кімнаті, на четвертому поверсі, Валерій і Ада сиділи за невеликим столом, приглушено обговорюючи останні події. Ада, у платті кольору стиглої вишні, нервово перебирала браслет. Валерій, ніби ще більше посивівши за останні два дні, дивився у вікно, пальці його стискали підлокітник крісла.

— Цей Андрій Іванович, — почав він, понизивши голос. — Забагато в нього спільного з Григорієм. Обидва колекціонери, обидва копирсалися в старих таємницях. Пам'ятаєш, як вони сперечалися через ту монету?

Ада кивнула.

— Так, монета XVIII століття… Григорій ніби казав, що вона пов'язана з якоюсь легендою про Київ. А може, й ні. Я не прислухалася, якщо чесно. І Богдан… він же в архівах щось знайшов. Я бачила, як він показував Григорію старі папери. Можливо, Андрій вирішив прибрати обох, щоб забрати їхні знахідки?

Валерій спохмурнів, голос його став жорсткішим.

— Можливо. Але я не виключаю Сергія. Григорій був ще той ходок, приставав до тебе, я бачив. Пам'ятаєш, як він у холі жартував, що ти «прикраса пансіонату»? Та що там… Він навіть до мами підкочувався. Принаймні в перший час після свого розлучення. Причому мама ніби навіть була й не надто проти. Не знаю, чи ти в курсі, але в неї з Андрієм Івановичем був багаторічний роман. Не дарма він постійно сюди з Чернігова мотався. Це для родини в нього тут нібито «справи». Але відколи Григорій до нас переїхав, у Андрія з мамою все якось пішло на спад… Можливо, звісно, збіг. Але я до того, що цей антиквар цінував не лише гарні речі, а й гарних жінок. Тож ми можемо чогось не знати, а Сергій застав Ольгу… Коротше — мотив у Сергія був. А Богдан тут, звісно, не при чому. Хіба що він знав убивцю… або просто щось про когось знав.

Ада похитала головою, голос її затремтів.

— Тоді чому хрест? На обох тілах… Це не просто вбивства з ревнощів.

У холі першого поверху, де бронзова люстра відкидала теплі відблиски, Анна й Ігор, терміново викликані Галиною Михайлівною, з'явилися вже за годину. Анна, у класичному сірому брючному костюмі, гортала записи в блокноті. Ігор, у незмінних джинсах і, з огляду на прохолодну погоду, в піджаку поверх футболки, говорив по телефону.

— Відділення на Володимирській, — сказав він, стискаючи слухавку. — Вбивство в особняку на Ярославовому Валу. Друге за тиждень. Пришліть групу, терміново.

Він замовк, слухаючи відповідь, і брови його поповзли вгору.

— Що означає «перше вбивство не зареєстроване»? — перепитав він жорстким тоном. — Офіцер Ковальов, рапорт, тіло відвезли на розтин! Перевірте ще раз!

Анна глянула на нього, очі її звузилися. Ігор завершив дзвінок, обличчя його потемніло.

— У поліції нічого не знають про Григорія, — сказав він тихо. — Ні про рапорт, ні про тіло, взагалі про вбивство. Ковальов — фальшивка? Хтось розіграв спектакль.

— Виходить, чуйка нас не підвела. Дивне розслідування, відсутність криміналістів… Нас утягнули в гру, Ігоре. І хтось знає правила краще за нас.

Вони попрямували на третій поверх, у кімнату Богдана, де вранці Світлана знайшла його тіло. Історик лежав на підлозі своєї «однокімнатної», сорочка просочена кров'ю, на грудях червонів вирізаний хрест — точна копія того, що був у Григорія. Ніж, увігнаний у серце, блищав у світлі лампи. Анна присіла, оглядаючи розкидані папери й блокноти.

— Сторінки з блокнота вирвані, багато сторінок, причому якраз останні, — сказала вона Ігорю. — Він щось знайшов, і хтось прибрав сліди.

Ігор кивнув, погляд його зупинився на кривавому хресті.

— Такий самий, як у Григорія, за словами мешканців. Ми ж так і не бачили тіла Григорія. Усе, що знаємо про той хрест, - лише зі слів мешканців. Але що їх пов'язує? Що може означати цей хрест? І куди, чорт забирай, відвезли тіло антиквара? Навіщо його взагалі треба було викрадати? Довженко, вмикай свою знамениту інтуїцію.

— Ну, на перший погляд зв'язок усе ж є. Причому пов'язує вона трьох мешканців пансіонату — антиквара, колекціонера й історика-архівіста. Невже сам не бачиш?

— Та бачу, звісно. І з трьох живий сьогодні лише один. Думаєш, убивця — колекціонер?

— Чому ні? Але тоді через що? Що такого цінного — чи навпаки нецінного — вони могли виявити й не поділити?

Роздуми перервав різкий дзвінок у двері. За хвилину почулися голоси, і детективи зрозуміли, що приїхала поліція. Причому одразу кілька людей. Значить, із ними й криміналісти.

Анну та Ігоря доволі грубо, явно вкрай незадоволені їхньою присутністю в кімнаті вбитого, попросили звільнити приміщення. Детективи без зайвих суперечок вийшли, вирішивши, що поговорити з прибулими зможуть і пізніше. За їхніми спинами зацокотів фотоапарат, і полилися ділові вказівки співробітникам.

Тим часом у кімнаті Світлани на першому поверсі панувала тиша. Вона сиділа на стільці, стискаючи старий кнопковий телефон, пальці її тремтіли. Штори були запнуті, двері зачинені.

— Григорію, все пішло не так, — шепотіла вона в слухавку ледь чутним голосом. — Богдана вбито. Справжня поліція тут. Вони шукають твоє тіло… Що мені робити?

На тому кінці пролунав низький голос Григорія:

— Спокійно, Світлано. Тримай язика за зубами. Ти отримала гроші, все зробила, як я сказав. І ти знаєш, чому ми це зробили. Через те, що я знайшов. Більше нічого нікому не кажи. Я боявся за своє життя. Хтось хотів мене прибрати. Я мав зникнути.

Світлана заридала.

— Так я розумію, Гришку. Але хто вбив Богдана? Це не частина плану!

— Не знаю, — різко відповів Григорій. — Але ти мовчи. Ніхто не повинен знати, що я живий.

Двері тихо скрипнули. Володимир, думаючи, що Світлана десь разом із поліцейськими, яких нещодавно впустили в дім, вирішив зробити їй сюрприз, підклавши на ліжко подарунок — нові мереживні колготки. Він завмер, почувши знайомий голос. «З яким ще Григорієм вона шепочеться?» — насторожився хлопець. Серце його закалатало, він притиснувся до стіни, підслуховуючи. Слова Світлани й Григорія падали, як каміння: інсценування «смерті», вивезення тіла. Володимир зрозумів — його обдурили. Усіх обдурили. Світлана, його Світик, була частиною афери. Григорій підкупив її, щоб сховатися, боячись за своє життя через рідкісну монету, через яку сперечався з Андрієм Івановичем. А тепер усе розкриється, і Світлана не знає, що казати й що робити далі.

Володимир безшумно причинив двері, обличчя його зблідло. Шерехи долинали з підвалу, холод пробирав стіни, ніби дім оплакував нову жертву.

Наступного дня Володимир постукав у кімнату Галини Михайлівни. Вона відчинила, очі її спалахнули тривогою.

— Бабусю, нам треба поговорити. Це про Світлану… і про Григорія.

Галина спохмурніла, зябко повела плечима, кутаючись в улюблену шаль.

— Що ти знаєш, Володю?

Він глибоко вдихнув, погляд його був повний болю.

— Григорій живий. Світлана допомогла йому інсценувати вбивство. Я чув їхню розмову. Він підкупив її, боявся за своє життя через якусь цінну монету. Ще вчора ми сміялися, вона обіцяла бути зі мною… А тепер я знаю, що вона брехала. Але Богдана… його вбили по-справжньому, і хто — невідомо.

Галина зблідла, рука її затремтіла.

— Боже мій… Світлана? І Григорій? Як я могла не помітити?

Володимир опустив голову, голос його став тихішим.

— Я кохав її, бабусю. А вона брехала нам усім.

За вікнами сонце налилося обіднім жаром. Калюжі, ще недавно такі глибокі, висохли. Небо голубіло майже по-літньому. Стара липа біля Андріївського узвозу стояла нерухомо, листя її навіть не шелестіло, ніби зберігала відповіді, яких ніхто не міг почути. Після холоду й вологи попередніх днів природа святкувала й усміхалася сонцю. Але тіні минулого густішали, готуючи новий поворот.