Раді Вас бачити!

Глава 8: Лист з тіні

Ранок на Ярославовому Валу був ясним, сонце гріло старі стіни особняка — осінь, здавалося, вирішила на час перестати хандрити.

У холі першого поверху Галина Михайлівна сиділа за столом рецепції і розглядала конверт, щойно доставлений поштарем. Почерк Григорія, нерівний, але знайомий, змусив її серце стиснутися. Вона відкрила лист і почала читати:

«Дорога Галино, прости, що пишу так, ніби ми все ще близькі. Ту ніч, що в нас була, я досі пам'ятаю, хоч ти й відштовхнула мене після. Ти мала рацію, я не той, хто тобі потрібен. Але знай, я не бажав тобі зла. Усе, що я зробив, було заради мого сина, Дмитра. Я інсценував свою «смерть». Підкупив Світлану — вона повірила, що я боюся за життя через рідкісну монету, яку нібито хотів забрати Андрій Іванович. Це була брехня. Мій план був іншим: налякати мешканців, підірвати репутацію твого дому, щоб ти продала його мені за безцінь. Я хотів подарувати цей дім Дмитру — він мріє про власну справу, а твій особняк ідеальний. Я найняв чоловіка, Ковальова, який зіграв поліцейського, а Дмитро вивіз мене вночі до Софіївської Борщагівки. Я не вбивця, Галино. Клянусь, я не маю гадки, хто вбив Богдана. Це не частина мого плану. Я лише хотів дім, але не кров. Не шукай мене, прошу. Не цькуй поліцією. Я не злочинець, просто батько, який хотів кращого для сина. Прости, якщо зможеш.

Григорій»

Галина стиснула лист, губи її стиснулися в тонку лінію. Вона підійшла до капітана Левчука, який оглядав сходи з криміналістами.

— Капітане, — голос її був твердим, — Григорій Маркович надіслав мені лист. Він не вбивця. Не шукайте його, будь ласка, залиште у спокої. Зрештою, від його витівки з інсценуванням ніхто не постраждав.

Левчук спохмурнів, узяв лист і пробіг очима.

— Ми візьмемо до уваги, пані Галино. Але якщо він усе ж замішаний, ми його знайдемо.

У їдальні зібралися мешканці. Ольга, як завжди одягнена ніби для прийому важливих гостей, нервово перебирала браслет, раз у раз поглядаючи на Сергія, який похмуро дивився у вікно. Схоже, це вже ставало стійкою звичкою. Бліда майже до синяви, Ліза сиділа, обхопивши себе руками, не зводячи погляду з батьків. Валерій і Ада шепотілися в кутку, голоси їхні звучали напружено.

Усі хотіли виїхати — страх і скандал із фальшивим убивством Григорія зробили дім нестерпним. Та Левчук, увійшовши в їдальню, підняв руку.

— Ніхто не покидає особняк, — сказав він сухо. — Поки розслідування не закінчено, ви всі під підозрою.

Сергій спалахнув і різко кинув:

— Це що, ми тепер заручники?

Левчук подивився на нього холодно.

— Називайте як хочете. Але поки вбивцю Богдана не знайдено, ніхто не їде. Гаразд, можна виходити з дому, але з міста — ні.

Приватні детективи стояли біля входу в їдальню, спостерігаючи. Анна, спохмурнівши, недбало гортала блокнот. Ігор за своєю звичкою хмикнув.

— Ну що, Шерлоку, готова до нової порції таємниць? Чи вже молишся на липу Петра Могили?

Анна закотила очі, але губи її затремтіли в легкій усмішці.

— Не мели дурниць, Ватсоне. Цей уривок з «Г. М.» — ключ. Але до чого? Григорій? Чи… хтось інший?

Світлана самотньо сиділа у своїй кімнаті й перебирала стару фотографію бабусі Насті, яка зазвичай зберігалася в скриньці. Богдан одного разу, за чашкою чаю на кухні, розповів їй про знахідку в архівах: лист якоїсь Єлени Григорівни Бондар до своєї сестри, в якому згадувалося про зникнення родинних коштовностей на величезну суму. Мовляв, вони сховані прямо в особняку, але так і не були знайдені. А від своєї бабусі Світлана знала про щось подібне. Бабуся розповідала їй про прапрабабусю Дар'ю, що служила ще до революції покоївкою в цьому домі, і про її брата Василя, якого вважали злодієм і який загинув у в'язниці. Усі думали, що Василь сховав скарби, але ніхто не знав, де саме.

Світлана тоді кивнула, слухаючи Богдана, але пальці її затремтіли, а в голові майнула думка: знайти схованку — і життя її зміниться. Вона нікому не сказала, навіть Григорію, але слова Богдана не давали їй спокою. Усі ці роки роботи в Галини Михайлівни вона потайки обстежила найвіддаленіші куточки дому, вдаючи, що, як старанна покоївка, не залишає без прибирання навіть підвал і горище. Та на жаль, скрізь лише павутиння й товстий шар пилу — нічого цікавого так і не траплялося.

Того ж вечора Андрій Іванович постукав у двері до Галини Михайлівни. Вона відчинила — виглядала змарнілою і дуже втомленою, але очі мала теплі, привітні. Чоловік невпевнено увійшов у кімнату, нервово перебираючи ремінь.

— Галино, — почав він тихо, — я думав, ти обрала Григорія. Бачив, як він до тебе залицявся. Та що там, бачив, як він уранці виходив від тебе. Але я чекав, що ти рано чи пізно розчаруєшся і повернешся до мене.

Жінка зітхнула.

— Була у нас з ним одна ніч, Андрію. Ще на початку, коли він тільки приїхав. Мабуть, тоді ти і бачив… Але він… йому подобається грубість, ігри, БДСМ, і я повинна бути якоюсь домінанткою. Це не моє. Я оборвала все одразу.

Андрій крокував ближче, його погляд пом'якшився.

— А я чекав, що ти сама до мене прийдеш. Як раніше.

Галина усміхнулася, її рука торкнулася його плеча. Їхні погляди зустрілися, і в тиші кімнати зазвучало щось більше, ніж слова. Його пальці ковзнули по її талії, м'яко, але впевнено, а її дихання стало теплішим, коли вона притиснулася до нього. Вони рухалися повільно, ніби танцюючи під нечутну мелодію, їхні дотики були повні минулого і обіцянок. Ліжко стало їхнім притулком, де морок дому відступив, поступаючись місцем ніжності і забутій пристрасті.

А Анна й Ігор пили в їдальні вечірній чай, який змушені були самі собі приготувати через відсутність і господині дому, і покоївки.

— Богдан знайшов щось в архівах. Ліза сказала — «щось». Але що можна знайти в старому архіві? І потім… хто про це знав? Андрій Іванович? Сергій? Світлана? Володя?…

Ігор знизав плечима.

— Може, запитати в підвалу? Він там шурхотить, ніби в курсі.

Анна фиркнула.

— Краще запитай у Андрія Івановича, гумористе хріновий. Він забагато миготить у цій історії.

За вікнами сонце сідало, фарбуючи Софію Київську в багрянець. Вечірня тиша вкривала старий центр, мов плащем. Давня липа теж стояла тихо, гілки її мовчали, ніби чекали нових таємниць.