Раді Вас бачити!

Глава 10: Пил віків

Ранок на Ярославовому Валу був холодним, сірі хмари стелилися над Києвом, ховаючи куполи церков у димці. У домі Галини Михайлівни панувала тиша, але вона була крихкою, мов скло, готове тріснути від найменшого дотику. Арешт Світлани, проведеної поліцією пізно ввечері, приніс мешканцям полегшення, але серця їхні все ще стискала тривога, ніби тіні минулого не бажали покидати старі стіни.

У поліцейському відділку, в кімнаті для допитів, Світлана сиділа, згорбившись, руки її тремтіли, стискаючи сидіння стільця. Обличчя дівчини, бліде, як київський туман, здавалося зблідлим, а очі, колись іскристі цікавістю й лукавством, тепер тонули в тіні провини. Капітан Левчук поклав перед нею срібну заколку з квітковим візерунком — подарунок від Лізи, і вирвані сторінки з блокнота молодого історика, знайдені в її книзі про кохання.

— Ти бачила його записи, — сказав Левчук голосом, що різав, як осінній вітер на Ярославовому Валу. — «Розповісти Лізі про схованку і показати план». Від своїх рідних ти знала про сховані скарби.

Світлана підняла погляд, губи її затремтіли, ніби слова застрягали в горлі.

— Я не хотіла вбивати, — прошепотіла вона тонким, як нитка, голосом. — Богдан не пускав мене прибирати в кімнаті, але я… заглядала. З цікавості. Його блокнот лежав відкритим на столі, я побачила запис про план, про Лізу. Він розповідав мені раніше про лист Єлени Бондар, про викрадені коштовності. Бабуся Настя завжди казала, що Дар'я знала про щось цінне… Я подумала, це мій шанс. Якщо він розповість Лізі, все пропало.

Анна, що стояла біля дверей, підійшла ближче і втрутилася, викликавши неприховане невдоволення капітана.

— Ти вирвала сторінки після вбивства. Сховала їх у своїй книзі. Але заколка видала тебе. Кажеш, не хотіла вбивати. А як думала зупинити Богдана?

Світлана опустила голову, пальці її стиснули стілець так, що побіліли кісточки.

— Я не встигла нічого обдумати. Усе сталося спонтанно. Він повернувся спиною. Я схопила ніж… Усе сталося так швидко. Хрест намалювала, щоб заплутати, щоб було схоже на перше вбивство. Я думала… — голос її зірвався, — думала, знайду коштовності.

Левчук кивнув, обличчя його було непроникним.

— Ми обшукаємо підвал сьогодні ж.

У їдальні особняка Галина Михайлівна стояла біля вікна, дивлячись на Ярославів Вал, де ранкове світло падало на бруківку. Обличчя її, втомлено-бліде, зберігало сліди безсонних ночей, але в очах тліла надія, ніби вона вірила, що чорна смуга закінчилася. Андрій Іванович злегка торкнувся її руки, і вона відповіла, ніжно стиснувши його пальці. Їхній зв'язок, що відродився після стількох років, став їхньою тихою гаванню. Він не збирався залишати родину в Чернігові, але серце його, розділене навпіл, знаходило спокій лише поруч із Галиною. Вона знала про це й не заперечувала, приймаючи цю дивну гармонію. І навіть син, Валерій, не бачив у ситуації нічого надто дивного.

— Ми впораємося, Галю, — тихо сказав Андрій голосом, м'яким, як світло Софії Київської на заході. — Цей дім був і буде твоїм. Усе повернеться на круги своя.

Галина кивнула, губи її затремтіли в слабкій усмішці, але в грудях боліло від думки про репутацію дому, заплямовану кров'ю.

Ліза, похнюпившись, сиділа за столом в апартаментах батьків, згадувала Богдана — його тихий голос, його бажання поділитися знахідкою.

— Я мала його вислухати, — прошепотіла вона, і слова її розчинялися в тиші. — Він хотів показати мені щось важливе… Тепер я знаю, що саме, але нікому сказати «дякую». Він місяцями копався в цьому запиленому архіві, а я навіть хвилини не знайшла для нього.

Валерій, що сидів навпроти, потирав скроні, обличчя його було напруженим, але не злим. Він мріяв про поїздку в теплі краї, де сонце могло б змити морок цих днів. Ада, його тінь і опора, м'яко торкнулася його плеча.

— Ми залишимося тут, — сказала вона тихо голосом, теплим, як камінне світло. — Але відпустка нам не завадить, правда?

Валерій кивнув, погляд його пом'якшав, і він уперше за весь ранок усміхнувся, знаходячи втіху в її спокої та дивуючись, як в унісон думають вони з дружиною. Їхні мрії про море й пальми були не втечею, а обіцянкою повернутися в дім, який став їхнім якорем.

Сергій і Ольга цього ранку теж сиділи поруч, руки їхні переплелися, як гілки дерев над Ярославовим Валом.

— Ми не поїдемо, — сказав Сергій твердим, але теплим голосом. — Цей дім — наш. Квартира на Троєщині хай приносить гроші за оренду, а тут… тут життя.

Ольга, чия робота була за два кроки від особняка, подивилася на чоловіка з легкою усмішкою. Звісно, вони хотіли підтримати Галину Михайлівну, але й самі любили цей дім, його старі стіни, просочені історією.

Володимир не вийшов навіть до сніданку, сидів на ліжку й дивився в підлогу. Розрив зі Світланою залишив у його душі порожнечу, але десь у глибині росла нова думка — подруга, що давно кликала його до себе, тепер здавалася непоганим виходом. Він згадав її заразливий сміх, її смс-ки, довгі ноги й пишні форми.

— Я поїду, — пробурмотів він, ніби дім міг його почути. Голос був глухим, як осінній дощ. — Пора все почати спочатку.

Удень, упоравшись із усіма формальностями й допитом Світлани, капітан Левчук і детективи спустилися в підвал особняка. Запах вологи, як у підземеллях Лаври, огортав їх, а тіні на стінах здавалися відлунням 1917 року. Ліхтар капітана виловлював із темряви лише пил і старі ящики. Цілком очевидно, що підвал роками не використовувався. Детективи здивувалися такій, можна сказати, марнотратності й непрактичності в родині бізнесменів. Але, очевидно, у Валерія було десь іще одне, а може й не одне, складське приміщення.

Кут підвалу, обведений Богданом на плані Петра, нарешті постав перед ними — груба цегляна кладка, що берегла вікові таємниці. Анна провела пальцями по холодних каменях, серце її забилося швидше.

— Якщо Петро сховав тут скарби, він обрав місце надійніше за банківський сейф.

Ігор хмикнув, голос його луною відгукнувся в темряві.

— Шерлоку, якщо щось знайдемо, я замовлю молебень в Андріївській церкві.

Анна фиркнула, але очі її були прикуті до стіни.

— Не мели дурниць. Краще простукай цеглини.

Поліцейський ударив по кладці, і глухий звук змінився порожнім відлунням у нижньому ряду. Лом відкрив нішу, де лежала іржава бляшана коробка. Левчук поспішно відкрив її, але всередині не було блиску коштовностей — лише пил і клапоть вицвілої тканини, ніби насмішка над надіями.

— Порожньо, — розчаровано промовив Левчук.

Анна спохмурніла, думки її закружляли, як листя на вітрі.

— Петро сховав скарби, але хто їх забрав? У сімнадцятому? Пізніше?

Ігор знизав плечима, голос його був важким, як вечірнє повітря.

— Можливо, Григорій? Він же мріяв про цей дім.

Левчук похитав головою.

— Григорій не знав про схованку. Згадайте його лист до Галини Михайлівни. Не схоже, щоб у ньому він лукавив.

На вечірньому допиті Світлана, дізнавшись про порожню схованку, закрила обличчя руками. Плечі її затремтіли, і сльози, які вона так довго стримувала, хлинули потоком.

— Порожньо… — прошепотіла вона голосом, повним болю. — Я вбила його… заради чого...

Анна подивилася на неї, і в серці її ворухнулася жалість, але правда була суворою.

— Ти занапастила життя, Світлано. Своє і Богдана. Жорстоко й безглуздо. І все через жадібність. Ненаситна жаба.

Левчук кивнув поліцейським.

— Підозрювану затримано. А зникнення скарбів — це вже інша історія. Надто давня.

Анна й Ігор вийшли на вулицю, кроки їхні лунали в тиші. Софія Київська вдалині тонула в нічній темряві, куполи її ледь вгадувалися в зоряному світлі.

— Порожня схованка, — сказала Анна задумливо. — Таємниця залишилася.

Ігор посміхнувся й штовхнув її плечем.

— Шерлоку, може, запитаймо в Софії Київської? Вона бачила більше за нас. Чи липі ти більше довіряєш? Прогуляємося?

Анна фиркнула, але очі її засвітилися.

— Жартуєш? Ну-ну. Іноді таємниці краще залишити в минулому.

Ніч накрила Київ, огортаючи його вулиці й храми темним оксамитом, і тіні мешканців — Галини, Лізи, Андрія, всіх, хто ніс свій біль і надію, — розчинилися в ній, як відлуння минулого, яке ніколи не розкриває всіх своїх секретів.

Через півроку Ярославів Вал зустрічав весну, а дім Галини Михайлівни оживав новими голосами. Тіні минулого пішли, але десь у пилу віків скарби Бондарів усе ще чекали свого часу.

***

***

Друзі, ну що скажете? Я ж була права, коли попереджала, що детектив набирає обертів і третя історія цікавіша за дві попередні?))

Вже готові зануритись в наступну?

Четверта книга з тим самим Всесвітом

(Київ, приватні детективи Анна й Ігор) і ще однією вкладеною лінією ХІХ століття. Але більше спойлити не буду)))) Читайте!