Раді Вас бачити!

Глава 4: Тіні на мармурі

У холі першого поверху, де кришталева люстра відкидала хиткі тіні, Анна й Ігор, приватні детективи, стояли біля рецепції, вивчаючи рапорт, залишений офіцером Ковальовим. Анна провела пальцем по аркушу і спохмурніла.

— Штамп чорний, — тихо сказала вона, показуючи Ігорю. — А свіжі печатки , на скільки я знаю, завжди сині. Це копія, а не оригінал. Тобто слідчий, чи хто там до них приходив, чомусь приніс копію бланка з печаткою. Чому? Ти кажеш, тебе щось насторожило в рапорті — ну ось воно, насторожило.

Ігор кивнув, погоджуючись.

— А де в кімнаті антиквара сліди нормального огляду місця злочину? — пробурмотів він. — Убивство, а ні відбитків, ні оточення стрічкою. Щось нечисто в датському королівстві. Ну гаразд, поки що проїхали.

Галина Михайлівна стояла біля ліфта, її доглянуті довгі пальці теребили край тонкої кашемірової шалі, обличчя, зазвичай суворе, тепер було блідим, збентеженим, а очі видавали тривогу.

— Ви знайдете вбивцю? — запитала вона тремтячим, як струна, голосом. — Цей пансіонат — моя спадщина. Якщо преса дізнається…

Анна подивилася на неї зі співчуттям.

— Ми розберемося, Галино Михайлівно. Розкажіть, хто міг бажати смерті Григорію Івановичу.

Галина похитала головою, шаль зісковзнула з плеча.

— Ми з ним не те щоб дружили, але багато років були дуже добрими знайомими. Гришко живе тут уже років десять. Переїхав одразу після розлучення з дружиною. Вона недавно померла, і він міг би повернутися до власного дому. Але я так зрозуміла, що не хотів заважати синові. У того вже свої діти виросли, і всі вони живуть десь у Софіївській Борщагівці. Там же й магазин Гришин. Син теж займається антикваріатом, і Гришко останнім часом у магазині навіть не з'являвся. Більше консультував. За його словами, дім у них сучасний, навіть із власним внутрішнім двориком. Але невеликий. Коротше — не хотів тіснити молодь. Та й любив він прогулятися Пейзажною алеєю, по Володимирській гірці, по Маріїнському парку… Але останній рік був трохи дивним. Усе говорив про тіні, про старі легенди київських будинків. Але ворогів? Не помічала.

Валерій, що стояв поруч, слухав матір і хмурився, пальці його стискали рукав піджака.

— Слухайте, Григорій був просто постояльцем. Колекціонер, антиквар, вічно копався у старовині. Можливо, хтось позарився на його знахідки? Ми вам нічого цікавого не розповімо. У нас живе ще один колекціонер, щоправда любитель — Андрій Іванович. Ось із ним поговоріть. Ці двоє постійно спілкувалися.

Ігор тихо кашлянув, записуючи щось у блокнот.

У їдальні, де пахло кавою й старим деревом, Анна й Ігор продовжили допити. Андрій Іванович навіть у такий момент був, як кажуть, у своєму репертуарі. Пальці його нервово перебирали рідкісну монету XVIII століття з гербом Речі Посполитої.

— Ми з Григорієм кілька днів тому посварилися, — зізнався він хрипким голосом. — Він хотів купити цю монету, але я відмовив. Він став… агресивним, вимагав. А потім ця записка під дверима — «Зникай!», надрукована, не від руки. Я думав, він жартує, але тепер…

Анна примружилася.

— Коли була сварка?

— Два дні тому, в холі, — відповів Андрій, пальці його стиснули монету. — Він був не в собі.

Ігор записав, погляд його став жорсткішим. Сварка через цінну річ — цілком собі мотив.

Наступною давала свідчення Ліза, онука Галини Михайлівни. Кучеряве світле волосся зібране в недбалий вузол, в очах — тривога.

— Я бачила, як Григорій фліртував з Ольгою, — сказала вона, понизивши голос. — У їдальні, тиждень тому. Жартував, торкався її руки, намагався покласти руку їй на коліно. Сергій помітив і розлютився. Я думала, це дрібниця, але…

Анна переглянулася з Ігорем. Ревнощі?

Сергій увійшов до їдальні одразу, як тільки з неї вийшла Ліза, ніби весь цей час чекав під дверима. Обличчя його було напруженим, а пальці стискали блокнот, ніби він хотів щось із нього зачитати детективам.

— Григорій був увесь останній місяць дивний, — сказав він. — Шерехи, записка «Писакам тут не місце!» під моїми дверима… Я нікому не казав, думав — жарт, але писакою мене хоч раз у житті назвав лише Григорій. Слово як з минулого століття… як і він сам… був.

— Де записка? — запитала Анна.

Сергій відвів погляд.

— Викинув. Не надав значення.

Ігор спохмурнів.

— Зручно. А що ще пов'язувало вас із Григорієм?

Сергій знизав плечима, але щоки його злегка почервоніли.

— Нічого. Він був просто постоялець.

Анна зробила помітку. Незбережена записка (а чи була вона?) і флірт з Ольгою, про який згадала Ліза, робили Сергія підозрюваним.

Валерій, коли дійшла його черга, був, як завжди, лаконічним.

— Я вже вам казав — нічого про ворогів Григорія не знаю. Постоялець, і все. Ну, може, знав забагато, або робив вигляд, — буркнув він. — Жартував про мої справи, ніби йому хтось проговорився. Мовляв, якийсь банкір, старий знайомий.

— Що за жарт? — запитала Анна.

— Натякав, що я в боргах, — Валерій стиснув кулаки. — Кілька разів жартував, що мене можна шантажувати.

Ігор мовчки записав: фінансові таємниці й натяки на шантаж — ще один мотив.

Володимир увійшов останнім, руки в кишенях олімпійки, темне волосся все так само розпатлане.

— Я ледве знав Григорія. Ні спільних інтересів, ні… Коротше — про що мені з дідусями балакати? — сказав він, і погляд його метнувся до незачинених після виходу журналіста дверей, за якими Світлана ставила в холі свіжий букет хризантем.

— А що пов'язує вас із покоївкою? — прямо запитала Анна.

Володимир напружився, але відповів спокійно:

— Ми близькі. Але це особисте. До Григорія жодним боком.

Ігор примружився.

— Вона знайшла тіло. А ви, здається, знаєте більше, ніж кажете. Можливо, Григорій заважав вашим планам?

Володимир спалахнув, але промовчав. Анна відзначила: перевірити їхні стосунки.

Пізнього вечора Анна й Ігор вийшли з їдальні, кроки їхні лунали в холі. Біля сходів, де вчора червонів кривавий хрест, вони зупинилися.

— Ну що, Шерлоку, — почав Ігор насмішкуватим тоном, хоч очі залишалися серйозними. — Чорний штамп у рапорті — це тобі не хухри-мухри. Хтось грає в слідчого, а ми підбираємо крихти.

Анна усміхнулася, поправляючи комір плаща.

— Не мели дурниць, Ватсоне. У нас цілий зоопарк мотивів. Сергій, який «забув» записку і червоніє, як школяр. Андрій Іванович, готовий за монету горло перегризти. Валерій, який ледь не гепнув кулаком по столу, коли мова зайшла про борги. І Володимир, який дивиться на Світлану, як кіт на сметану, але явно метить на щось іще.

Ігор хмикнув, засовуючи блокнот у кишеню.

— А ти помітила, як Світлана сіпається? Знайшла тіло, а очі — як у загнаного звіра. Можливо, вона не просто покоївка?

— Можливо, — Анна примружилась, дивлячись на ліфт, що скрипнув, ніби підслуховував. — Але поки що в нас тільки питання. І цей дім… він щось приховує.

Вони вийшли з особняка, дощ хльостав по їхніх обличчях і плащах. Ігор підняв комір, бурмочучи:

— Якщо знайдемо вбивцю, я випишу собі премію. Цей холод пробирає до кісток.

Анна не відповіла, погляд її був спрямований на Андріївський узвіз. Вона попрощалася з Ігорем біля «Золотих воріт» і, поправивши парасольку, пішла вгору Володимирською до самого Андріївського узвозу, де стара липа гойдала гілками під вітром. Дощ стікав по її плащу, але Анна зупинилася біля дерева, торкаючись шорсткої кори.

— Ти щось знаєш про нашу нову справу, липо? — прошепотіла вона, голос її змішався з шумом листя. — Якщо корінь убивства в цьому домі, то де саме його шукати?

Липа мовчала, але темний силует її, здавалося, шепотів у відповідь.

Тіні минулого густішали, готуючи новий поворот. Анна торкнулася мокрих гілочок, постояла, заплющивши очі хвилин п'ять, намагаючись почути чи то свої думки, чи то підказки липи, і, струснувши вологим, попри парасольку, волоссям, швидко пішла додому, на рідну Десятинну вулицю.