Раді Вас бачити!

Розділ 4

Анна крокувала тісною інвентарною кімнатою, її підбори чітко цокали по дерев'яній підлозі. Лампочка тут світила тьмяно — було очевидно, що сюди заглядають рідко. У напівтемряві пахло пилом, лаком і чимось металевим. Анна уважно оглядала кутки, завалені коробками з реквізитом та старими афішами. Ігор, щось бурмочучи собі під ніс, повзав по сцені, перевіряючи люк. Його кросівки стирчали з-під багряної завіси.

— Довженко, тут нічого немає, — донісся його приглушений голос. — Люк іржавий, пил недоторканий. Софія тікала не тут. Або її тягли в інше місце.

Анна хмикнула, її кулон-олівець гойднувся, відбиваючи світло.

— Ігоре не, вилізай, ти не на розкопках. — Вона повернулася до дверей в інвентарній, що вели з гримерки Софії. — Дивись, тут прохід між кімнатами. А ось ще одні двері, а за ними — сходи вгору, до виходу. Напевно, у старому будинку Родзянка такі передбачали для прислуги.

Ігор нарешті вибрався, обтрушуючи піджак. Його обличчя було похмурішим за Ярославів Вал у зливу.

— Сходи? — Він потер скроні. — Думаєш, Софія пішла сама? Чи її силоміць вивели? У гримерці ж безлад.

Анна присіла біля дверей, розглядаючи одвірок. На ньому виднілася свіжа подряпина із застряглими нитками, ніби хтось зачепився тканиною.

— Інтуїція підказує мені, що це була втеча, — сказала вона, підводячись. — А димову машину ввімкнули, щоб прикрити відхід. Але якщо це викрадення, то діяли блискавично — через ці двері й угору. На все про все секунд двадцять.

Ігор пирхнув:

— Інтуїція? — Він кивнув на двері. — Треба перевірити, куди ведуть ці сходи. Може, одразу на вулицю. Але спочатку закінчимо з гримерками.

Вони повернулися до гримерки Софії. Тісний простір усе ще зберігав сліди погрому: тріснута лампа, перекинутий стілець, клаптик тканини на підлозі. Анна підняла його, примружившись.

— Це від її костюма, — пробурмотіла вона. — Софія або пручалася, або дуже поспішала. Але не кричала — музика все заглушила.

У дверях з'явився Богдан, його пальці нервово перебирали ключі. Він виглядав ще блідішим, ніж зазвичай, а погляд розгублено метався.

— Анно, Ігоре, — почав він півголосом, озирнувшись на коридор. — Треба поговорити. Але не тут. Зустрінемося за пів години на розі Рейтарської та Володимирської. Там є кав'ярня.

Анна підняла брову, її усмішка стала лукавою.

— Богдане, та ти просто шпигун. — Вона підійшла ближче й перейшла на шепіт: — Щось знаєш? Про Софію?

Він важко ковтнув слину, відводячи погляд.

— Не тут, — повторив технік. — Тарас десь поруч крутиться, не хочу, щоб він почув.

У цей момент до гримерки залетів Тарас. Його густі брови були гнівно насуплені, а телефон у руці буквально тремтів.

— Ви ще тут?! — гаркнув він. — Софія зникла, а ви копаєтеся! Спонсор дзвонить, я влип по вуха!

Анна подивилася на нього спокійно, але з неприхованою насмішкою:

— Тарасе, ми в усьому розберемося. Повернемося вранці, не панікуйте. Може, до того часу акторка й сама дасть про себе знати.

Вона кивнула Ігорю, і вони попрямували до виходу.

За вікном Ярославів Вал шелетів вітром, ніби та сама стара липа знову підказувала: «Шукай далі».