Раді Вас бачити!

Глава 9. Сліди в пилу

Анна, Ігор і капітан Левчук вийшли з машини біля Історичного музею. Будівля архіву, стара, з облупленою штукатуркою, пахла пилом і папером. Крізь високі вікна виднілися куполи Андріївської церкви. Архівістка, літня жінка з утомленим поглядом, провела їх до столу з читальній залі, заваленого папками.

— Богдан був тут за три дні до… ну, ви знаєте, — сказала вона, передаючи папку з документами про дім на Ярославовому Валу. — Він копався в паперах родини Бондарів.

Левчук відкрив папку, пальці його гортали пожовтілі аркуші. Анна й Ігор схилилися над столом. Серед креслень будинку XVIII століття лежав план із позначками Богдана — обведений кут підвалу і напис: «Схованка?». Поруч — пожовклий від часу лист Єлени Бондар, а в ньому — згадка про зниклі родинні коштовності.

— Це воно, — тихо сказала Анна. — Богдан знайшов ключ до чогось великого. Тому його й убили.

— Аннусю, якби липа Петра Могили знала про цю схованку, вона б натякнула тобі раніше. Ти ж до неї радитися ходила? Ну зізнавайся.

Анна закотила очі.

— Не мели дурниць, Ігоре. Це не просто план. Це мотив.

Левчук спохмурнів і сухо перервав детективів.

— План старий, печатка — родини Бондарів. Їхні папери передали в музей після революції. Хтось сховав скарби чи щось іще дуже важливе й цінне у схованку, а Богдан був близький до того, щоб їх знайти.

Анна повільно гортала документи, вдивляючись і вчитуючись у їхній зміст, сподіваючись на ще якісь підказки чи помітки Богдана. Її зацікавив підкреслений запис: «Іван, кухар, убитий у 1917-му, безладдя». Вони перезирнулися з Ігорем.

— Кухар, — пробурмотіла вона. — Убитий. Чому Богдана зацікавив якийсь кухар?

***

Київ, 1917 рік напередодні революції. Вулиці гудуть від криків, десь удалині тріщать постріли. Софія Київська тоне в сутінках, дзвони її замовкли надовго. Липа Петра Могили гойдається на вітрі, ніби передчуваючи біду. Кухар родини Бондарів, худий чоловік із нервовими очима, сховав згорток із коштовностями в підвалі дому. Він намалював план, засунувши його в господарську книгу обліку, сподіваючись повернутися. Та тієї ж ночі потрапив під кулю мародерів. Тіло його знайшли вранці, про схованку так ніхто й не дізнався. Дар'я, молода покоївка, бачила, як Іван порпався в підвалі, але не знала, що він там щось ховає. Її брат Василь, звинувачений у крадіжці, помер у в'язниці, залишивши по собі лише чутки про нібито викрадені ним скарби. План, схований у паперах Бондарів, через роки потрапив до архіву Історичного музею.

***

Повернувшись в особняк, Левчук зібрав поліцейських для повторного огляду кімнати Богдана й інших кімнат особняка. Анна й Ігор із дозволу капітана приєдналися до обшуку. Під ліжком Богдана, біля самої стіни, у дубовому дореволюційному паркеті утворилась тріщина в кілька міліметрів завглибшки й завширшки. Ігор і не помітив би її, якби не відсунув ліжко. У тріщині щось блиснуло — фігурна срібна заколка для волосся. Він підняв її, посміхнувшись.

— Шерлоку, це вже щось. Наскільки я зрозумів, хлопчина дівчат до себе не водив. Хіба що Лізу. Покажемо заколку їй.

Капітан Левчук показав великий палець.

— Супер! Сходи до Лізи. А ми поки продовжимо обшук в інших мешканців. Почнемо з першого поверху. Там лише кімната покоївки.

У кімнаті Світлани меблів було дуже мало. Шафа-купе біля входу, ліжко, невелике трюмо поруч із ним, крісло з торшером на високій гнутій ніжці і книжкова поличка поруч. Один із поліцейських узявся за шафу. Левчук почав висувати шухлядки трюмо, розглядаючи дрібнички в них. А Анна підійшла до полички. На ній стояли три книги — старі романи про кохання. Анна гортала одну з них, коли з-поміж сторінок випали списані вирвані звідкись аркуші. Вона впізнала почерк і одразу зрозуміла, звідки ці аркуші вирвано. Вона сама показувала Ігорю блокнот із кімнати Богдана, коли вони ще до приїзду поліції оглядали все «по гарячих слідах». Вирваним виявився нарис плану дому, перемальований з архіву, і записка: «Розповісти Лізі про схованку і показати план».

— Ось воно, — сказала Анна твердішим голосом. — Світлана знала. Не дарма я казала, що покоївка знає більше, ніж розповіла.

— Хто тут згадує моє ім'я всує?

Ігор із задоволеною усмішкою, у супроводі Лізи, увійшов до кімнати. Світлана теж збиралася зайти слідом за ними, але капітан Левчук суворо прикрикнув:

— Вам сюди поки не можна. Обшук ще не закінчено. Чекайте в їдальні.

— Ось так, дорогі товариші, — не перестаючи усміхатися, продовжив Ігор. — Заколка Лізі добре знайома, але вона належить не їй. Це подарунок Лізи Світлані на день народження. І таких заколок було дві. Але як одна з них опинилася під ліжком убитого — це дууууже цікаво.

— Лізо, вам тут теж робити нічого. Але ви ж підтверджуєте слова… нашого помічника? — протягнув капітан тоном, ніби й сам не надто задоволений.

— Так, я це підтверджую. І ще хочу додати. Богдан не любив, коли торкаються його речей, особливо книжок і паперів. Тому кімнату свою він завжди прибирав сам. Уявляєте, який був дивак?! Світлана тільки чистила ванну кімнату й санвузол, не заходячи в кімнату. Я ще сміялася з цього приводу, що хлопчина боїться жінок і навіть їхнього духу. Ой, вибачте. Знайшла час жартувати…

— Нічого, Богдан би вам це пробачив. А ми кажемо «дякую». Ви, Лізо, нам дуже допомогли.

Анна обійняла дівчину за плечі, помітивши, що та вже готова заплакати, і вивела в їдальню.

Побачивши Світлану, що сиділа там, Ліза різко вирвалася з рук Анни і стрімко побігла нагору, ігноруючи ліфт.

Анна підійшла до Світлани, тримаючи вирвані сторінки.

— Ти знала про скарби, — сказала вона тихо. — Богдан розповів тобі про лист Єлени Бондар. А потім ти побачила його план. Ти хотіла схованку собі.

Світлана мовчала, губи її стиснулися, але очі видали страх. Левчук кивнув поліцейським.

— Обшукаємо підвал. Якщо схованка там, ми її знайдемо.

Мешканці, що зібралися в їдальні, зашуміли. Валерій погрожував подати скаргу (незрозуміло на кого і за що), Ада смикала його за рукав, закликаючи замовкнути. Володимир гойдався на стільці, вчепившись у власну чуприну, і бурмотів щось незрозуміле. Сергій похмуро дивився на Лізу, яка теребила край скатертини, шкодуючи, що вчасно не вислухала Богдана. Ольга, що сиділа поруч зі Світланою, демонстративно відсунулася подалі. Галина Михайлівна намагалася всіх заспокоїти, але сама була блідою, і Андрій Іванович подавав їй склянку води, пропонуючи піднятися до себе й відпочити, поки поліція не закінчить обшук.

Ніч опускалася на Київ, огортаючи куполи святої Софії темним оксамитом. В очах Світлани, застиглих під поглядом Анни, клубочилася та сама чорна ніч, що ховає її провину.