Раді Вас бачити!

Розділ 5

Анна штовхнула двері кав'ярні на розі Рейтарської, її підбори дзвінко цокнули по плитці. Запах свіжозавареної кави змішався із тютюновим димом, а тьмяне світло ламп кидало довгі тіні на столи. За вікном Рейтарська затихала, а вогні Володимирської мерехтіли синіми та жовтими відблисками автівок, що мчали повз. Богдан сидів у кутку, нервово крутячи в руках чашку еспресо, його пальці дрібно барабанили по столу. Він виглядав абсолютно виснаженим, очі гарячково бігали.

— Богдане, — Анна сіла навпроти, її смарагдова сукня в напівтемряві здавалася майже чорною. Вона усміхнулася, але її погляд залишався гострим. — Ти нас запросив, ми прийшли. Що ти знаєш про Софію?

Ігор плюхнувся поруч, його кросівки рипнули по підлозі. Він кинув на Богдана похмурий погляд:

— Кажи швидко, хлопче. Ми тут не на виставі.

Богдан важко ковтнув слину й озирнувся на двері.

— Я... я хлопець Софії, — видихнув він. — Ми приховували це, щоб у театрі не було пліток. Перед репетицією вона сварилася з Тарасом у гримерці. Я чув крізь двері: він сказав, що після вистави везе її до спонсора на «фотосесію». Вона закричала, що більше нікуди не поїде, бо минулого разу... — Він замовк, до білих кісточок стиснувши кулаки. — Вона зважилася на втечу, щоб усе це припинити. А я навмисно збив таймер димової машини, щоб прикрити її. Соня прошмигнула повз мене крізь димову завісу одразу в інвентарну, а звідти сходами вгору — і на вулицю. На гачку висів її кардиган, вона вхопила його на ходу. Соня знала мою адресу на Рейтарській, моя сестра відчинила їй двері. Зараз вона в безпеці, але дуже боїться. А браслет її просто злетів під час танцю, від хвилювання.

Ігор за звичкою пирхнув, схрестивши руки на грудях:

— Хлопче, ти сильно ризикуєш. Якщо спонсор дізнається про твою роль у цьому всьому, тобі не переливки. Хто він взагалі такий?

— Не знаю, — Богдан безсило похитав головою. — Усе організовує Тарас. Гроші там крутяться великі, але Софія сказала, що остання «фотосесія» була... справжнім жахом. Насильство, камери, усе фіксували.

Анна кивнула, її погляд миттєво став серйозним:

— Гаразд, Богдане, веди нас до Софії. Ми допоможемо.

Вони вийшли з кав'ярні. Рейтарська зустріла їх прохолодним нічним вітром. Квартира в Богдана була в старому будинку, за два кроки звідси.

Коли Богдан двічі клацнув замком і відчинив двері, з глибини коридору повіяло важкою, гнітючою тишею. Софія не кинулася назустріч. Вона сиділа в кутку дивана, стиснувшись у маленький клубок і з головою загорнувшись у плед, так що видно було лише бліде, майже прозоре обличчя та величезні, налякані очі. Телефон лежав поруч на підлозі — екран усе ще блимав сповіщеннями, але дівчина навіть не здригалася від звуків. Побачивши чужих, вона різко втягнула голову в плечі, а її пальці судомно, до білих кісточок, вчепилися в край ковдри.

​Богдан миттєво підійшов, присів навпочіпки й обережно, ледь торкаючись, накрив її долоню своєю:

— Соню... Соню, це свої. Це детективи, про яких я казав. Вони допоможуть.

​Вона не відповіла, лише затремтіла всім тілом — дрібно, беззупинно, як людина на лютому морозі. Її погляд метався від Анни до Ігоря, не фокусуючись, повний дикого, тваринного страху. Коли Анна зробила крок уперед, Софія раптом хрипко, ледь чутно видихнула:

— Ні... не треба. Не чіпайте мене.

​Анна миттєво зупинилася. Вона одразу згадала свої шкільні роки, коли доводилося заспокоювати дітей після сильних травм. Тут не можна було діяти напролом. Анна повільно, демонстративно тримаючи руки на виду, опустилася на стілець трохи віддалік, щоб не порушувати простір дівчини. Її голос став тихим, рівним і неймовірно м'яким:

​— Софіє, усе добре. Тебе ніхто не торкнеться. Ти в безпеці. Мене звати Анна, я детектив. Це Ігор, мій напарник. Ми знаємо, що сталося на Лівому березі. Богдан розповів про Тараса й про те, що вони з тобою зробили. Ти в безпеці, чуєш?

​Почувши слово «безпека», Софія нарешті подивилася прямо на Анну. З куточка її ока покотилася сльоза, лишаючи чисту доріжку на припалому пилом театральному гримі.

— Вони... вони знімали, — її голос зірвався на шепіт, губи тремтіли так сильно, що слова ледве складалися. — Спонсор... і ще один. Вони робили... усе, що хотіли. Я не могла поворухнутися. Тіло не слухалося... зовсім. Як уві сні. А Тарас... Тарас прислав мені це відео. Сказав, якщо я піду в поліцію, контракт... я ж сама все підписала, розумієте? Я сама дала згоду на еротику... Я дурна... я повірила...

​Вона раптом замовкла, задихаючись, і затисла рот долонею, стримуючи глухе, істеричне ридання. Напад паніки накочував хвилею, її дихання стало частим і поверхневим.

​Богдан безпорадно подивився на Анну, в його власних очах стояли сльози. Ігор, який досі мовчки стояв біля дверей, важко зітхнув, приглушуючи скрип своїх кросівок, і тихо промовив:

— Жоден еротичний контракт, Софіє, не дає права на насильство. Це кримінал. Суто по-людськи: ми цю наволоч дістанемо з-під землі. Але зараз головне — сховати тебе. У мене є знайомі під Києвом, закритий кризовий центр із гарною охороною. Туди ніхто не поткнеться.

​Анна плавно підсунула стілець трохи ближче, але все одно залишаючи дистанцію.

— Софіє, послухай мене уважно, — твердо, але з глибокою емпатією заговорила вона. — Твоєї вини тут немає. Вони скористалися твоєю довірою, підсипали щось у вино і скоїли злочин. Контракт — це просто папірець, яким вони тебе залякували. Ми знайдемо адвоката, ми анулюємо його. Але зараз тобі потрібна допомога не лише наша. Є спеціальна гаряча лінія для жінок, які пережили те саме, що й ти — 116 123. Це анонімно, безкоштовно, через центр «Ла Страда». Там працюють психологи, які знають, як витягти з цього стану. Богдан буде поруч. Ми з Ігорем будемо поруч. Ти не одна, чуєш?

​Софія заплющила очі, з-під повік знову бризнули сльози, але вона повільно, ледь помітно кивнула. Тремтіння не зникло, але дихання стало трохи рівнішим. Вона сильніше притислася до плеча Богдана, шукаючи захисту.

​Анна підвелася, її кулон-олівець тихо хитнувся на грудях. Вона кивнула Ігорю на вихід: треба було дати дівчині спокій і негайно братися за Кравця й Тараса. Логіка підказувала — час грає проти них.