Раді Вас бачити!

Глава 2: Театр страху

Жовтень 2025 року. Київ огорнувся пеленою осіннього дощу, що стукав по сірій бруківці Ярославового Валу, ніби оплакуючи минуле літо. У дворах, за пишними кронами каштанів, височів особняк — чудовий, наче зі старовинної листівки: чотири поверхи з вишуканими карнизами, відреставрованими до блиску, і високими вікнами, що сяяли, як очі старого дому, який береже вікові таємниці. Після ремонту 1995 року, затіяного Валерієм, сином господині, особняк став перлиною: фасад періодично підфарбовували, і він сяяв білизною, а всередині мармурові підлоги й різьблені перила сходів дихали колишньою величчю. Але у вологому повітрі віяла тінь минулого.

У просторому холі першого поверху, де кришталева люстра відкидала золотисті відблиски, пахло свіжозвареною кавою й воском для паркету. Це було родове гніздо родини Галини Михайлівни Бондар, але другий поверх вона перетворила на пансіонат, яким керувала твердою рукою, приймаючи лише обраних гостей, більшість з яких були, по суті, постійними орендарями.

За стійкою рецепції, заваленою старими книгами й туристичними буклетами, залишивши на час свою затишну «однокімнатну», Світлана — тридцятирічна покоївка з тонкими рисами обличчя й утомленим поглядом — полірувала срібний піднос. Її рухи були відточеними, але пальці часом завмирали, а очі ковзали до сходів, що вели на другий поверх, ніби вона чекала невидимого сигналу.

На четвертому поверсі, у своїх розкішних, по-королівському вишуканих кімнатах, Галина Михайлівна, вісімдесятирічна господиня, що виглядала, утім, ледь на шістдесят п'ять, стояла біля вікна, дивлячись на дощовий Ярославів Вал. Її сріблясте волосся, укладене в елегантний вузол, мерехтіло у світлі лампи, а тонкі пальці перебирали перлинне намисто.

— Цей холод… — прошепотіла вона, переходячи в інше крило дому і зябко кутаючись в ажурну золотисто-бежеву шаль. Голос її тремтів, як осіннє листя. — Ніби дім затримав подих.

У правому крилі четвертого поверху, у спільній кімнаті, Валерій Федорович, її син, шістдесяти двох років, із сивиною на скронях і жорстким поглядом успішного бізнесмена, гортав фінансові звіти на планшеті. Його дружина, Ада Іванівна, п'ятдесятирічна красуня, власниця модного косметичного салону на Прорізній, поправляла червону помаду перед дзеркалом у своїй спальні.

— Мамо, це просто осінь, — кинув Валерій, не відриваючись від екрана. — Перевір вікна, продуває.

Ада закотила очі, її голос дзвенів легкою насмішкою:

— А твій ліфт, Валеро? Він скрипить, як старий привид.

— Вважаєш, що було краще до ремонту, без ліфта? Подивимось, що ти заспіваєш у маминому віці. Хоча навіть зараз краще поскрипування ліфта, ніж тупати ніжками, та ще й на твоїх каблучиськах, на четвертий поверх. Тож, Адо, мила моя, менше сарказму, більше вдячності.

Валерій кинув на дружину ледь насмішкуватий погляд і знову втупився в планшет.

Третій поверх особняка був відданий онукам Галини Михайлівни. Кожен займав по дві кімнати. Між ними — туалет і душова кабіна, а майже весь хол займала величезна шафа-купе для зберігання речей.

І лише «однокімнатні» з ванною кімнатою, переобладнані під час ремонту з комор, у лівому й правому крилі третього поверху, належали гостям.

У лівому крилі Ліза, двадцятип'ятирічна онука Галини, розкладала ескізи інтер'єрів на антикварному столі; світле волосся падало їй на плечі, а в очах горів азарт початківця-дизайнера. Навпроти, у зручному м'якому кріслі, сидів її приятель Богдан, молодий співробітник архіву історичного музею, з папкою старих паперів у руках. Його темні очі блищали, а голос тремтів від хвилювання.

— Лізо, я знайшов щось в архіві. Документи 1910 року, про цей дім. Там така історія…

Ліза відмахнулася:

— Розкажеш потім, Богдане. У мене дедлайн.

Лізі подобалася увага Богдана, вона приймала її як щось само собою зрозуміле й незмінне, але воліла тримати дистанцію, підкреслюючи суто дружній характер їхніх стосунків. Богдан не ображався — як справжній філософ, він був певен: «Буде так, як бути має. Навіть якщо буде не так». Часу вдосталь, йому ще й тридцяти немає.

У правому крилі Володимир, тридцятирічний онук Галини, сидів за ноутбуком, плануючи логістичні маршрути для батьківської фірми. Його погляд раз у раз ковзав до дверей, де мерехтіла тінь Світлани. Вона поправляла завісу в холі, і їхні очі зустрілися. Легка усмішка торкнулася її губ, але вона миттю відвернулася, ховаючись за дверима. «Маршрут до Світика прокладемо цим же вечором», — усміхаючись сам до себе, подумав хлопець і повернувся до роботи.

На другому поверсі, в пансіонаті, останнім часом оселилася тривога. Журналіст Сергій, сорокалітній чоловік із втомленим обличчям, пив чорну каву в їдальні, скаржачись дружині Ользі:

— Цей дім — як склеп. Вночі шерехи, ніби хтось шкребеться в підвалі. Не можу заснути.

Ольга, потягуючи трав'яний чай, знизала плечима, її розкішне темне волосся блищало у світлі лампи:

— Старий дім, Серже. Вітер гуляє. Ремонту вже тридцять років. Мабуть, пора Валерію подбати не лише про фасад.

Брат Ади, Андрій Іванович, поважний колекціонер середнього зросту, повнуватий, з незвичайними бурштиновими очима, сидів у своїй кімнаті, розглядаючи стародавню монету під лупою. Він приїхав із Чернігова на пару днів, але теж уже почав нервувати: вранці знайшов під дверима мокрі сліди, що вели до ліфта, і записку з одним словом — «Зникай».

— Мені це зовсім не подобається, — пробурмотів він, звертаючись до антиквара Григорія, що зайшов обговорити монету.

Григорій, сухорлявий старець з гострим поглядом і легкою усмішкою, кивнув, але в очах його мерехтіла хитринка. Останнього тижня він тільки й чув від усіх мешканців особняка байки про «тіні» й «шепіт». Та чи байки?

— Учора я сам бачив тінь у вікні четвертого поверху, — сказав він, понижуючи голос до зловісного шепоту. — І чув кроки. Так що ти маєш рацію, Андрію, мені теж тут якось не подобається. З домом щось не те… Якась неприємна атмосфера. Можливо, пора подумати про іншу квартирку або повернутися до дому сина.

Андрій Іванович спохмурнів, стискаючи монету.

— Ти начитався готичних романів, Грише. Я в будь-якому разі скоро назад до Чернігова, до родини. Ти ж знаєш, я тут частий гість, але нетривалий. А ось ти… стільки років тут постійний клієнт — і раптом якась там містика налякала. Не сміши мої старі кістки.

Та й наступної ночі особняк оживав жахом. О другій ночі ліфт почав блимати, видавши різкий скрип, ніби хтось смикнув троси. З підвалу долинув низький стогін, ніби стіни плакали. Сергій, збуджений шумом, вибіг у коридор свого другого поверху і завмер: на стіні червонів кривавий символ — хрест, ніби намальований свіжою кров'ю. Ольга, накинувши пеньюар, вийшла слідом за чоловіком і закричала; її голос луною рознісся по дому, розбудивши інших постояльців. Галина Михайлівна, спустившись із четвертого поверху в улюбленому шовковому халаті, пополотніла, побачивши символ.

— Це знак, — прошепотіла вона, пальці її стиснули хустинку. — Як тоді, в бабусиних історіях…

Прибігла на крики Світлана, миттю принесла миску з теплою водою і серветками і мовчки протерла стіну. Виносячи брудну воду, вона з якимось незрозумілим, мов загнаним поглядом, окинула майже весь зібраний у холі склад мешканців. Люди розходилися мовчки, уникаючи поглядів один одного.

А вранці Григорія знайшли в його кімнаті на підлозі, з ножем у грудях, а на сорочці червонів той самий кривавий хрест. Світлана, прибираючи в коридорі, помітила нещільно зачинені двері в кімнату антиквара і виявила тіло. Молода жінка пронизливо закричала, затуляючи собі рот рукою, і вибігла з кімнати. Постояльці зібралися в холі і, дізнавшись про вбивство, знову зашепотіли про прокляття.

Галина Михайлівна, стоячи біля сходів, стиснула хустинку — так само, як її прабабуся сто років тому, коли тут обшукували дім після зникнення коштовностей і виводили слугу, який так і не визнав своєї провини.

— Ось тільки поліції нам тут і бракувало, — сказала вона синові. — Репутації пансіонату кінець. Можливо, варто знайти приватних детективів.

— Мамо, про що ти говориш?! Це ж убивство! Які приватні детективи? Хоча звичайно, можна й приватників залучити. І навіть шукати не треба. Я одного давно знаю, допомагав мені кілька років тому в одній неприємній справі. Чоловік розумний, зі зв'язками і, що немаловажно, порядний. Ось тільки без офіційного розслідування все одно не обійтися.

— Я вже викликала поліцію і швидку, — пролунав ледь тремтливий голос покоївки в них за спиною. Вона розуміла, що не мала право робити це без дозволу — такого розпорядження їй поки що ніхто не давав.

— Дякую, Світлано. — Валерій заспокійливо поклав руку на плече жінки. — Зустрінеш їх і…

— Вони сказали, що будуть за п'ять хвилин…

Унизу, біля входу, довго й вимогливо продзвенів дзвінок.

Дощ усе лив і лив за вікнами, а десь біля Андріївського узвозу липа гойдала гілками, ніби знала, що тіні минулого лише розпочинають свою гру.

***

Любі читачі, дякую, що ви зі мною. Будь ласка, підпишіться на мою сторіночку. Так ви завжди будете в курсі всіх моїх новинок і постів в блозі.