Раді Вас бачити!

Розділ 3

Софія Власенко лежала на старому дивані в напівтемній кімнаті, вкрита тонким пледом, який пах чоловічим одеколоном і чужим домом. Телефон у руці був єдиним джерелом світла — екран блимав сповіщеннями, але вона на них не дивилася. Тіло боліло від напруги, театральний корсет усе ще врізався в шкіру, а на зап'ясті, де раніше був браслет, залишилася багряна смуга. Рейтарська за вікном притихла, і лише далекий гул машин із Володимирської нагадував, що Київ живе своїм життям. Господиня квартири пішла по їжу, залишивши її саму, але в безпеці. «Поки що»,— подумала Софія, і спогади накотили хвилею, наче той задушливий дим на репетиції.

Усе почалося безневинно. Перша «фотосесія» відбулася всього три місяці тому. Тарас тоді сказав: «Спонсор хоче ексклюзиву. Еротика, нічого такого. Платять добре, Софіє, для театру знадобиться». Вона погодилася — театр «Темна сцена» став її життям, але платили там копійки. У маленькій студії на Прорізній спонсор — чоловік середніх років у дорогому костюмі й із холодним поглядом — знімав її в напівпрозорій сукні на тлі багряних завіс. «Повернись, усміхнись, — командував він. — Це мистецтво». Камера клацала, світло було м'яким, і Софія почувалася моделлю, а не жертвою. Гроші прийшли на рахунок театру, і її місячний гонорар зріс удвічі. Вона купила нові туфлі й подумала: «Чому б і ні?»

Друга сесія була сміливішою. На Костьольній, у квартирі спонсора. «Роздягнись до білизни, — сказав він, і його голос став нижчим. — Еротика вимагає відвертості». Софія не вагалася, згадавши контракт — «еротичні зйомки з доплатою». Та й сцени в театрі часто не обмежувалися ніжним негліже. Вона позувала на ліжку, світло падало на шкіру, об'єктив ловив удалі ракурси. Спонсор усміхнувся: «Ідеально. Ти зірка». Але в його очах проковзнуло щось хижацьке, і коли він наблизився, щоб нібито «поправити позу», його рука затрималася на її стегні довше, ніж дозволяла пристойність. Софія відсторонилася, але зйомку вже закінчили, а гроші надійшли. Вона заспокоювала себе: «Це просто робота. Еротика — не порнографія».

Третя сесія перейшла межу. У підвалі на Прорізній, де спонсор чекав із камерою та пляшкою вина. «Випий, розслабся, — запропонував він. — Сьогодні додамо елементів». Софія випила, хміль ударив у голову, і вона дозволила зняти себе оголеною, обв'язаною стрічками та з олією на шкірі. Його руки «допомагали» з позами, торкаючись занадто інтимних місць, але вона мовчала — контракт, доплата, театр... Камера клацала, а в голові крутилося: «Це не я. Це просто роль». Гроші знову впали на рахунок, але вранці вона прокинулася із синцем на стегні й відчуттям, що остання межа розмита.

Остання сесія перетворилася на жах. Два тижні тому, у занедбаному ангарі на Лівому березі, де театр репетирував. Спонсор чекав із двома камерами та «помічником» — кремезним чоловіком у масці. «Сьогодні знімаємо повнометражний фільм, — сказав він, наливаючи вино. — Ти підпишеш додаткову угоду». Софія відмовилася, але вино мало дивний присмак — голова закрутилася, тіло обм'якло. Вони зірвали з неї костюм, камери увімкнулися, і почалося пекло. Руки спонсора та його поплічника безцеремонно хапали її тіло. «Це мистецтво, — шепотів він, — ти ж сама погодилася». Вона хотіла пручатися, але сил вистачило лише на кволі рухи рук і ніг. Її не били, не катували в звичному розумінні цього слова. У чотири руки вони почали грубий еротичний масаж усього тіла. Товсті чоловічі пальці, слава Богу, з коротко обстриженими нігтями, глибоко занурювалися в неї під хрипкий супровід: «Мила, у тебе таке туге йоні». А слідом за пальцями в ній захазяйнували й їхні ненаситні члени, по черзі змінюючи один одного й укладаючи її в найрізноманітніші пози. Поки один із горловими стогонами то прискорювався, то уповільнював рухи, інший знімав усе на камеру.

Жодних батогів, скотчу чи кляпів. Зовні — жодного насильства. Софія тихо стогнала, і цей стогін легко можна було прийняти за солодку млість насолоди.

Коли все скінчилося, вона, уся в олії та спермі, залишилася лежати на масажній кушетці, а по щоках котилися сльози.

Гроші прийшли — втричі більше, ніж зазвичай, але разом із ними — флешка з відео, яку передав Тарас із припискою: «Мовчи, або це побачать усі».

Софія здригнулася й сіла на дивані. Телефон пискнув — надійшло повідомлення від Богдана: «Я в театрі, тримаюся. Ти в безпеці». Вона усміхнулася крізь сльози. Він чув її сварку з Тарасом у гримерці, усе зрозумів і під час репетиції навмисно збив таймер димової машини, щоб прикрити її втечу. Вона вислизнула через інвентарну кімнату, накинувши кардиган, і бігла Рейтарською, поки сестра Богдана не відчинила їй двері. «Богдане, ти врятував мене, — подумала вона. — Але спонсор усе одно знайде. А відео...»

Вона набрала його номер, пальці неслухалися й тремтіли.

— Богдане, я в порядку, — прошепотіла вона, заледве він відповів. — Але я ж не можу ховатися все життя. Що мені робити?

— Тримайся, Софіє, — відказав він тихо. — Тут приватні детективи. Вони поки нічого не тямлять і збираються шукати тебе під сценою. Чоловік уже лізе в люк, а Тарас крутиться поруч. Але я підловлю момент і шепну їм, що треба поговорити без зайвих вух. Впевнений, вони допоможуть.

Софія кивнула, хоч він і не міг цього бачити.

За вікном Рейтарська остаточно затихала, а в голові настирливо стукала одна думка: «Це кінець моєї ролі. Але я не жертва».