Раді Вас бачити!

Глава 5: Шепіт у стінах

Дощ усе барабанив і барабанив по дахах Києва, струмував по бруківці Ярославового Валу, перетворюючи її на дзеркало, де відображалися тьмяні ліхтарі й темні силуети каштанів. Особняк насторожено готувався зустрічати ніч.

У кімнаті Світлани на першому поверсі панувала напівтемрява, лише тьмяне світло лампи падало на дерев'яну підлогу. Вона сиділа на краю ліжка в симпатичній фланелевій піжамі з сердечками, волосся розсипалося по плечах, холодні як лід руки тремтіли. Володимир увійшов, тихо причинивши двері.

— Світуся, ти в порядку? — запитав він, сідаючи поруч і беручи її посинілу руку. Вона похитала головою, її очі блищали.

— Це жах, Володю… Я боюся.

Хлопець притягнув її до себе, його губи торкнулися пальчиків, долонь. Тепло потекло вгору до плечей і шиї, ковзнуло під тонку тканину блузки до зморщених то чи від холоду, то чи від збудження коричневих горбків.

— Я з тобою, — прошепотів він, і його голос, губи і руки були занадто наполегливими, щоб помилитися в бажаннях цього гарячого молодого тіла.

Світлана відповіла на його поцілунок, її пальці вчепилися в його сорочку і стали стягувати її через голову, ніби позабувши про існування ґудзиків.

— Хочеш, поставимо дзвін тибетських дзвоників, і я зроблю тобі масаж лінгама? Ось тільки руки треба гарненько зігріти.

— Ні, Світик. Давай ми сьогодні без усіх цих ніжностей. День був такий напружений, що мені хочеться просто розрядитися й заснути. Ти ж не проти, Світик мій, семицвітик?

Жінка чмокнула торопигу в ніс, мовчки зняла піжамні штанці і прийняла позу доггі.

— Він сказав: «Поїхали!». Він махнув рукою. Полетіли в космос, Вовчику!

Хлопець тихо засміявся.

— Ну тоді ти, моя мила собака Лайка. Полетіли!

— Ой. Тільки не Лайка. Вона ж не повернулася…

— Ну так і ти не повернешся. Навіщо повертатися з космосу? Ми будемо там вічно. Дві зірки, дві світлих повісті. У своїй любові, як у невагомості. Два голоси серед мовчання. У небесному храмі зірок вінчання.

Володя, наспівуючи, зняв з себе решту одягу, і вони понеслися в космос насолоди.

Через п'ятнадцять хвилин хлопець спав у своєму ліжку. Сон зморив його миттєво, і він не чув, що дім оживав новими жахами. Глухі удари, ніби молотком по трубах, долинули з підвалу, луною відбиваючись у стінах. Сергій, який не спав, записав звуки на диктофон, бурмочучи про «духів минулого».

Ольга, вирішивши перед сном пробігтися, попри дощ, щоб розвіяти тіні важкого дня, закричала, побачивши у вікні четвертого поверху фігуру в старовинному вбранні, підсвічену ліхтариком, ніби привид минулого.

— Це не дім, це могила! — крикнула вона чоловікові, повернувшись і тремтячи всім тілом.

Уранці Ліза виявила зникнення свого браслета, подарованого їй бабусею, і знайшла його в ліфті, на підлозі, ніби підкинутим.

Галина, спустившись до своєї кімнати, не знайшла родинного медальйона з вигравіюваним кленовим листочком — він опинився на сходах, біля підніжжя, ніби хтось бавився ним.

Холод, що пробирав до кісток, заповнив кімнати, хоча вікна були зачинені. Світлана, одягнена в теплий спортивний костюм, накривала в їдальні на сніданок.

Андрій Іванович, тримаючи тремтячою — чи то від холоду, чи то від страху — рукою порцелянову чашечку з гарячою чорною кавою, бурмотів:

— Я негайно збираю валізу й їду до Чернігова. Тут не можна залишатися.

Сергій і Ольга, чиї валізи вже стояли в холі, погодилися.

— Ми теж їдемо.

Валерій, сидячи за столом поруч із матір'ю, тихо прошепотів їй на вухо:

— Мамо, мабуть, доведеться продати особняк. Якщо всі наші постояльці виїдуть, утримувати такий дім стане збитковим. Уже зараз три кімнати в пансіонаті порожні… Ось і кімната Григорія… четверта. А брати кого завгодно й перетворювати родинне гніздо на задрипаний готель… Ти ж не цього хочеш? Купимо собі щось менше й сучасніше.

Галина Михайлівна вперто похитала головою, але очі її були повні страху й невпевненості.

Ліза прислухалася до шепоту батька, та не втручалася.

— А де це досі Володимир і Богдан? — запитала господиня, щоб припинити неприємну розмову.

Всі подивилися на Світлану. Вона почервоніла й швидко пробурмотіла:

— Я зараз їх покличу.

А через три хвилини її пронизаний жахом голос луною рознісся по дому. Кинувши чашки й булочки, всі збіглися на третій поверх.

Галина Михайлівна, стискаючи шаль, прошепотіла:

— Ще одне вбивство… Це вже кінець.