Раді Вас бачити!

Театр — це гра світла й тіней,

але хто вирішує, чиє тінь зникне?

Розділ 1.

Анна Довженко поправила темно-смарагдову сукню, що трохи відкривала плечі, і глянула в маленьке дзеркало у фойє Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» — з 1988 року вона розміщується в колишніх апартаментах Леоніда Родзянки, першого власника цього будинку на Ярославому Валі. Кулончик у вигляді олівця блиснув у тьмяному світлі ламп. Анна не надто любила театри — забагато пафосу й пилу, — але справа є справа, і до того ж цей театр незвичайний: камерний, затишний і розташований на одній із її найулюбленіших вулиць. Багато труп, які не мають власного постійного приміщення, орендують у «Сузір'я» зал для своїх вистав. Ось і сьогодні тут — генеральна репетиція театру «Темної сцени».

Ігор, у своєму незмінному сірому піджаку й кросівках, хмуро скролив стрічку у телефоні.

— Довженко, нагадай, навіщо ми тут? — буркнув він, не відриваючись від екрана. — Це ж театр, а не твій улюблений фізичний кабінет. Я б зараз обрав якийсь паб чи ту саму «Реберню». Давай краще махнемо на Арсенальну. Що ми обидва тут забули?

Анна усміхнулася, поправляючи локон.

— Ігоре, це еротичний театр. Якщо я тут не впишуся, то хто? — Вона підморгнула. — Мене за старою пам'яттю запросили консультувати зі світлом та ефектами. Ти — з безпеки. Тож не нудьгуй.

Ігор фиркнув, але куточки його губ здригнулися.

— Еротичний? Серйозно? У нас такі є? Я думав, ти про Ньютона будеш лекції читати, а не про... — він завагався, — всяке.

— О, Ньютона я пригадаю, якщо хтось вирішить порушити закони фізики, — хмикнула Анна, прямуючи до зали. — Пішли, напарнику, шоу починається. Ми тут ненадовго, не хвилюйся. Нам покажуть невеликий фрагмент із вистави. Я оціню зі свого боку, а ти — поглядом професіонала: сам зал, усі входи-виходи. Там чекають на якусь важливу персону, і адмін, мій колишній учень, трохи напружений.

Мікросцена «Сузір'я» зустріла їх напівтемрявою. Оксамитові завіси колихалися, софіти кидали теплі відблиски на червоний диван і шовкові стрічки, що спадали зі стелі. Запах гриму мішався з чимось солодким, майже задушливим. Глядачів не було — лише актори, режисер і пара техніків. Крісла стояли невисоким амфітеатром — усього три ряди, — але розставлені так вдало, що передні зовсім не заступали задніх. Анна зайняла місце в першому ряду, Ігор плюхнувся поруч, не перестаючи бурмотіти. Між першим рядом і сценою не було жодного помосту чи бар'єру: за бажання можна було зробити крок і вписатися прямо в хід вистави.

Режисер Тарас — високий чоловік років сорока, з густими бровами й владним голосом — стояв біля сцени й розмахував руками.

— Софіє, більше вогню! Ти — спокусниця, а не школярка на ранковому заході! — гаркнув він.

Софія Власенко, провідна акторка, ледь помітно фиркнула. Її відвертий костюм — чорний корсет і напівпрозора спідниця — жадібно ловив світло софітів. Вона рухалася граційно, але в очах із приклеєними довгими віями мелькали тривога й невпевненість.

— Вона хвилюється, — шепнула Анна Ігореві. — Бачиш, як озирається?

— Довженко, ти тепер ще й психолог? — Ігор закотив очі. — Може, вона просто забула роль.

— Або знає щось, чого не знаємо ми, — відповіла Анна, спостерігаючи, як Софія наближається до стриптиз-шеста, встановленого в центрі зали.

Сцена досягла кульмінації: Софія закружляла в танці, піднімаючи довгу витончену ногу так високо, що вийшов шпагат на шесті. Шовкові стрічки обвивали її, димова машина випустила густу хмару. Світло згасло — але музика не обірвалася разом із ним, а навпаки, стала голоснішою, пронизливішою. Всі завмерли. Коли софіти спалахнули знову, Софії на сцені не було — розтанула в тумані. Настала тиша.

— Ну й добре. Зі світлом гаразд, дим густий і майже без запаху. Жодних проблем. Можеш огля…

І тут Тарас заревів:

— Що за хрін?! Де Софія? Це не за сценарієм! — і вибіг за двері, за якими, мабуть, була гримерна.

Анна схопилася — високі тонкі каблуки продзвеніли по дерев'яній підлозі. Вона вибігла на сцену, де техніки розгублено перевіряли димову машину. На підлозі виблискував браслет із гравіюванням «СВ». Анна підняла його, повернула до світла.

— Ігоре, техніки кажуть, що таймер димової машини збився. Вона ввімкнулася набагато раніше. Софія мала завершити танець, і «з туману» мав з'явитися інший персонаж. І музика за сценарієм не повинна була звучати так голосно. Думаєш, збій? А якщо умисел…

Ігор наблизився, хмурячись.

— Довженко, ти серйозно? Це театр, тут усе — суцільний цирк. Може, акторка просто в гримерній?

— Тоді чому її браслет тут, а її немає? — Анна вказала на сцену. — Гайда в гримерну. Зараз.

Гримерна виявилася крихітною — завалена костюмами й баночками гриму. Лампа валялася на підлозі, стілець був перекинутий; його якраз із розгубленим виглядом піднімав режисер. Анна присіла й оглянула відірваний клаптик прозорої тканини від сценічного костюма Софії.

— Сліди боротьби, — пробурмотіла вона. — Ігоре, це не трюк. Її кудись забрали.

Ігор потер скроні.

— Довженко, ти знову за своє? Це не готель із дзеркалами. Може, вона просто образилася й пішла?

— Образилася? Посеред генеральної репетиції? Так образилася ні з того ні з сього, що все тут перевернула й кинула золотий браслет на сцені? — Анна випросталася, кулончик хитнувся. — Ні, тут щось серйозне. Дівчині явно загрожує небезпека.

— Небезпека? — Ігор фиркнув. — У цьому театрі небезпечно хіба що для мого терпіння.

Анна усміхнулася, але очі лишалися серйозними.

— Ігоре, перевір Тараса й його команду. І... — вона завагалася, — мені снилася липа. Можеш вірити чи ні, але якраз тієї ночі, коли мене запросили на консультацію. Вона шепотіла: «Шукай за сценою». Я тоді не зрозуміла — про яку сцену й кого саме шукати.

Ігор уставився на неї.

— Липа? Довженко, ти точно фізик? Може, тобі на сцену, а не в…

— Фізик, — перебила його Анна. — Але якщо липа права — я знайду Софію. Під сценою, за сценою, де завгодно — але знайду. А ти стеж за своїми кросівками, поки вони самі не пішли в масовку.

А про себе подумала: «Липо, якщо ти тепер мій режисер — давай без антрактів».