Раді Вас бачити!

Глава 7: Правда в тінях

Полудень на Ярославовому Валу дихав теплом, сонце заливало бруківку золотом, а тіні каштанів тремтіли на фасаді особняка Галини Михайлівни. Дім, білий, як вицвілий пергамент, стояв тихо, але вікна його, ніби очі старого свідка, зберігали похмурі таємниці.

У холі першого поверху, поки поліцейські закінчували огляд, Галина Михайлівна, нервово теребячи ґудзик на кардигані, допитувала Світлану. Пальці покоївки м'яли край рукава, а погляд метався по підлозі. Володимир із похмурим обличчям стояв позаду бабусі, його великі, схожі на стиглі каштани очі видавали біль.

— Світлано, — голос господині особняка був холодним, як мармур під ногами, — я знаю все. Григорій живий, і ти допомогла йому влаштувати весь цей розіграш із убивством. Скажи правду: що це було, навіщо, як ви все прокрутили? Розповідай зараз же.

Світлана зблідла, губи її затремтіли.

— Як… Ви все знаєте?! Але як, звідки?! Володю, я..

— Замовкни! Тепер я розумію, навіщо ти влізла до мене в ліжко. Усі твої слова про кохання — казки братів Грімм. І сама ти — фальшивка!

Хлопець відвернувся й відійшов за перегородку рецепції.

— Я… я не хотіла, пані Галино, — прошепотіла Світлана зірваним голосом. — Він заплатив мені. Багато. Сказав, що його життю загрожують через монету… Рідкісну, XVIII століття, з гербом Речі Посполитої. Він боявся Андрія Івановича, казав, що той готовий на все заради неї.

Галина спохмурніла, пальці її стиснули шаль.

— І ти влаштувала цей спектакль? Кров, хрест, тіло? Хто допоміг вивезти його?

Світлана опустила голову, голос її став ще тихішим.

— Його син, Дмитро. Він усе влаштував. Це його люди під виглядом санітарів відвезли батька додому, до Софіївської Борщагівки. Григорій сказав, що сховається там, поки все не вляжеться. Я тільки знайшла «тіло» і викликала того… Ковальова. Це теж був їхній чоловік, не знаю, поліцейський чи лише грав роль. Милий, повір…

Володимир стиснув кулаки, голос його затремтів від гніву.

— Ти брехала мені, Свєто. Увесь цей час… Яке тепер уже «повір»!

Світлана дивилася на нього поглядом ображеного щеняти, очі її блищали від сліз.

— Прости, Володю. Я не хотіла тебе обманювати. Це були лише гроші…

Галина Михайлівна обірвала її різкішим тоном.

— А Богдан? Хто вбив його? І чому? Ти знаєш?

Світлана похитала головою, голос її був ледь чутним.

— Ні… Клянусь, я не знаю. Це не входило в наш план. Галино Михайлівно, хоча б ви мені повірте. Я, чесне слово, про вбивство нічого не знаю. Я просто поспівчувала Григорію Марковичу. Він так щиро хвилювався за своє життя. Та й вам навіщо в пансіонаті проблеми?

— Ах ти ж Мати Терезо! Усім співчуваєш і всім допомагаєш. А в підсумку я ледь не втратила всіх своїх постояльців. Хоча, мабуть, тепер уже точно втратила. Збирай свої речі! Та нікуди не йди. З тобою ще поліція розбиратиметься. Але коли все тут закінчиться, щоб ноги твоєї більше не було! І рекомендації я тобі не дам. А якщо казатимеш, що тут працювала, і мені хтось зателефонує, то… краще для тебе, щоб не дзвонили.

Анна й Ігор слухали «розбірки» з покоївкою, сидячи в кріслах у кутку холу.

Поліцейські, закінчивши огляд кімнати Богдана, підійшли до них, явно незадоволені їхньою присутністю. Старший, капітан Левчук, чоловік із втомленими очима, тримав пластиковий пакет із доказом.

— Ви хто такі? — буркнув Левчук різким тоном. — Приватні детективи? Це не ваша юрисдикція. Хто вам дозволив тут копирсатися?

Ігор підняв руки, усмішка його була обеззброювальною.

— Спокійно, капітане. Галина Михайлівна найняла нас, коли Григорія «вбили». І до речі, ми першими помітили, що з його «вбивством» щось нечисто. Чорний штамп у рапорті замість свіжого синього, відсутність роботи бригади криміналістів по гарячих слідах — це наша знахідка.

Анна додала спокійно, але твердо:

— Ми знаємо мешканців і цей дім краще за вас. Ми не ліземо під руку, але вже в справі. Хочете — підемо, але тоді втратите наші знахідки.

Левчук спохмурнів, почухав потилицю, погляд його пом'якшав.

— Гаразд, — пробурчав він. — Пані Галина вас найняла, і ви, схоже, не зовсім марні. Тільки без самодіяльності. Ми дещо знайшли в кімнаті Богдана. Дивіться, але тримайте язика за зубами.

Ігор хмикнув, підморгнувши Анні.

— Домовилися, шефе. Ми — могила.

— Ось, — сказав Левчук, показуючи клаптик паперу. — Знайшли під ліжком Богдана. Самого тексту немає, обірваний. Лише ініціали «Г. М.». Хто це? І про що могла йти мова?

Анна взяла пакет, погляд її пробіг нерівними літерами.

— Галина Михайлівна? Чи Григорій Маркович? — пробурмотіла вона, перезирнувшись з Ігорем.

Ігор насмішкувато хмикнув, але очі залишилися серйозними.

— Ну що, Шерлоку, твоя інтуїція вже намацала слід? Чи до липи шепотітися підеш? Боюся, твоя улюблена фізика тут не допоможе. Схоже, це черговий фокус від нашого невидимого лялькаря.

Анна усміхнулася, поправляючи комір сірого костюма.

— Ну досить кпинити, Ватсоне. Якщо Григорій живий, то «Г. М.» скоріш за все він. Навряд чи Галина Михайлівна листувалася б із Богданом. Але чому вбили Богдана? Він копався в архівах, шукав щось пов'язане з домом. Принаймні так нам кажуть. І хтось дуже не хотів — або, навпаки, хотів, — щоб він це «щось» знайшов. Та схоже на те, що він таки знайшов. Інакше його просто залякали б, а не вбили.

Левчук спохмурнів і сухо підсумував:

— Ми перевіримо родину Григорія. Убивства якось пов'язані: хрест, ніж… Це схоже на ритуал. Або хтось хоче, щоб ми так думали.

Ігор кивнув, погляд його ковзнув до Світлани.

— А покоївка? Вона явно знає більше, ніж каже.

— О так! — підтримала Анна. — Ця знає набагато більше. Ми вам зараз розповімо про маленьку сіреньку покоївку. Але зараз треба б перевірити Андрія Івановича. Якщо монета — мотив, він у центрі цієї гри. А ми з Ігорем поки поспілкуємося з членами родини.

У їдальні Ліза сиділа за столом, бліда, з почервонілими від сліз очима й підпухлим носом, відразу якось зблякла. Пальці теребили край скатертини. Перед нею стояла чашка вистиглого чаю.

— Богдан хотів мені щось розповісти, — тихо сказала вона, дивлячись на Анну. — Якраз перед убивством Григорія Марковича він заходив до мене. Був збуджений, казав, що знайшов в архівах щось важливе про дім. Я… я відмахнулася. Сказала, що це почекає. Що в мене термінова робота. А тепер він мертвий.

Анна присіла поруч.

— Що саме він казав, Лізо? Спробуй пригадати.

Ліза похитала головою, голос її тремтів.

— У тому-то й річ, що нічого конкретного. Сказав тільки, що мені буде цікаво. Ех, у той момент мене цікавила лише зустріч із замовником. Моя перша самостійна справа.

Вона знову заплакала, навіть не витираючи сліз. Анна обережно обійняла її, погладивши, мов маленьку дитину, по голові.

— Якби знаття, де впадеш… Не плач, люба, пожалій свої оченята.

Поліцейські продовжили загальний огляд особняка. Ігор, супроводжуючи їх, переповів усе, що стало відомо від Світлани.

Починало смеркати, коли Анна й Ігор вийшли на сходи, де все ще було дуже холодно, попри теплий день. Шерехи долинали з підвалу, ніби дім шепотів свої секрети.

— Якщо Богдан знайшов щось в архівах, — сказала Анна, — це могло коштувати йому життя. Шкода, що Ліза так відмахнулася від нього. Ось що означає незакохана жінка. Мабуть, хлопчина землю рив, аби викликати в неї інтерес до себе. А вона… робота на першому місці. І це в дівчини, у якої тато, схоже, мільйонер... ну або десь поруч. Та й бабуся, м'яко кажучи, не бідна.

— Я тут ще встиг поспілкуватись з Лізиним братом, Володею. Так він каже, що й сам Богдан був далеко не бідним. Та й бідні тут узагалі не мали жодного шансу поселитися. Галина Михайлівна — не волонтерка, грошву з постояльців брала таку, що можна хліб з маслом та ікрою їсти на сніданок, обід і вечерю. Батьки Богдана — бізнесмени зі Львова. Хлопець просто з дитинства обожнював історію, і йому завжди й усюди родичі потурали. Хочеш стати архівістом — ну гаразд. А те, що закохався в Лізу, то це всі, крім самої Лізи, знали. Богдан тому тут і жив. Хоча й вона, найімовірніше, знала. Просто їй було нецікаво. Володя по секрету розповів, що вона сохне за своїм шефом у дизайнерському бюро. А Богдан — так, просто друг-приятель. Але хто ж його вбив? Андрій Іванович, через монету? Сергій, через ревнощі? Чи хтось іще?

Ігор хмикнув, тон його став іронічним.

— Можливо, липа на Андріївському узвозі знає? Ходімо, запитаймо її, Шерлоку.

Анна закотила очі, але куточки її губ затремтіли.

— Краще запитай у Світлани, Ватсоне. Вона явно не все сказала.

За вікнами сонце хилилося до заходу, фарбуючи небо над Софією Київською в багрянець.