Раді Вас бачити!

**Глава 11**

Анна сиділа за ноутбуком у себе на Десятинній і злегка насмішкувато поглядала на напарника, який, здавалося, вже готовий тут оселитися. Розлігшись на дивані, він гортав дані, які його знайомий хакер витяг із акаунта Олега на генеалогічному сайті MyHeritage.

— Аню, ось воно, — сказав Ігор, очі його блищали. — Олег і Максим сперечалися в особистих повідомленнях на сайті. Максим писав, що щоденник підтверджує його права на «щось зі спадщини Гриценка». Олег відповів, що це «не його справа». Потім Максим запропонував зустрітися, а Олег перестав відповідати. — Він підняв погляд. — І через три дні Максим зник. А Олег нам морочив голову, що не знає, хто такий Максим... Хлопці цілком могли посваритися через той самий перстень.

Анна кивнула, погляд її став гострим.

— Максим, як нащадок Марії, міг вважати його своїм і мав рацію. Олег, знаючи про спорідненість через Євдокію, теж міг претендувати. Треба копнути глибше. Раз Олег зустрічався з Максимом, там цілком міг бути конфлікт.

Ігор посміхнувся, але без звичної легкості.

— Детективе, ти хочеш улаштувати їм очну ставку? — сказав він, підморгуючи. — Мій хлопець риється в їхній переписці у Фейсбуці. Якщо там щось іще є, він знайде.

Анна кивнула, пальці її пробігли по обкладинці щоденника. Переписка Олега й Максима натякала на сварку, але доказів, що Олег причетний до зникнення Максима, поки що не було.

Ігор ще раз покрутив переписку, збільшивши шрифт на екрані телефону.

_ Дивись,- сказав він, - Тут цікаво. Максим не просив у нього грошей. Він писав про " право повернути своє". В Олег відповів:" Ти не розумієш, що це не твоє".

Анна нахилилася ближче.

_ Тобто Олег вже знав про спадщину?

_ Схоже на те. І знав більше, ніж хотів показати.

Тієї ж ночі, гортаючи книгу у своїй квартирі, Анна навмисно занурилась в історію Софії й Тараса — це і відволікало від справи Гриценка, і водночас підказувало якісь паралелі.

***

***

Майстерня Петра на Андріївському узвозі була занурена в напівтемряву, лише тьмяне світло ліхтаря освітлювало полотна й запах олійної фарби. Аріна, закутана в теплу шаль, сиділа біля стіни, очі її блищали від страху. Петро, стоячи біля вікна, шепотів: «Візник буде через годину. Задній двір чистий, але треба поспішати». Софія стиснула руку Аріни, серце її билося прискорено. Тарас перевірив задні двері, рухи його були швидкими, але точними. «Ми виведемо її через двір», — сказав він тихо, дивлячись на Софію. — «Петро має рацію, вночі безпечніше». Рука його торкнулася її плеча, тепла й тверда, і в цьому дотику була обіцянка. Софія відповіла слабкою усмішкою, але очі її видали тривогу. «А якщо вони нас знайдуть?» — прошепотіла Аріна тремтячим голосом. Перш ніж Тарас встиг відповісти, за вікном майнула тінь — хтось пройшов подвір'ям, кроки хруснули на гравії. Софія завмерла, притискаючи Аріну до себе. «Тихіше», — шепнув Петро, гасячи ліхтар. Тарас рушив до дверей, рука його стиснула руків'я ножа, схованого в кишені. «Якщо це люди Савицького, я їх затримаю», — сказав він низьким, але сповненим рішучості голосом. Софія подивилася на нього, серце її стиснулося від страху й любові.